Розділ І. Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні

В кінці серпня Поліській Січі вдалося розгромити радянський гарнізон у місті Олевську, і опанувати значну територію у трикутнику Слуцьк — Гомель — Житомир, очистивши її від залишків Червоної Армії. Чисельність загонів Боровця на листопад 1941 зросла від 3 до 10 тисяч козаків[45]. Основу формування складали чотири територіальні курені, і розгалужена мережа сільських і містечкових гарнізонів. Керівництво 213-ї охоронної дивізії легітимізувало виникнення цих гарнізонів дозволом на створення охоронних команд в містах до 100 чоловік, та в селах до 50 чоловік. Вони діяли під синьо-жовтим прапором і насаджували українську адміністрацію на місцях, нерідко конфліктуючи з цього приводу з німецькими гарнізонними і місцевими комендатурами. До прибуття цивільної адміністрації РКУ регіон був під повним контролем бульбівців, позаяк частини Вермахту просувались вперед, залишаючи тут тільки комендатури.

На майбутнє Боровець розробив схему створення української армії, що мала формуватись з територіальних частин та з’єднань. Найнижчою ланкою армії мали стати сільські відділи та сотні. Групи сотень складали курінь, ті в свою чергу мали формуватись у районні полки. Кілька полків становили обласну бригаду, дві-чотири бригади об’єднувались у Окружні Січі, на зразок Поліської (своєрідні з’єднання, на зразок корпусу)[46].

З обох відламів ОУН встановити співпрацю Бульбі вдалось лише з слабкими в цьому регіоні мельниківцями[47]. В Рівному і інших містах Волині поліція здебільшого перебувала в руках ОУН-Б. На контакт з Боровцем бандерівці не йшли з ідеологічних засад, так як вимагали припинення «отаманщини» і підпорядкування власному Проводу. Натомість, ОУН-М виділила на прохання Бульби 10 молодих старшин, в яких у ПС була гостра потреба.

На початку вересня 1941 року армійське командування зробило спробу просунути ПС до лінії фронту під Чернігів. Боровець проігнорував цей наказ, провівши натомість серію переговорів в Рівному з командуванням Вермахту в Україні, з вимогою визнання ПС зародком української армії, і погоджуючись не на передислокацію на Чернігівщину, а виключно на розширення своєї діяльності на цю територію. Переговори завершились безрезультатно, німецький командувач Вермахту в РКУ генерал Кітцінгер сказав, що він не в праві ухвалювати політичні рішення, такі, як дозвіл на формування українських військ під власним командуванням.

Зважаючи на невдачі у легітимізації власних прагнень, а також після перших проявів нацистської окупаційної політики, 16 листопада 1941 року Бульба-Боровець оголосив про розпуск ПС під приводом неможливості надалі співпрацювати з німецькою армією. Конфлікт загострився ще й відмовою старшин вже розформованої Січі співпрацювати з німецькою Айнзатцкомандою, яка 18 листопада надіслала офіцера з вимогою виділити йому людей для участі в розстрілі 535 євреїв Олевська. Наступного дня рада старшин ПС ще й засудила цей акт, «як ганебну дію». А за кілька місяців, в березні 1942 року, СД округи Волинь — Поділля розпочала масові репресії проти колишніх членів Поліської Січі, підштовхнувши цим бульбівців до збройного опору нацистам[48].

Деякі українські формування вузько територіального характеру створювались спонтанно місцевим населенням після відступу радянських військ. Власне такий характер мала мережа міліційних козацьких загонів в Олександрійському районі (гебіті) Київської генеральної округи. Ці загони об’єднувались під керівництвом напівпідпільної Січової ради, що складалась з колишніх учасників Холодноярських антибільшовицьких повстань. З прибуттям до району адміністрації РКУ, козацькі формування продовжували існування під виглядом української поліції, начальниками якої стали члени Ради. Організація була розгромлена СД тільки в листопаді 1943 року[49], проте подальше існування на Холодноярщині бази УПА слід, вочевидь, виводити власне з цього періоду.

Так само на хвилі ейфорії від «визволення», місцевими жителями, що постраждали під час розкуркулення та Голодомору, в листопаді 1941 року було створено козацьку сотню в с. Лісники Яготинського району (сучасна Полтавська обл.) Її організатором і командиром став відпущений з табору військовополонених технік-інтендант 1 рангу РСЧА Михайло Лазарович Панченко, кандидат в члени ВКП(б) з 1941 року. Його брат, Яків Лазарович Панченко, старший лейтенант РСЧА, очолив таку ж сотню в самому Яготині. За однострої козакам правили радянські уніформи з синьо-жовтими стрічками.

