Розділ І. Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні

Починаючи з 1943 року пропагандисти РОА при вербуванні українців до своїх лав теж стали оперувати поняттям «Самостійна Україна». Надання самостійності, так само як і землі та волі, вже твердо обіцяли після перемоги над більшовизмом, закликаючи в даний момент зімкнути ряди і не вносити розбрату в «загальноросійську» справу. Такою, власне, була позиція нового куратора східних добровольців Генріха Гіммлера. Попри несумісність ідеї загальноросійської Визвольної Армії і боротьби за незалежність колоній Москви, ці речі змішувались в одне ціле, передусім через невизначеність основних напрямків східної політики Райху, яку довелося швидко змінювати під тиском обставин. В результаті, внаслідок впливу нацистської, власівської, радянської та націоналістичної агітації, ідейні засади, що керували діями добровольців ставали доволі химерними.

Так, групу «гіва-манів» 8-ї охоронної роти, які в листопаді 1943 року оборонялись на правому березі Дніпра поряд з німецькими частинами, відвідав пропагандист УВВ, який розповів, що Гітлер пообіцяв надати незалежність Україні після перемоги, якщо українці докладуть всіх своїх сил до боротьби з більшовизмом. Після цих відвідин поповзли чутки, що це був «українець Бандера», якому нацистський фюрер вже давно обіцяв надати незалежність Україні, але «Гітлер обдурив і своїх зобов’язань не виконав». Тому «… Бандера розпустив створені ним військові формування з тим, щоб його люди переходили на територію росіян і чекали його сигналу до боротьби за Самостійну Україну». В результаті, добровольці вирішили перейти на бік РСЧА, але домовились — якщо їм там служити не сподобається, то всім разом втекти, «ховатись в лісах на Україні, знайти там людей від Бандери, і… чекати сигналу для боротьби з росіянами за Самостійну Україну». В результаті, трьом «гіва-манам» вдалося, приховавши службу у німців, потрапити до РСЧА, звідки двоє дезертирували в квітні 1944 року. Третій, юнак 1926 року народження, був направлений на службу у тиловий підрозділ під Ленінград, де зіткнувся з дідівщиною, притаманною нефронтовим частинам радянської армії вже тоді. Проте спроби познущатися з цього «духа», фронтовика, нагородженого в листопаді 1943 року німецьким Штурмовим знаком (Sturmabzeichen) за участь у контратаках, закінчились трагічно. 7 травня 1944 року колишній «гіва-ман» за допомогою сокири і відібраного у старшини ППШ вбив 10 червоноармійців зі свого підрозділу, за що два місяці пізніше був розстріляний[94].

Всі добровольці складали присягу на вірність Адольфу Гітлеру, в тій чи іншій формі. Іноді церемонія складання присяги підмінювалась простою підпискою, але в будь-якому випадку в юридичному плані доброволець потрапляв під закони того роду військ, куди потрапляв, а його втеча розцінювалась, як дезертирство. Порушення, здійснені добровольцем Вермахту, згідно наказу ОКВ № 2022/41 від 9 вересня 1941 року, карались згідно рішення командира частини або військово-польового суду. Поширеними покараннями за незначні порушення були наряди поза чергою або гауптвахта. Так, 15 діб гауптвахти отримав «гіва-ман» Федір Шипота з 4 роти 556 батальйону, за побиття німецького обер-єфрейтора, що надуживав службовим становищем. Найважчими покараннями — за невиконання бойового наказу або дезертирство — було ув’язнення в концтаборі або розстріл. Справи порушників, зайнятих на господарчих роботах, які не складали присяги, міг вирішувати цивільний суд. Розшуком дезертирів і ворожих агентів з-посеред добровольців займались відділення Абверу в РКУ (Abwehrstelle Ukraine) армійська контррозвідка (відділи 1-Ц штабу частини і штабу ВБУ), польова жандармерія, ГФП та СД.

