Розділ «Німецько-російська війна. Німці в Україні»

“1. Кожний німецький начальник має вимагати, щоб його підвладні гляділи просто в вічі, це стара засада, що з очей все можна відчитати та що підвладного можна очима собі підпорядкувати і вдержати в послузі.

2. Забороняю дотримуватися звичаю, щоб членів “Шума”, які расово підлягають німецьким нормам або СС, вживати як підстаршин або старшин.

3. На підстаршин і старшин допускати тільки інтеліґентних членів “Шума”, але низькорасових.

4. Членів з кращими ознаками расовости в батальйонах “Шума” треба включати до першої сотні. Вони будуть мати приділеного німецького старшину СС, або поліційного старшину, який освідомить про вартість їх крови і переконає, що вони є кращими від інших з того самого батальйону.

5. Перша сотня, після кількох місяців вправ, дістане право на вулиці співати німецькі пісні, що я іншим сотням забороняю! Вони мають співати на вулицях тільки пісні у своїй рідній мові.

6. Коли командир виступає перед першою сотнею, вітає її словами “Гайль Шуцманшафт”, сотня відповідає: “Гайль Фюрер” Першим сотням, після певного часу, я особисто дам дозвіл відповідати “Гайль Гітлер”.

7. Пізніше, про що вирішу я сам, дозволю об’єднати перші сотні в батальйони.

8. Перші сотні мають бути особливо добре одягнені й устатковані.

9. Батальйони мають бути ведені поручниками, сотниками або майорами поліції і СС. До помочі дістануть німецького фельдфебеля.

Ці таємні напрямні треба особисто доставити шефам, їх не можна брати з собою, а треба переховувати в сейфі. Переписувати їх не вільно, вони не можуть бути розповсюджені”. [17]

Коли, аналізуючи, вглибитись в цілість плянів окупанта до поневоленого ним народу, то побачимо, що він, без приховування, ламає всі закони людських прав та без страху відповідальности чи кари нищить все, що стоїть йому на перешкоді в створенні “нового ладу”, доброго і корисного тільки для німецького народу.

Вже під час перших поразок на обох фронтах, зимою 1941-1942 рр. заскочені німці скоро міняли свої пляни. Непередбачені фронтові події заставили їх реорганізувати сили в запіллю та стабілізувати і утверджувати свою владу на окупованих теренах. До України, як першої окупованої території у війні з совєтами, згідно з пляном, німці негайно застосовували свою колоніяльну політику.

Їхня військова окупаційна влада залишалася надальше виконувати функції цивільної адміністрації. За вийнятком Українського Центрального Комітету в Кракові, не було жодної іншої цивільної влади. Ці так звані урядовці та наставлена допоміжна українська міліція служили, як підрядні органи, без жодних прав. Як до церкви, так і до релігії німці не мали жодного респекту, вони навіть погрожували священикам карою, якщо парафіяни не здадуть приписаний їм континґент.

У Німеччині, на місце змобілізованих до армії мужчин, потрібно було нової робочої сили. Розв’язуючи це питання, німці знову поламали всі закони, включно з інтернаціональним цивільним правом. Вони влаштовували на людей облави по залізницях, дорогах та інших багатолюдних місцях, сортували їх за віком і силовою спроможністю та без відома родин вивозили до “Райху”. Багато розлучених подруж, батьків та дітей ніколи не побачились більше, бо багато з них загинуло в часі бомбардувань, а інші, після одруження з чужинцями, замешкали по чужих краях. У всіх цивілізованих країнах світу крадіж людей до невольничих робіт чи інших потреб є суворо заборонена і карається строгими законами. “Унтерменші” України не підлягали тим законам в Німеччині. Нікого також не було покарано за це на суді в Нюрнберґу. Індустрія Німеччини вже була знищена, але облави тривали до кінця окупації, і ніхто не знав, що привезену молодь, по короткому вишколі на Словаччині чи Австрії, часто призначувано до німецьких військових частин.

Мінливість політики Гітлера не могли зрозуміти, а тим більше передбачити навіть члени його уряду. Наприклад, весною 1941 року, в розмові з генералами Гітлер сказав, що на початок треба буде дати самостійність народам СРСР, але тримати їх в постійних взаємних конфліктах. На їхніх територіях слід утворити німецькі колонії. Через десять днів після початку війни з СРСР він наказав арештувати ввесь новостворений Уряд України, який Актом 30 червня 1941 року проголосив відновлення Української Держави, а рік пізніше, помимо вже існуючих труднощів на східному фронті, наказав розпустити батальйони “Нахтіґаль” і “Ролянд”, ув’язнити старшин, а вояків приділити до німецьких частин, що воювали з партизанами. Вояки батальйонів не були великою підмогою для німців; вони допомагали в організуванні адміністрації і засекречено інформували народ про задуми нового окупанта.

На початках війни вояки совєтської армії не хотіли воювати за імперський режим, на заклики в німецьких летючках і обіцянки чесного трактування вони добровільно, масами, здавалися в німецький полон. Зарозумілі й зухвалі расисти, не розуміючи стремлінь до волі підданого вояцтва, ані його політичних сподівань чи надій, поводились з ними гірше, як з худобою.

Тут не говориться про мінімальні вимоги трактування полонених, на що німці були спроможні, але, згідно з своїми плянами, вони тенденційно нищили полонених у найважчий спосіб — голодом. І снування полонених залежало від того, як довго їх життєві органи вдержаться при житті. Зморені голодом і втомою, полонені падали з ніг, за що їх карано смертю. “6 армія дала наказ добивати на місці всіх, хто не може вже більше іти. Полонених убивали на дорогах навіть на очах населення. Нестача харчів призводила до канібалізму, як відзначає головнокомандуючий вермахтом на Україні генерал Кітцінґер, у таборі Рівного і Острозі”. [18]

Ситуація змінилась дуже скоро, коли щасливі повернені з полону розказали своїм побратимам, що замість сподіваної волі їх чекала голодова смерть.

Фронтові події набирали нових форм. Згідно з інформаціями Геральда Райтленґера в його праці “Дім, побудований на піску, Гітлерова політика сили в Росії”, однією з причин невдач на фронтах, було внутрішнє непорозуміння між старшинами Вермахту і партії на чолі з Гітлером. Тож, з причини суперечливих поглядів на військові справи, кліка Гітлер, Гіммлер, Борман і Кайтель, постійно критикували воєнні пляни військової комендатури. Важко повірити, але автор твердить, що коли Гітлер зрозумів, що його “бліцкріґ” не вдається, то перестав цікавитися зовнішньою і внутрішньою політикою, виявив байдужість до Власова і до українського питання, а всю увагу звернув на грабіжницьку війну та говорив, що тільки самі росіяни розіб’ють Росію. У поневолені нації він не вірив. Знову ж, генерали вже не вірили Гітлерові, бо знали і бачили, як населення колись вітало німців, як цілі полки переходили в полон і були готові збройно виступити проти Росії.

Між полоненими було багато перебіжчиків, що мали німецькі летючки, в яких обіцювалось свободу полоненим. Це були переважно українці, які ставили такі вимоги, на які Гітлер ніяк не хотів погодитися. Стоячи перед обличчям голодової смерти, совєтські полонені голосилися до РОА /Русская Освободітєльная Армія/ та інших німецьких формацій. Під кінець війни, з 5,5 половиною мільйонів совєтських полонених та перебіжчиків, у різних німецьких формаціях служило біля одного мільйона, це були переважно українці, балтійці та інші національності.