Розділ «Відмінності між Першою і Другою Дивізіями УНА та їх причини»

Своїм зверхнім ставленням німці не принизили моральних почувань українського вояцтва, а то й навпаки, така поведінка зміцнювала вояцьку поставу, додавала сил і відваги до рішучости й відстоювання своїх прав. Це зміцнювало їхні дружні зв’язки, плекало взаємне довір’я та родинну атмосферу, що в сукупності було незмірною силою Дивізії, що також знали і розуміли німці. Завдяки згаданим прикметам та великій допомозі із зовні, мабуть із усіх збройних сил Німеччини, одинока Перша Дивізія, і Білоруська, не тільки в цілості пережили важкі воєнні дні, а також перебули тяжкі дні полону. Цього не можна сказати про вояків Другої Дивізії та всіх інших формацій.

Життя звільнених з полону дивізійників повільно нормалізувалось, але не було легко після всього пережитого цій молоді, що розминулася з своїми мріями, миритись з непривітною чужиною, поділяти долю вигнанців. Зрозуміло, що ситуація вояків Першої Дивізії не була завидною, але незмірно трагічнішою, а навіть катастрофальною була ситуація і кінець вояків Другої Дивізії. Причин такої ситуації будуть шукати історики, а ми можемо тільки додати, що до певної міри був недогляд команди Штабу УНА та деяких старшин, що не приготовили людей до неминучої поразки. В цьому відношенні виправдання для них нема, що вони не знали, бо якщо забезпечили буття одним, то треба було подбати і про других. Через несправедливе трактування всіх однаково, тільки мала частина УНА знайшла опіку і притулок, а переважна більшість була полишена на ласку долі. І прийняла її, як було суджено.

Прославлювання чи вивищування нашими провідниками одних вояків більше за других тільки посилювало різницю та було великою невиправданою помилкою, яка поглиблювала в народі непорозуміння, обурення, а навіть ненависть. То не було жодним позитивом ґльорифікувати одну дивізію ані тоді, ані пізніше, бо як мало почуватися решта української молоді, що мали думати сотні тисяч українських вояків Червоної армії, що з не власної волі опинилася поза кордонами своєї батьківщини.

Врешті-решт, чим були гірші ті 65 тисяч, що зголосилися до тієї самої Дивізії, а їх, проти власної волі, приділено до інших формацій? Тут іде мова про добровольців, які зголосилися до дивізії та були ввесь час у службі. Чому про них немає згадки, що з ними сталося? Тільки для вияснення: ми всі вживаємо слово “добровольці”, чи дійсно вони були добровольці в тому часі? Ні, вони не мали виходу: треба розуміти, що в часі німецької окупації слово “доброволець” мало подвійне значення: або підеш “добровільно”, або силою заберуть. Отже, бранець взагалі вже вибору не мав. Зайвим буде доказувати, що молодій людині скоріше заімпонує кріс, ніж лопата в службі Баудінсту. Тим більше, що зброя дає молодій людині почуття гордости чи вищости, що часто з нею лишається на все життя.

Розглядаючи ці складні питання з перспективи п’ятдесятирічного часу, зараз вони виглядають інакше, ніж тоді, тому треба їх розуміти і сприймати як незалежні від нас явища, створені для чужої користи. Пляновані процеси окупаційних властей порізнити людей і створити міжтериторіяльну чи політичну ворожнечу, дали їм бажаний успіх. Впливи ворожих сил викарбували в людей психологічне тавро — в деяких більше, а в деяких менше — яке, крім певного вольового зусилля, ніщо усунути не може.

Наприклад, Січовики Карпатської України 50 років тому проливали свою кров в боях з мадярами за волю і незалежність українського народу, а деякі їх брати за кордоном ще й дотепер називають себе русинами, і не хочуть чути, що вони українці. Або, в очах багатьох братів із східних земель України кожний галичанин — як не нацист, то “зрадник родіни”, і для галичан, навпаки, кожний із східної України, то “східняк” або комуніст, що було неправдою і великою несправедливістю.

Така виважена ворожа вигадка, проникнувши в усі прошарки народних мас, досягнула також і вояцьких рядів, з своєрідним приділом розчарувань та дозою вояцького упокорення.

