Розділ «Відмінності між Першою і Другою Дивізіями УНА та їх причини»

Правдоподібно, що д-р Вехтер, або хтось з його приятелів, довідався про умови Ялтинського договору, згідно з яким колишні громадяни Польщі не будуть підлягати російській репатріяції. У цій ситуації для для нього, як приятеля українців, буде добра нагода перейти разом з Дивізією на Захід. Немає сумніву, що д-р Вехтер і ген. Шандрук мали якісь домовлення в справі переходу, бо були зроблені всі необхідні заходи, щоб в означений час могли виїхати до Ваймару. Мабуть, не можна трактувати як випадок, що ген. Шандрук відвідав ген. фон Штравхіца в Цітав, й після переговорів і домовлення, 5 квітня передав Другу Дивізію під його командування. До тижня часу Перша Бриґада, з затриманням статусу незалежної одиниці, увійшла до складу Групи Армії Середнього фронту, яким командував фельдмаршал Шернер. Чому Другу Бриґаду без жодної опіки залишено в Бранденбурґу — про це ніякого протоколу чи згадки штабових офіцерів до цього часу не знайдено.

Після передачі Другої Дивізії під команду Штравхіца, два дні пізніше, 7 квітня, ген. Шандрук, в товаристві д-ра Вехтера і д-ра Арльта, подався в дорогу через Прагу до Ваймару. Дуже подібну історію про полк. Дяченка оповідає в своєму спомині адьютант Другої Бриґади Другої Дивізії В. Гончарук. “По розбиттю Бриґади, — каже Гончарук, — ми з полк. Дяченком і його дружиною доїхали до міста Ауссіґ на Чехах, звідки Полковник з дружиною вже піхотою прямував до Ваймару”. [59]

Чи то було пляново, чи тільки збіг обставин, але д-р Вехтер, д-р Арльт, ген. Шандрук і полк. Дяченко стрінулись у Ваймарі. Очевидно, не всі пляни реалізуються, як бажано, та все ж таки, хоч різними дорогами, вони всі потрапили на вільний західний континент за вийнятком д-ра Вехтера, який помер в 1948 році в італійському таборі інтернованих.

У наведених вище інформаціях помічаємо різницю в трактуванні: одні вояки нібито ліпші за інших. Помимо того, що ген. Шандрук одночасно організував Штаб і Другу Дивізію, в якій серед старшин була велика кількість його приятелів, він не зробив жодних намагань забезпечити їх, як вчинив це стосовно Першої Дивізії. Перед нами всіма стоїть одне питання, на яке не знаходимо відповіді нівкого з компетентних ще живих свідків: чому ніде немає згадки, щоб хтось з Штабу УНА чи уряду УНК, або з тодішнього проводу робив заходи чи якісь старання, щоб допомогти тим всім іншим сотням тисяч вояків, які пропадали в розпуці, бо не мали, або не знали, до кого звернутися за порадою?

Правда, була коротка згадка в споминах ген. Шандрука, де він говорить про старання д-ра Вехтера і д-ра Арльта допомогти козацтву ген. Шкура перейти з Першою Дивізією на Захід. Але ген. Шкуро в зустрічі з ген. Шандруком, 2 травня, дякуючи, відповів, що він із своїми людьми буде старатися сам перейти до Юґославії. Про долю козацтва є дуже детально праця Н. Толстого “Victims of Yalta”, як англійці, в травні 1945 року, передали совєтам в Юденбурґу (Австрія) 45 тисяч козацтва разом з їхніми родинами, проти їхньої волі, між якими також були два генерали — П. Краснов і Шкуро, яких совєти в 1947 році повісили в Москві. Ця подія заслуговує на увагу тим, що свідчить про те, що були все таки деякі можливості дістатися на Захід, але не всі були використані. Тим більше, що в рядах УНА було багато вояків з тими самими правами статусу, яким користувалася Перша Дивізія.

Крім Першої Дивізії, англійці, навіть без переслухання, звільнили ще одну дивізію “Schutzkorps”, яка в більшості складалася з білорусів. Табір їхнього перебування в Австрії став небесним пристановищем для російських військовиків і цивільних еміґрантів. На жаль, дуже мало використано права громадян Західної України, колишніх підданих Польщі, і тих, що себе за таких подавали, під якими можна було схоронити ще багато тисяч як військових, так й цивільних людей. З прикрістю треба ствердити, що з двох мільйонів українців, вивезених на працю до Німеччини, відносно небагато врятувалось від репатріяції. Невдовзі по війні не було жодного українського проводу чи уряду, увесь народ підлягав окупаційним властям, з яких совєти відігравали першу ролю та мали домінуючу силу і голос. Перелякані, в паніці цивільні люди поповнювали самогубство, щоб не стати жертвою насильної репатріяції, хоч в багатьох таборах було ще досить місця, щоб там переховатися.

