Розділ І. Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні

Основним полем діяльності «гіві» була служба у підрозділах забезпечення Вермахту. Спочатку ними, згідно цитованого наказу, тільки компенсували нестачу кадрів, але вже з початку 1942 року в групі армій «Південь» почалось створення тилових формувань з добровольців, в тому числі й української національності. Проте, національний склад допоміжних частин був, напевно, останнім питанням, яке цікавило командирів фронтових з’єднань. Навпаки, з виявленням симпатій Гітлера до тюркських народів СРСР і козаків, більшість українських частин і підрозділів перейменовуються у Східні (Ost aбo Ostvolkische) чи козацькі (Коsaken).

Причини надання Гітлером офіційного дозволу на створення тюркських та козацьких національних легіонів у Вермахті, паралельно із забороною аналогічних українських та російських формацій, полягали, знову ж таки, в царині геополітики, і мали невеликий зв’язок з реальністю. Фюрер вважав за потрібне створити в майбутньому мережу квазідержав із неслов’янських народів, які були б противагою слов’янам у регіоні. Козаки в цьому списку опинились тому, що їх оголосили специфічним германським кочовим народом, нащадком готів. Слов’янам же, яких в майбутньому чекала доля «європейських негрів», жодних обіцянок національного добробуту не слід було давати, мало того, їхню колонізацію, включно з «позбавленням біологічної сили», потрібно було починати негайно. І це незважаючи на крайню потребу Райху у співпраці окупованого слов’янського населення з німецькими органами влади як в економічній, так і у військовій галузях.

Перші табори підготовки східних легіонів виникли власне в Україні, на території РКУ. Це були легіонові табори (Legionslager) в Житомирі, Бердичеві, Проскурові, Заславі, та козацький табір в Шепетівці. Вони займались підготовкою і створенням підрозділів та частин, які переходили в підпорядкування командувача Вермахту в Україні і фронтових з’єднань, передусім для виконання окупаційних функцій. Це цілком відповідало типовому імперському принципу «поділяй і владарюй»: вже на початок 1943 року більшість східних частин, які виконували окупаційні функції в Україні, становили саме тюркські, кавказькі та козацькі легіони.

У результаті, на час відступу німецьких військ з центральної України в листопаді 1943 року, під командуванням ВБУ та груп армій «Південь» і «А» перебували 1 полк, 47 батальйонів, 146 рот із добровольців з СРСР, з них тільки 8 батальйонів і 16 рот носили назву українських, та ще 5 батальйонів і 55 рот були «східними». Решту, тобто переважну більшість, складали туркестанські, азербайджанські, грузинські, північнокавказькі, калмицькі та козацькі частини та підрозділи[69].

В певному, вузько колоніальному сенсі, ця політика себе виправдовувала, але не в плані замирення окупованих територій, а виключно для нацьковування одного народу на інший. Власне «туркестанські», козацькі і мадярські частини стали першими противниками українського повстанського руху. Так 2-й Донський козацький полк в складі 10 сотень, сформований у Шепетівці в серпні 1942 року, вже з осені цього ж року почав бойові дії проти Поліської січі, виконуючи окупаційні функції в районі Сарн, Олевська і Костополя. Не можна сказати, що козаки робили це з великим ентузіазмом, але антагонізм між ними, чужинцями, що виконували роль окупантів, і місцевими жителями був дуже великим. Так, в селі Майків Рівненської області групі з 12 вояків довелося вступити в «бій з місцевими жителями», які не хотіли віддавати свою худобу. Скільки при цьому було вбито беззбройних селян невідомо, але четверо козаків були за це нагороджені німецьким командуванням. Такі випадки призвели до поглиблення прірви між росіянами-добровольцями і місцевими українцями. Українська поліція, інфільтрована бандерівцями, без вагань розстрілювала дезертирів з полку, включно з офіцерами (командир 8-ї сотні Агєєв, колишній політрук РСЧА), хоча їх потрібно було відправляти до штрафних таборів. А бульбівці, які в даному випадку виступали виразниками настроїв населення, взагалі влаштовували показові страти полонених козаків, відрубуючи їм голови сокирами[70].

У самому полку теж служило немало добровольців української національності. Так, наприклад, при знищенні групи вояків штабного караулу полку, бульбівці відпустили фельдшера Ярошенка, який виявився українцем. Серед командирів сотень були осавул Петро Романчук (кол. капітан РСЧА) та старший лейтенант Василь Калюжний (кол. секретар райкому ЛКСМУ). Вочевидь, саме через наявність значної кількості українців, у лютому 1943 р. стався наймасовіший випадок організованої втечі: 200 козаків разом з 40 місцевими поліцаями перейшли до повстанців[71].

