Розділ «Німецько-російська війна. Німці в Україні»

“Отже, «коляборація», чи «неколяборація» Україні перед західними альянтами нічого не пошкодила ані помогла. Українську Дивізію й Українське Визвольне Військо та Українську Повстанську Армію треба розглядати не з чужої точки бачення, але виключно з українського становища.

Чому на Заході є так мало кол. вояків з таких військових формацій, як УВВ? Бо в 1945 році альянти їх видали Москві, згідно з Ялтинською угодою. Коли альянти їх видали, большевики повезли їх у Сибір.

Коли я був у серпні 1992 року в Україні, з Миколаївської области приїхав до мене мій друг, який був перекладачем в німецькій армії від 1942 року. Як я вже згадував, на початку 1944 року ми перейшли до УПА під Карпатами, але німці нас взяли в полон. Він був у Другій Дивізії, що ввійшла в склад УНА”. [20]

Зміст статті А. Фурґали є тільки підтвердженням фактів про важке і невідрадне становище українського вояцтва, про що саме іде мова в цій книжці. Автор спомину говорить про учасників УВВ сот. Винницького, Шудру, Ґуля, Дідича, Заліска та інших, які ще живуть в Европі, Канаді і в Україні, й треба вірити, що вони підуть за його прикладом та зберуть матеріяли про вояцтво УВВ, щоб воно не пропало безслідно з української історіографії.

Становище українського вояцтва, як і цивільних, було безвихідне та цілковито залежне від поліційних властей, які все ще були досить сильними, щоб розправитись з будь-якими опонентами.

Ситуація та загрозлива небезпека на німецьких територіях непокоїла українських провідників, але вони не прийняли німецької пропозиції створити Український Національний Комітет в системі ген. Власова. С. Бандера, вимагав, щоб Німеччина спочатку визнала Акт Відновлення Української Державности 30-го червня 1941 року, але вона не давала своєї згоди. Стурбований таким станом, президент УНР А. Лівицький викликав до Берліну генерала П. Шандрука. Генерал Шандрук в своїх споминах описує своє здивування цим викликом. За його твердженням, Лівицький говорив про те, що заплянований союз більше потрібний німцям, ніж нам. Як німецькі патріоти, вони плянують осягнути позитивний відгук союзних держав, а тим самим і моральне виправдання для всього німецького народу. Не можна також виключити можливости замирення обох сторін та створення спільного фронту проти Москви, говорив Лівицький.

Вже не було таємницею, що після невдалого перевороту закордонні німецькі дипломати шукають таких контактів з державами альянтів. На такий випадок нам необхідно мати наше політичне представництво, яке в разі потреби може стати орієнтиром широких мас, головно вояків Червоної армії в організуванні всеукраїнської боротьби з комунізмом. Притишеним голосом президент Лівицький додав, що знає достовірно від професора фон Манде, доктора Арльта та генерала Лібранта, що хтось інший, більш прийнятливий альянтам повинен перебрати владу Гітлера. Тож нам не вільно проґавити такої можливости. “Взагалі, я сам в це не дуже вірю, але з політичного боку, нам треба брати під увагу всі можливості”, твердив президент Лівицький. Згідно з архівними документами, зараз є незаперечним, що в німецьких політичних кругах говорилося про такі можливості, і чутки частково доходили й до українців.

“Питання Комітету, говорив президент Лівицький вже обговорене з провідниками ОУН С. Бандерою, А. Мельником та генералом П. Скоропадським, але одностайного рішення ще немає”. Єдиною розв’язкою, на думку Лівицького, було створення Українського Національного Комітету, подібного формою до КОНР, в якому були б об’єднані всі політичні партії.

Однак, німецькі речники обстоювали плятформу Гітлера, щоб УНК став складовою одиницею КОНР. Більше того, на їх думку, Комітет повинен очолити старшина в ранзі генерала, який, як непартійна буде особа, ліпше співпрацювати з генералом Власовим.