Для підняття бойового духу добровольчих формувань у німецьких збройних силах, як і в будь-яких інших, використовувалась система нагород за віддану службу. Основною нагородою для українських вояків стала запроваджена 14 липня 1942 року «Відзнака за хоробрість для службовців східних народів» (Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Відзнака існувала у двох класах і п’яти ступенях (1-го класу «в золоті» і «в сріблі», та 2-го класу «в золоті», «в сріблі» і «в бронзі»). Нагорода видавалась виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою. Так, наприклад, шуцмана Миколу Наконечного було нагороджено за здобуття ворожого кулемета[95], а капітана Івана Зарічанського — за здобуття 45-мм гармати разом з конем[96]. Нагородження вищим ступенем зазвичай відбувалось після триразового отримання нижчого. В деяких частинах, що були найактивніше задіяні у антипартизанських операціях, нагородження 2-м класом відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість «акцій», в яких брав участь вояк. Так, у 115 шуцбатальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виїздів, срібну — за 90.

Для нагородження за досягнення у невійськових галузях було запроваджено «Відзнаку за заслуги» (Verdienst-Auszeichnung) без мечів, у тих же класах і ступенях, що й «За хоробрість». Шуцмани та добровольці Вермахту могли нагороджуватись нею за успіхи в навчанні, тривалий час служби і т. п. Її ж видавали за заслуги і цивільним працівникам окупаційних органів. Наприклад, було нагороджено київського бургомістра Форостівського, вінницького бургомістра Севастьянова, а також 17 житомирських робітників («за врятування цінного майна перед більшовиками»). Для більшого ефекту, нагорода, зазвичай, супроводжувалася грошовими або майновими подарунками.

Зафіксовані також випадки нагородження українських вояків німецькими орденами і медалями. Згідно наказу ОКВ від 28 січня 1944 року, нагородження представника «східних народів» Залізним хрестом 2-го класу вимагало попереднього нагородження Відзнакою за хоробрість 2-го класу «в сріблі», а нагородження Залізним хрестом 1-го класу — Відзнакою 1-го класу «в сріблі». Так, Залізними хрестами і, одночасно, Відзнаками за хоробрість, в березні 1945 року було нагороджено 6 українців, вояків 104-ї фронтової розвідувальної групи (Frontaufklarungsgruppe-104) 4-ї танкової армії Вермахту за успішний рейд по тилах 3-го Українського фронту РСЧА. Були й винятки, коли за особливі заслуги українців нагороджували німецькими орденами за нормами, прийнятими у Вермахті для громадян Райху. Залізних хрестів обох класів удостоїлися, наприклад, група українських вояків 1-го батальйону полку «Бранденбург-800», що брали участь у штурмі Новоросійська в серпні 1942 року.

Крім того, добровольців відзначали за допомогою існуючої у Вермахті системи медалей, значків та стрічок за ті чи інші специфічні дії. Так, зафіксовано нагородження українців знаками за піхотні, танкові та штурмові атаки, за участь у рукопашному бою, за антипартизанські та десантні операції, за поранення, та стрічками за підбиті танки. У 57-му шуцбатальйоні, сформованому на базі української сотні, кілька унтер-офіцерів отримали медалі «За участь у боях на Східному фронті взимку 1941–1942 рр.»

В комплексі ці обставини давали такий ефект, що як військовополонені в таборах, так і мобілізована на роботу молодь вважали чудовим виходом з кризової ситуації, в яку потрапили, можливість піти на службу до німецької армії чи шуцманшафту. Вербування добровольців серед цих двох категорій неодмінно давало результати аж до кінця війни. Жодних ідеалістичних мотивів чи бажання помститись радянській владі або євреям тут, зазвичай, не було. Переважали суто матеріальні та кар’єрні чинники, або ж просто бажання прилаштуватись в житті. До того ж умови служби у німецьких збройних силах, особливо з середини 1943 року, були набагато комфортнішими, ніж служба в ЧА, що при невизначеності результату війни спонукало громадян СРСР до зовсім не патріотичних рішень.

Іноді складались навіть такі ситуації, що кількість добровольців до німецьких формувань в кілька разів перевищувала потребу у них. Так, наприклад, навесні 1943 року до 109-го шуцбатальйону, базованого в Вінниці, можна було потрапити тільки за хабар його українським офіцерам в розмірі до 1100 карбованців. А після повернення німецьких військ до Харкова в лютому 1943 року, кілька сотень молодих харків’ян добровільно зголосились до УВВ після репресій проти населення, які встигли здійснити радянські каральні органи за короткий час свого перебування у місті.

Будь яка масова політична активність населення, чи, тим більше, патріотизм до радянської влади, були вбиті політикою самих більшовиків. Народ звик до пасивної покори неминучій жорстокості влади, і, як і протягом попередніх двох десятиліть, на 90 % керувався бажанням вижити, та принципом «не висовуватись».