В результаті, на листопад 1943 року полк повністю розклався, дезертирство стало масовим явищем. Коли в грудні 1943 року його вивели в Кам’янець-Подільський, де переформовували у 570-й батальйон, з колишніх 10 сотень вдалось сформувати тільки 4 роти по 154 козаки кожна, а ще 300 чоловік визнали непридатними для служби і направили в розпорядження Організації Тодт. Новостворений батальйон, який не виправдав себе в РКУ, в січні 1944 року посилили майже сотнею німецьких солдатів і відправили у Францію[72].

Українські легіони, відповідно до цієї політики, створювали тільки за межами України. Так, окремі легіонні табори для українців-військовополонених РСЧА були в Двінську (Даугавпілс, Латвія), Петрикові (Пьотркув, Польща), і навіть в Фінляндії, в Каккурі. Поза РКУ були сформовані перші українські батальйони № 1 та 2 (згодом передані поліції і перейменовані у шуцбатальйони 41-й і 42-й), а також 1-й український добровольчий батальйон «Десна» (згодом 615-й Східний), український батальйон «Прип’ять» (згодом 604-й Східний), та інші. Найбільше армійських фронтових (а не допоміжних) частин з українських добровольців було сформовано в групі армій «Північ»: це 803-й, 842-й, 843-й Північноукраїнські піхотні батальйони (Nordukrainisches Infanterie-Bataillonen), а ще дві роти було у 844-му батальйоні. В групі армій «Південь», натомість, українським визнавався тільки один фронтовий батальйон — 6-й піхотний, але й той 1 червня 1943 року був перейменований на 551-й Східний.

Таким чином, командування вермахту в РКУ, виконуючи стратегічні настанови фюрера, не створювали з місцевих жителів самостійних боєздатних частин, але з тактичних міркувань масово залучали добровольців з-поміж цивільного населення і військовополонених до виконання охоронних функцій на окупованій території.

1.3. Українці в німецьких службах забезпечення (Werkdienst, ОТ, NSКК)

Найбільший відсоток представників місцевого населення серед наявних в РКУ інституцій Вермахту був у службах забезпечення німецької армії. Йдеться про військово-будівельну Організацію Тодт (Organisation Todt, ОТ) райхсміністерства озброєнь і боєприпасів, транспортні частини НСКК (Nationalsozialistisches Kraftfahrer Korps, NSKK), створені під егідою НСДАП і СА, та т. зв. «Промислова служба України» (Werkdienst Ukraine, UWD), що займалась відновленням, а згодом евакуацією військової промисловості РКУ. УВД теж підпорядковувалась міністерству озброєнь Райху.

Перша з цих інституцій була заснована в 1933 році штандартенфюрером СС, а згодом — Райхсміністром озброєнь та боєприпасів Фріцом Тодтом, для будівництва автобанів і військових об’єктів. Початково, за часів кризи у німецькій економіці, вона надавала роботу масам безробітних, але згодом її штат значно скоротився внаслідок відтоку кадрів в армію і промисловість. З розпалом війни знову виникла нагальна потреба у військових будівельниках, зокрема на окупованих територіях. Проте джерел для поповнення штатів громадянами Райху не було, тому Організація Тодт вже на 1943 рік стала чи не найменш німецькою з усіх нацистських воєнізованих організацій. Загальна кількість її працівників на 1943 рік складала близько півтора мільйона чоловік, з яких тільки 200 тисяч були німцями. Решта були добровільними чи мобілізованими представниками протекторатів та окупованих територій.

В РКУ працівники ОТ (айнзатцгрупа ОТ «Схід», ділянка «Росія-Південь») займались будівництвом та відновленням доріг, аеродромів, казарм, складів тощо. За відсутності добровольців і відповідно до загальної нацистської концепції, організація, як і армія, активно використовувала працю полонених вояків РСЧА. Це відбувалось у двох формах. В одному випадку ОТ просто оголошувала набір місцевих жителів на роботу. Умови і заробітна платня були різними, залежно від рівня робіт, і коливалась від пайка та чотирьох булок хліба на тиждень, до 40–60 РМ на місяць. Українці могли займати посади від чорнороба до інженера.