Коротко кажучи, війна закінчилася, але людські численні проблеми — в кого менші, в кого більші — дальше зростали і жили з народом. І так з бігом часу життя нормалізувалося, а разом з ним на базі старих зроджувалися нові ідеї, нові потреби як матеріяльного, так і духового порядку, які кожний сприймав по своїх спроможностях.

Тріюмфальний голос радости звільненої з полону Першої Дивізії, як вояків так і їх родин, підносив всіх на дусі. Існують такі припущення, що добродушна Англія, після звільнення німецьких полонених, потребуючи рук до праці, радо заповнила їх місця українськими вояками. З переходом до цивільного життя, початки були важкі. Але набута сила вояцької дружби за час служби і полону не кінчається, вона допомагає відбивати різні ворожі наклепи й атаки, а з виїздом за океан вояцтво творить станиці і продовжує свою працю. Почало появлятись все більше і більше їхніх праць, статтей та споминів з пережитих днів війни. Широкі змістом, деякі забарвлені партійно-політичним смаком, вони, може, й нетенденційно, але звеличують тільки одну дивізію, що, очевидно, заслоняє існування і пережиття всіх інших формацій, а тим самим посилює ріст призабутих уже старих відмінностей. Малі непорозуміння, доповнені плітками, виростали в більші і творили щілину непорозумінь ширшою.

В праці Володимира Косика “Україна підчас другої світової Війни” знаходимо таку інформацію: “На початку квітня Український Національний Комітет, зовсім незалежний від комітету Власова, за допомогою німецьких органів влади вибрав своїм місцем постою Ауґсбурґ. Українська Національна Армія, що формувалася, залишилась незалежною від РОА Власова. Але усвідомлюючи, що наближається поразка Райху, українські діячі вирішили йти на контакт із західними союзниками. Контакт було встановлено у травні 1945 року, до капітуляції націонал-соціялістичної Німеччини. Українська дивізія, що брала участь в боях лише на східному фронті, була виведена з фронту на Словаччині і подалась на захід. Вона піддалася англо-американським військам і була інтернована в Ріміні (Італія)”. [60] А що дальше? Він згадує про початок, а де є кінець? Перша Дивізія перейшла в полон, а що сталося з Другою Дивізією? Більше того, ніхто навіть не ставить питання, що сталося з УНА та сотнями тисяч людей інших формацій. Це є доказ, що бракує фактів.

Про цей проміжок історичного часу — короткотривалого “вакууму”, більш логічно і правдиво написав Р. Колісник у своїй статті “Про Першу і Другу Українські Дивізії та інші назви”. Не маючи докладних інформацій він пише: “До кінця війни командиром (першої) був німецький генерал Фрітц Фрайтаґ. Які успіхи мало формування у дивізію (другу) частини під командою полковника П. Дяченка й які він мав зв’язки з ген. Шандруком, чекає вияснення”. [61] І це є правильне, бо після довгих років мовчанки ще живі свідки повинні заповнити історичний розділ з того часу.

Відносно питання про назву, чому Перша Українська Дивізія Української Національної Армії вживає в одній назві два рази “українська”, що є нелогічно, він пояснює, що “до УНА було пляновано включити також іншонаціональні дивізії зброї СС, наприклад, білоруську, яка, правдоподібно, була б називалася — перша білоруська дивізія УНА” Тут саме автор статті, мабуть, хотів трошки “надштукувати” історію, бо до сьогодні не знайдено такого рішення Штабом УНА, ані таких плянувань. Перш за все, в УНА не було жодних відділів СС-ів, тому “Дивізія Галичина” була перейменована 27 квітня 1945 року на Першу Дивізію УНА, а не на Першу Українську Дивізію УНА. Як така назва постала, важко довести, хіба треба також трохи “надштуковувати” історію назви Дивізії Правдою є, що офіційно Дивізія переіменовувалася п’ять разів від першого дня свого існування. Четвертий раз її перейменовано 12 липня 1944 року на “14. Waffen Grenadier Division der SS /Ukrainische nr. 1/”, і ця назва існувала до 27 квітня 1945 року, коли, після присяги, її названо Перша Дивізія УНА. Це вже тільки здогад, що, мабуть, після війни комбатанти взяли трошки з четвертої назви, а трошки з п’ятої й створили шосту, бо так ліпше подобалося.