Дозволений перехід Першої Дивізії в англійський полон ще раз підкреслив різницю між обома дивізіями, яку кожний інтерпретує по-своєму, і яку нелегко буде вирівнати.

Одначе, завдяки найціннішій прикметі, даній людині Богом — забуттю, вона уціліла і перетривала вікові голгофтні терпіння. Тому треба вірити, що всі помилки і різниці також не будуть вічними. Мимоволі виринає питання, що спільного мають ці думки до вояцтва чи згаданих відмінностей між дивізіями? Мають, і багато, бо вони змушують нас шукати забутої правди про українське вояцтво, а тимсамим заглянути до присипаної порохом часу нашої пам’яти.

Чи ми хочемо вірити, чи ні, хоч Україна не виповідала нікому війни, але Друга світова війна почалась за її природні багатства, і їй тереторії, тому, потерпів у ній найбільше таки наш народ. Коли беремо під увагу чисельний стан країни, то за найновішими даними в праці Володимира Косика “Україна під час Другої Світової Війни”, пропорційно Україна зазнала більше втрат, ніж Росія.

Загальна сума жертв цієї війни виносила 50, мільйонів з того совєтські втрати становили понад 20 мільйонів; дані стосовно України: 5,5 мільйонів цивільних жертв, 2,5 мільйонів загиблих на фронтах, разом 8 мільйонів. Тут не є враховані 2,2 мільйонів депортованих робітників до Німеччини та багато інших втрат, що сягають майже 14 мільйонів. Ці цифри відносяться до часу Другої світової війни, що тривала для світу 5 літ, а для України — 10 років. Коли б з України забрати лише шість річників до служби, тобто лише 5 відсотків з сорока мільйонів населення, то за цей проміжок часу було б понад 2 мільйони в службі і на фронті. Це дуже скупі і заокруглені цифри. Якщо в 1939 році почався набір від 20-річних і з кожним річним добором додатково рекрутувався новий річник, аж до 1945 року, і коли їх затримано в службі продовж цілої війни, то число 2 мільйони зростає пропорційно до числа літ.

Коли робити підрахунки за ключем 10-річної війни та додати втрати вбитих і вивезених, то загальний вислід буде цілковито інший. Його, може, колись збалянсують майбутні історики. Щонайважливіше, не забуваймо, що згадані призовники від 1920 до 1925 року, в 1933 році були дітьми віком від 8 до 14 років — молодий цвіт України, що чудом вирвався з пащі голодової смерти. Тут не може бути помилки ані жодних припущень — засуджений Москвою на смерть ввесь народ терпів і вмирав голодовою смертю, тільки Боже Провидіння зберегло сильніших. Чи можна повірити, щоб вояки, котрі пережили страшний голодомор, могли захищати ту владу, яка вчора заморила голодом їх батьків та родини? Чи можна їх судити за відкинення зброї, в надії розказати “культурному” Заходові про кривди їх народу? На жаль, ніхто не хотів вглибитися в їх трагічне становище тоді, і ледве чи хто-небудь колись їх зрозуміє.

З живучим гнівом і присягою пімсти в серці вони, при першій нагоді, добровільно кидають зброю, підносять руки, щоб розповісти “культурним европейцям” про страшну долю свого народу. Не знаючи, що прикритий брунатною маскою німецький звір не є ліпший, ніж червоний, якого вони лишили. Яка іронія — пережити створений Москвою голодомор, добровільно скласти зброю, щоб таки голодовою і мученицькою смертю померти в німецьких таборах полонених. Голодова смерть давала подвійну користь німцям. Для них буде більше хліба, і не треба затрачати набоїв на нищення слов’ян.

Хоч, як бачимо, люди обох Дивізій мають зовсім інше минуле, інший світогляд, іншу політичну підготовку, а все ж таки, ідеологічні стремління в них були однакові.

Треба признати, що за німецьким прикладом, здисциплінованість і карність Першої Дивізії могли бути тільки прикладом для Другої. Якщо взяти, наприклад, Дивізію після боїв під Бродами, то є подив, що при такому великому поповненню вже іншими людьми, Дивізія зуміла зберегти свою ідентичність та з умілістю засимілювати новоприбулих вояків.