Проте, як і інших подібних випадках, після передачі району до РКУ українські сотні були переформовані. Яготинська сотня стала районною поліцією, а сотня з Лісників була змушена передислокуватись разом з німецькими охоронними формуваннями вслід за фронтом на схід. Козакам заборонили носити національні кольори, і переодягли в німецькі однострої шуцполіції і армії. Але знову ж таки, як і в інших випадках, вимушені колаборанти невдовзі розчарувались у нових порядках. У березні 1943 року за саботування розпоряджень окупаційної влади було розстріляно Якова Панченка, а козацька сотня на чолі з його братом Михайлом 7 червня 1943 року в Згурівському районі Полтавської області перейшла на бік радянського партизанського загону ім. Щорса[50].

Різниця між формуваннями, утвореними ОУН, і тими, що виникали стихійно під егідою німецького війська полягала в тому, що останні не зазнавали таких нищівних репресій протягом першого воєнного року. Невдоволення нацистським режимом в них назрівало поступово, не будучи викликаним репресіями проти ОУН вже у вересні 1941 року. Такі частини на перших етапах використовувались Вермахтом для виконання охоронних завдань, а згодом, при переформуванні, перетворювались або в армійські тилові команди, або в поліцію чи шуцбатальйони на теренах РКУ. А, наприклад, козацька сотня, що виникла з приходом німецьких військ у Конотопі, була просто поділена між зацікавленими інстанціями — більша її частина продовжила просування за німецькими військами, і згодом стала сновю 615-го українського батальйону, тоді як менша група була переформована у допоміжний підрозділ при німецькій залізничній поліції[51].

Найлегше проходило формування українських частин, що відбувалось під патронатом німецького фронтового командування у відповідності до їх тактичних потреб. Так, під егідою 6 польової армії Вермахту у Сумах та Білопіллі (Сумська область) протягом кінця 1941 — початку 1942 років з місцевих добровольців і відпущених військовополонених було сформовано до десяти українських батальйонів. Згодом в діаспорній історіографії їх назвали «Сумською дивізією»[52], хоча єдиного з’єднання ці батальйони ніколи не становили. Згодом добровольці більшими чи меншими групами були розподілені по німецьких дивізіях, і використовувались, передусім, як охоронні та будівельні формування. У 6 армії вони склали 1 частину армійського і 7 підрозділів корпусного та дивізійного підпорядкування, та роту при окремому саперному батальйоні. Ось ті зних, як вдалосьт відслідкувати: 6-й український батальйон (Ukrainisches Bataillon 6), робоча рота і рота безпеки 48-го танкового корпусу (Arbeits- und Sicherungs-Kompanie XXXXVIII. Panzerkorps), козацький ескадрон 113-ї піхотної дивізії (Kosaken Schwadron 113. Infanterie-Division), сотня допоміжної охорони 113-ї піхотної дивізії (Hundertschaft Hilfswachmannschaft 113. Infanterie-Division), допоміжна охорона 79-ї піхотної дивізії (Hilfswachmannschaft 79. Infanterie-Division), українська будівельна рота 8-го армійського корпусу (Ukrainische Bau-Kompanie VIII. Armeekorps), українська будівельна рота при 94-й піхотній дивізії (Ukrainische Bau-Kompanie bei 94. Infanterie-Division), українська будівельна рота при 295-му саперному батальйоні (Ukrainische Bau-Kompanie bei Pionier-Bataillon 295)[53]. Частина з них загинула разом з 6-ю армією Паулюса в Сталінграді, інші ж були передані тиловому командуванню відновленої 6-ї армії. На квітень 1943 р. в її складі було три українські батальйони: 6-й та 111-й піхотні, та 109-й будівельний, загальною кількістю 2908 бійців[54].

В Україні на початку радянсько-німецької війни легальне оформлення залучення місцевого населення до окупаційних формувань вирішувалось кожним відомством окремо, що створювало масу не схожих одне на одне формувань. Єдина спільність полягала у намаганнях довести їх хоча б до умовної відповідності Женевській конвенції 1907 року про правила та звичаї ведення війни, згідно яких використання у власній армії військовополонених і громадян ворожої країни було заборонене. Виняток могли складати лише добровольці.