“Отже, беручи під увагу вимоги й потреби, немає більш добірнішої особи на це становище, як ви, пане Генерале”, — закінчив свою інформацію Президент. Запропоновані кандидати на пост голови Комітету — С. Бандера, А. Мельник та Ісаак Мазепа дістали різні зауваги і закиди, що рекомендували їм не займати цього поста. С. Бандера запропонував доктора Горбового, але місце його перебування в той час було невідоме. Коли генерал Петрів також не схотів зайняти цього місця, по довшій пертрактації головою УНК і головнокомандуючем УНА погодився стати генерал Павло Шандрук.

“Справа ставала все зрозумілішою і не дуже веселою — скаржився Лівицькому Шандрук, — це складна і небезпечна гра іти на згоду з німцями, до яких я ніколи не мав довір’я. Я не тільки наставлю альянтів проти себе, але й напевно стану об’єктом критичних зауваг наших політичних партій”. [21]

Ще перед оформленням Комітету президент Лівицький і генерал Шандрук обговорювали і формували завдання Комітету.

1. Необхідно буде зберегти політичну еміґрацію з її провідниками, які зуміли втекти від большевиків на Захід.

2. Якнайскоріше перебрати сотні тисяч українського вояцтва, яке по волі чи неволі потрапило до різних німецьких формацій. Окрему увагу треба приділити Дивізії СС “Галичина”, яка у випадку німецької капітуляції безумовно буде передана большевикам.

3. Комітет мусить подбати про долю мільйонів цивільних українців, які, хочуть того чи ні, живуть зараз з ласки голодних німців.

Одначе, на ряд складних питань конкретних відповідей ніхто не мав. Єдиною віра в чудо, якщо альянти прийдуть скоріше від большевиків і принесуть волю, тримала людей при житті. Але тим не спішилося, а москвичі, певні, що другої такої нагоди не буде, тиснули, щоб більше забрати територій. На питання, що станеться з мільйонами цих людей, коли в найближчі дні прийдуть большевицькі “визволителі”, відповіді не було в нікого. Ніхто також не знав, як рятувати вояків, які пережили голодову смерть в полонах, а зараз їх чекає вирок смертної кари за зраду “родіни”.

Клопотам не було кінця. Щоб запропонувати плян маніфесту німцям, перше потрібно було узгіднити свою внутрішню політику, що було важко зробити в такому критичному становищі. Спочатку провідники обох фракцій ОУН — С. Бандера і А. Мельник погодилися, з незначними розходженнями, як на потребу створення Комітету, так і на призначення головою генерала Павла Шандрука. Та становище змінилося. Генерал Шандрук писав про це у своїх споминах “Arms of Valor” (Зброя Слави): “Останніми днями я мав дуже довгі розмови з полк. Мельником та його близькими помічниками О. Бойдуником і Д. Андрієвським. Висловлюючи свою опінію про ситуацію, пан Мельник не применшує моєї відповідальности та брак можливостей. При чому він підкреслив внутрішні та зовнішні труднощі, проте дав свою умовну згоду на мою кандидатуру, яка буде залежати від мого проводу в майбутньому”. [22]

Згодом відбулось ще кілька зустрічей з А. Мельником, але продуктивних рішень під час них не осягнуто.

Цілком в іншій атмосфері відбулась зустріч з С. Бандерою, доктором Володимиром Стаховим, які, як пише Шандрук, висловили повне довір’я. “Бандера без жодних застережень погодився на мою кандидатуру, підкреслюючи при цьому, що із огляду на мою військову кар’єру, він був впевнений, що я ніколи не відступлю від принципів національної політичної гідности та докажу правильне військове уміння”. [23]

З такою внутрішньою підтрикою розпочались переговори з німцями в справі Комітету. І як було передбачено, вже в перших розмовах з доктором Фріцом Арльтом та полк. Л. Вольфом виринають такі питання: Як буде виглядати ваш Комітет? Яке його ставлення до генерала Власова? Яке його відношення до Німеччини? Тут стало цілком зрозуміло, що німці не змінили своїх намірів підпорядкувати всю українську спільноту Комітетові Власова. Дарма, що Німеччина провадить війну з Росією, уважає росіян підрядними і не має довір’я до Власова, водночас знаючи українське наставлення до російського комунізму, воліє бачити росіянина, який би очолював боротьбу з комунізмом, ніж українця.