Дальша різниця була в тому, що створення УНА та рівночасно Другої Дивізії наступило вже пізно, під кінець війни, вояки Першої Дивізії, що стояли в Австрії, інші в Чехо-Словаччині чи Німеччині — не мали ані контакту, ані нагоди між собою зустрічатись. То і не дивно, що вони не знали про існування Другої Дивізії. Люди Другої Дивізії знали про існування Першої, бо вона вже існувала більше року, що також є одною з причин спільних непорозумінь. Ще один важливий фактор — коротке знайомство зібраних вояків з різних формацій не дало їм нагоди створити між собою дійсну приязнь та тісні зв’язки, як це було в Першій Дивізії що досить неґативно відбилось в часі боїв Другої Дивізії, коли вони поодинці чи малими групами залишали окопи, не дбаючи про інших своїх друзів. Не можна поминути також територіяльного впливу на життя обох Дивізій, коли в складі Першої було 80 відсотків вояків зі Західної України, а в Другій більше, ніж 80 відсотків із Східних земель України. Переважно то були вояки з Червоної армії, а це зроджувало в інших вояків безпідставне недовір’я.

Таких перебіжчиків, що не хотіли воювати чи вмирати за російську імперію, було багато, бо ніхто з них не вірив, що ця імперія переживе війну, їхня надія і віра в справедливу перемогу не здійснилася. Ворогів було кругом повно, а приятелів і помочі не було ніде. Чому українські провідники, як цивільні, так військові, які шукали контактів з альянтами, щоб зберегти українське вояцтво від російського полону, про нікого іншого, крім Першої Дивізії, не вели мови? Чому тільки одна дивізія, чому не всі чверть мільйона вояцтва? Питання просте, але відповідь складна. Завдяки статусові громадянства союзної альянтам Польщі, Перша Дивізія перебувала у вигіднішому становищі. Доповнена вже новими людьми, Дивізія втратила свій первісний вигляд. Число зголошених добровольців перейшло 80 тисяч, то ж силу дивізії тепер можна було подвоїти.

Очевидно, що фактів, і матеріялів про українську боротьбу було достаточно, але українці, як бездержавний народ, не мали ні дипломатичних ні праватних зв’язків зі Світом, щоб могти з’ясувати українську ситуацію. Україна не мала впливових приятелів на Заході, спроможних обороняти і заступати її інтереси. Західні дипломати взагалі слабо визнавалися в східно-европейській проблематиці. Саме через брак власної репрезентації, а головно в часі рішень щодо післявоєнної европейської стабільности, український народ, який дальше провадив боротьбу, не був потрактований належно урядами Заходу.

Ідею шукання контактів з альянтами українці запозичили у німців. Як знаємо тепер з архівних документів, німецька позакулісна дипломатія вже від початків 44-го року шукала якоїсь гонорової роз’язки для спричиненої Гітлером війни, в наслідок чого в липні 44 року змовники організували невдалий атентат на Гітлера, а відтак змова проти Гітлера досягнула найближчих його співробітників, включно з Гіммлером.

Чим ближче до кінця війни, тим більше актуалізувалася справа контакту з Заходом. Крім ген. Шандрука, який робив заходи через проф. Смаль Стоцького в Празі та через особисте знайомство з ген. Андерсоном, найбільше допомогли д-р Вехтер і д-р Арльт. Завдяки д-ві Вехтерові, Дивізію перекинуто зі Словаччини до Австрії, як рівнож через приватні знайомства справу Дивізії було дискутовано за кордоном. Крім інформування про Дивізію іноземних дипломатів, д-р Арльт, володіючи перфектно англійською мовою, написав меморандум для англійців з’ясовуючи, що є Дивізія, за що і проти кого вона бореться та чого сподівається від альянтів. Також д-р Вехтер прийшов з великою допомогою в 1945 році, коли розгніваний Гітлер наказав 4 квітня 1945 року роззброїти Дивізію і включити її до новоствореної 10-ої Панцерної Дивізії летунства. Одначе, за чиєюсь порадою, “15 квітня Гітлер змінив свою думку і Дивізію доповнено ще трьома тисячами люду, і передано її до УНА під команду ген. пор. Павла Шандрука”. [58]