У результаті, перші українські формування виникали безсистемно, підкоряючись суто тактичним потребам окремих з’єднань Вермахту. За відсутності збройного опору окупантам, націоналістичні полки в Західній Україні були ще не потрібні, тому їх легко ігнорували і розформовували. А от в листопаді добровольчим формуванням на сході майбутнього РКУ знаходили застосування відразу, і продовжували використовувати їх навіть після репресій проти особового складу і переформування.

Як, зазначалося вище, вже перші тилові інституції Вермахту, що вступали на територію УРСР, були змушені давати українцям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах. Розпорошення охоронних частин по всій підвладній території, яке і так відбувалось через їх нечисленність, призводило до втрати залишків боєздатності і неможливості протидіяти партизанському рухові. Тому охоронні дивізії, полки і батальйони, місцеві та гарнізонні комендатури почали створювати перші загони місцевої поліції для подолання безвладдя на залишених Червоною Армією територіях і запобігання розкрадання радянського громадського, колгоспного та військового майна населенням.

Досить детальну схему організації місцевої поліції тиловим командуванням Вермахту можна прослідкувати за наказом, виданим командиром 444 охоронної дивізії генералом Вільгельмом Русвурмом. Місцева служба охорони порядку названа «українською допоміжною поліцією», що мало найкраще відображати її статус і функції. Вона, за європейським зразком, оголошена громадською організацією, підзвітною муніципальній владі. Основною метою її існування було забезпечення громадського порядку. Місцеві комендатури могли притягувати допоміжну поліцію до виконання своїх завдань тільки через бургомістра. Єдиний вид озброєння поліцаїв, який міг виділити Вермахт, були трофейні армійські гвинтівки, здебільшого радянські, тому «громадська організація» виходила доволі потужно озброєною, як для поставлених завдань. Для обмеження її боєздатності у наказі передбачено скоротити постачання набоїв до 5 патронів на гвинтівку.

Кількість допоміжної поліції мала складати до 1 % населення, але не менше 6 чоловік у кожному селі. В містах поліцаї повинні були формуватись у воєнізовані загони (взводи і роти), так як створення районних відділків чи чогось подібного військові явно вважали не своєю компетенцією.

Окремим пунктом обумовлена заборона поліцаям вживати національну символіку (синьо-жовті пов’язки). Єдиними відзнаками поліції повинні були стати білі пов’язки з написом «На службі німецького Вермахту» (Im dienst der deutsche Wehrmacht)[55].

З передачею територій окупаційній адміністрації цивільна поліція переходила під відання командування СД чи (за наявності) поліції. Останній момент пов’язаний з тим, що інстанції СД просувались у зони військової окупаційної адміністрації швидше, ніж поліція, виконуючи власні завдання (контррозвідка, єврейське питання, агентурна діяльність, тощо). Тому, наприклад, формування перших частин Української Охоронної поліції в Харкові здійснювались власне органами СД, а «орпо» і «шупо» через близькість фронту власної повноцінної структури, аналогічної іншим містам РКУ, так і не створили.

Німецьким командуванням українські частини у 1941–1942 роках оформлялися на рівні наказів по окремих з’єднаннях і арміях, не маючи навіть загальної назви. Згідно наведеного вище наказу по 444 охоронній дивізії, в її складі формувалась «допоміжна поліція». Інші частини створювали чи легітимізували вже виниклі «українську охоронну поліцію», «місцеву міліцію», «вартові козацькі сотні», «охоронні команди», чи навіть «українські добровольчі батальйони».

Зрештою, місцеві охоронні підрозділи групи армій «Південь» стали позначатись криптонімом «гіва» (Hiwa, від Hilfswachmannschaft — допоміжна охорона). В зонах дії інших груп армій вони носили інші назви — «самооборона» (Einwohnerkampfverbande, тобто «підрозділи місцевої самооборони») — в гр. а. «Північ», і «оді» (Ordnungsdienst, тобто «служба порядку») — в гр. а. «Центр». Цей момент ще раз ілюструє хаотичність і позаплановість їх виникнення.

Перші підрозділи «допоміжної охорони» створювались на базі самоутворених українських формувань. У сотні/роти «гіва» командування Вермахту перетворило більшість вищезгаданих Сумських формувань, козацький загін Панченка і залишки 1-го українського полку в Рівному після розформування частини. Їх роль здебільшого зводилась до охоронних та контрпартизанських функцій у ближньому тилу діючої армії. Роти, рідше батальйони «гіва» могли бути окремими підрозділами армійського, корпусного чи дивізійного підпорядкування, а частіше їх включали до німецьких частин.