Повертаючись ще раз до історичних джерел, треба визнати, що історик інж. Юрій Тис-Крохмалюк є неперевершений у своїх працях, а головно з того часу. Він з найбільшою об’єктивністю аналізує всі історичні факти, без перекручення самої правди, дарма чи вона буде когось боліти, чи ні.

З розвалом Совєтського Союзу архівні документи, що стали доступними, допоможуть з’ясувати, де поділись сотні тисяч вояків, а найважливіше — може, ця правда раз і назавжди погоїть завдані ворогами наші рани і непорозуміння, які частково існують і до сьогодні — як партійні, так і територіяльно-політичні відмінності в житті нашої спільноти.

Наші здогади, що сталося з вояками, які пропали, виявляються правдивими. В історичному журналі “Багряними Шляхами” з 19 березня 1993 року Сергій Бутко, викладач Чернігівського педінституту, подає таку інформацію: “А в травні 1945 року радянські каральні підрозділи провели велику операцію в чернігівських лісах проти українських повстанців. Проте всі групи зліквідувати не змогли. Вже 17 липня того ж року на залізничному перегоні Бахмач-Конотоп повстанці напали на ешелон, в якому везли з Німеччини колишніх радянських військовополонених. Поки ішла перестрілка з конвоєм, вони розбіглися”. [62] Так, то був один щасливий випадок, з бігом часу їх буде більше.

У кінцевих висновках можна сказати, що комбатантські непорозуміння, спричинені хворобливою ревалізацією, не є унікальним явищем, й радше може бути трактоване своєрідним джерелом наснаги, притаманним усій спільноті, і може бути корисним, якщо не переходить своїх меж. Говорім ясно і відверто: дружної співпраці чи об’єднання між комбатантськими організаціями УНА ніколи не осягнуто, і то не з вини членства, а швидше з вини одиниць, заражених ревалізацією. Члени комбатантських організацій можуть мати різні ідеологічні переконання, але сама організація повинна зберігати абсолютну безпартійність. На жаль, в УНА вийшло навпаки, що не принесло жодних користей ні комбатантським організаціям, ані спільноті в цілому. Конкретно, члени чи симпатики ОУН ідеологічних переконань полк. А. Мельника, які були творцями й організаторами Першої Дивізії, засуджували Другу Дивізію за партійну приналежність до революційної ОУН С. Бандери. Насправді вояки обох Дивізій, попри різні політично-ідеологічні переконання, передусім були вояками-патріотами українськими, а не партійними. Зате більшість старшин Штабу, включно з командиром Дяченком, якщо не були членами — то симпатизували ОУН ідеології полк. А. Мельника. І хоч в початковій стадії організування УНА полк. Мельник повністю підтримував ідею творення УНА, то при кінці він її відтягнув. Коли С. Бандера, який не схвалював ідеї творення дивізії “Галичина”, зараз, щоб рятувати вояцтво і Дивізію, вповні підтримав ідею творення УНА. Без сумніву, що в обох Дивізіях було відносно багато членів ОУН, але ідеологічні погляди чи переконання для них тоді були маловажними. Бо то були досвідчені і вибрані молоді патрійоти — аванґард українського народу, для яких ідеї нації були вищі їх власного життя. Тому поняття ідеологічних різниць то була справа політичних проводів, і не мала великого впливу на тодішнє вояцтво, яке, до речі, про ці справи тоді мало ще знало.

Тому правильніше буде сказати, що тоді менше партійний, а більше територіяльний фактор був ознакою відмінности. Це також себе не виправдало, бо з другим набором до Дивізії, після боїв під Бродами, вона перестала бути вже чисто галицькою.

Ці питання були настільки живі й актуальні після війни, що змусили ген. Шандрука, крім приватного листування, давати громадянству відповідь в своїх численних доповідях і статтях. Для прикладу, ми наведемо декілька таких листовних розмов з ориґінальних листів, копії яких зберігаються в архіві Другої Дивізії.

До Пана Майора В. Гладича

Начальника Штабу 2. У.Д.

Трентон, 26. 11. 1972 року.