Ставлення до більшовизму в масах чудово характеризується і народною лексикою. Радянські війська, як і в часи Визвольних Змагань, сільське населення здебільшого називало «красними», і аж ніяк не «визволителями». Тобто, для переважної більшості українців війна велася не між «нашими і німцями», як це зображала радянська пропаганда, а між двома чужими силами — комуністами і нацистами. У виборі, на якому боці воювати, їх дії були чисто ситуативними, і тут не мали значення жодні попередні переконання чи обставини. Так, український вояк 118 піхотної дивізії Вермахту, колишній учасник повстання отамана Струка і багатолітній в’язень тюрем НКВД, активно допомагав радянському партизанському загону, що складався з жителів Київської області[97]. А радянський майор, працівник одного з київських військкоматів, член ВКП(б) з 1918 року, ветеран бойових дій проти УНР, Денікіна, Польщі та придушення повстань кронштадських матросів і тамбовських селян, став ініціатором створення вартової роти з українців-військовополонених в таборі на Керосинній у Києві[98].

Ще більш показова доля Михайла Лазаровича Панченка, людини з вищою освітою, техніка-інтенданта 1 рангу РСЧА і кандидата в члени ВКП(б) з 1941 року. Він походив з сім’ї розкуркулених, а тому, як тільки був відпущений з табору військовополонених, став найбільшим ентузіастом нової влади. Власними силами він зорганізував козацьку сотню в рідному селі Лісники Яготинського району і влаштував розподіл колгоспних земель між селянами. Проте, після приходу цивільної адміністрації, землю у селян знову відібрали, а його сотню відправили подалі від рідних місць виконувати окупаційні функції та воювати з партизанами. В результаті, 7 червня 1943 року, ще до поразки німецьких військ у їх останній наступальній операції під Курськом, сотня Панченка разом з керівником перейшла на бік партизанського загону ім. Щорса. Ще через рік, при влитті загону до РСЧА, а по закінченні війни, остерігаючись неминучого арешту НКВД за «зраду і пособництво фашистам», сотник наклав на себе руки [99].

Висновки

Таким чином, ми дійшли до наступних висновків. Нацистський режим не планував широкої військово-політичної співпраці з українцями, і назагал був настроєний категорично проти озброєння підкорених народів. Українські військові формування, створені обома відламами ОУН і представниками уряду УНР були розпущені або переформовані у допоміжні під тиском окупантів. Проте пробуксовування, а згодом крах стратегії бліцкригу і вичерпання мобілізаційних резервів Райху, змусили низове керівництво Вермахту поповнювати свої ряди місцевими, в тому числі українськими вояками і допоміжним персоналом. В результаті, на середину 1942 року «східні» добровольці становили більше 10 % всіх сил німецької армії на Східному фронті. Проте, ця практика здійснювалась у відповідності з принципом «поділяй і владарюй», тобто боєздатні українські частини створювались передусім подалі від України, тоді як окупаційні функції в зоні відповідальності командування Вермахту в РКУ здійснювали тюркські і козацькі формування. Українці в структурах Вермахту в РКУ, задіяні передусім в армійській допоміжній охороні («гіва»), а також у службах забезпечення, не становили собою організованої і спроможної до ведення бойових дій сили. В сумі їх кількість на початок 1943 року становила не більше 20 тисяч чоловік.

Загальна маса українських добровольців німецької армії в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом — до третини чисельності могли становити люди настроєні антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності власне окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта 70 % складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив в ряди добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеральний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність Вермахтівських формувань з українців, існування яких було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.

Така ситуація виникла внаслідок зіткнення двох взаємлвиключних напрямків діяльності нацистів — жорстокої окупаційної політики, яка викликала активний чи пасивний опір навіть найбільш антирадянськи настроєного населення, і вимушеного поповнення мобілізаційних резервів Німеччини резервами окупованих територій. На радикальне політичне вирішення даного внутрішнього конфлікту націонал-соціалістичний Райх був неспроможний через власні вроджені вади — расизм у державній ідеології і одноособове, а не колегіальне вирішення найважливіших питань, здійснюване людиною, здатною лише до тактичного, а не стратегічного політичного маневру.