В іншому випадку організація тимчасово переймала контроль над табором військовополонених, яких розбивала на робочі роти за національностями, і в примусовому порядку застосовувала на допоміжних роботах. Військовополонені не отримували за роботу нічого, крім можливості вийти на певний час з табору і випросити якісь харчі у місцевих жителів чи в охорони. Через півроку праці полоненим пропонували перейти на постійну службу в ОТ, в якості «гіві» (в документах позначались як «Hiwi Org. Todt»). Умови служби відповідали цитованому наказу ОКГ про допоміжні сили на Сході (№ 8000/42).

Кількість українських працівників постійно змінювалась, вони переходили на службу до Вермахту або просто звільнялись, але в кожному центрі округи РКУ постійно було по кілька сотень членів ОТ. Так, наприклад, збереглась заява, датована 2 червня 1942 року, від 317 українських працівників групи ОТ Гакельберга (OT Еinsatzgruppe Hakelberg) до господарчого управління міста Києва (Wirtschaftamt) з вимогою виділити на їхні потреби 450–500 кілограмів махорки. А до кінця року кількість українців в цій частині зросла до 590 чоловік[73].

А у прифронтовій Харківській області, згідно звіту від 27 червня 1942 року, на ОТ працювали 568 українців, 200 військовополонених і 68 «постійних працівників» (німців). Така пропорція збереглась і надалі. На червень 1944 року на окупованих Німеччиною територіях перебувало 694 тисячі працівників ОТ, з яких німцями були лише 30 тисяч[74].

Але ОТ використовувала українців не тільки як робочу силу. Внаслідок типової для німецьких організацій нестачі людей, місцеві керівники організації були змушені створювати ще й допоміжні охоронні команди з військовополонених (Schutzkommando OT). Виникнення такої команди в РКУ зафіксовано в серпні 1942 року, в таборі при шахті № 1 в поселенні Петрівка, (Сталінська область), відновленням якої і займались працівники організації. В таборі лаг-фюрер Енгельман оголосив набір в охорону українців-добровольців, яких серед 9000 полонених було тільки дві роти (200 чоловік). Обидві роти в повному складі погодились на пропозицію, і були направлені в школу шуцманів в м. Сталіно. На станції Ясинувата було сформовано третю, «східну» роту, з узбеків, татарів, чеченців та інших «нацменів». По закінченні школи всі три роти охороняли військовополонених на роботах та здійснювали патрулювання навколишньої території (внутрішній порядок, як і в інших німецьких таборах, забезпечувала табірна поліція з самих полонених). Заробітна платня членів шуцкоманди становила 1 РМ на день, тож на місяць вони отримували до тридцяти марок, залежно від кількості виходів на роботу, але не менше 25[75].

В грудні 1942 року військовополонених відправили в Німеччину, в табір Гаммерштайн, а шуцкоманду розбили на взводи по 30 чоловік. Взводи були розіслані на охорону інших груп примусових робітників на різні окуповані Німеччиною території, а також в Фінляндію[76]. Нами не знайдено жодних інших свідчень створення українських збройних формувань в рамках ОТ, попри те, що німецький персонал організації нерідко залучався до здійснення окупаційних заходів, перш за все вилучень продуктів у населення, і вів при цьому численні бої з українськими та радянськими партизанами. Тому не виключено, що створення шуцкоманди в Петрівці було лише вдалим експериментом, або ж експромтом, який більше не повторювався.

В складі транспортних груп ОТ і армійських допоміжних служб діяли роти НСКК. У РКУ їх було як мінімум три. Рота № 36, розбита на окремі транспортні взводи, діяла в Південній Україні в складі ОТ, і базувалася в Миколаєві. Рота № 308 базувалась в Ковелі, і була в розпорядженні місцевого командування Вермахту. У Сталіно, де дислокувалася ще одна рота НСКК, відсутність охоронних частин змусила німецьке командування піти на неординарний крок. Цей транспортний підрозділ було переформовано у поліцейську роту (NSKK-Polizei-Kompanie), і підпорядковано окружному ССПФ бригадефюреру Дерінгу.

Ну і звичайно, в цих нечисленних партійно-транспортних підрозділах теж працювали українці. Це були індивідуально найняті шофери, техніки, обслуговуючий персонал, яким надавали статус «гіві». Їх набирали з військовополонених та місцевого населення, а з жовтня 1942 року — зі школи шоферів, організованої в Харкові при 994-му транспортному полку Вермахту. За час свого існування школа підготувала близько 1000–1200 українських шоферів для німецької армії і НСКК. Добровольці перебували на умовах утримання німецьких солдатів у всьому (включно з наданням матеріальної допомоги сім’ї), крім зарплатні, яка становила всього 12 РМ на місяць[77].