Розділ І. Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні

З розпалом війни союз націоналістів і нацистів протривав заледве вісім днів. Вже 30 червня 1941 року бандерівці зробили перший крок до виявлення справжнього ставлення Гітлера до української справи. При цьому, не санкціоноване нацистами проголошення незалежності було підтримано єдиною боєздатною українською формацією в рядах Вермахту — батальйоном «Нахтігаль». Цьому виступу не запобіг навіть той факт, що частиною керували співробітники Абверу — обер-лейтенанти Альбрехт Герцнер (німецький шеф батальйону) і Теодор Оберлендер (офіцер зв’язку).

Проте внаслідок певної інерції у стосунках і складності загальної ситуації, до моменту повного розриву пройшло ще цілих два з половиною місяці. Перші арешти націоналістів розпочалися тільки 15 вересня, а розмаху досягли аж в листопаді-грудні 1941 року. Цей час націоналісти використали для створення власної інфраструктури на окупованих теренах України.

Для налагодження власного адміністративного апарату на окупованих Німеччиною територіях обидва відлами ОУН створили свої Похідні групи, одним з завдань яких було формування українських збройних частин. Бандерівці організували три таких групи. Перша просувалась через Житомир на Київ, друга — через Львів, Тернопіль, Кременчук до Харкова, третя — через Тернопіль, Проскурів, Вінницю, Кіровоград, Кривий Ріг, Миколаїв до Дніпропетровська. Кожна включала підгрупи по два-три рої, чисельністю по 7–12 чоловік кожен. Перша група складалась з 20–21 рою, друга — 17–18 роїв, третя — 12–14 роїв. При створенні груп передбачались два варіанти їх дій — легальний і нелегальний — в залежності від визнання чи невизнання німцями запланованого проголошення Української держави.

Для нашої роботи найбільший інтерес представляють дії військових референтів похідних груп ОУН-Б, в завдання яких входило формування у всіх населених пунктах на шляху просування національних військових гарнізонів, що в майбутньому мали скласти УНРА — Українську народну революційну армію. Основні засади її творення були обумовлені таємною інструкцією Революційного проводу ОУН-СД (травень 1941 p.), яка передбачала взаємодію з Вермахтом, як союзником[36].За умов нелегальної діяльності, вони повинні були існувати під офіційною назвою спортивного товариства «Січ», і комплектуватись з місцевих добровольців. Управління даними товариствами повинно було здійснюватись крайовими штабами (Північним, Центральним і Південним), створеними на базі військових референтур. Проте, попри те, що за перші вісім днів війни було зроблено перші кроки до здійснення даних планів, на початку липня 1941 року організацію «Січей» було призупинено, а дії референтів спрямовано на створення на місцях органів правопорядку під назвою Української Народної міліції[37].

За структурою Народна міліція становила мережу загонів в районних центрах, під керівництвом Окружного військового коменданта ОУН-Б. Цьому ж комендантові підпорядковувались міські та громадські коменданти, що керували міськими і сільськими загонами міліції. Чисельність окремих відділів здебільшого не перевищувала сотню бійців. Німецькі фронтові частини на місцях здебільшого підтримували цю самоорганізацію українців, не перешкоджаючи, а то й допомагаючи бандерівцям. Проблеми виникали згодом, при контактах з тиловими формуваннями Вермахту (охоронні з’єднання і польова жандармерія), і, тим більше, з каральними органами РКУ.

У Рівному ОУН-Б вдалося організувати школу міліції, під егідою якої вони розпочали військову підготовку місцевих добровольців. На її базі вже у липні 1941 року було сформовано 1-й український полк ім. Холодного Яру в складі близько 1500 вояків. Структурно він складався з двох куренів по чотири сотні. Командиром став член ОУН-Б, колишній полковник армії УНР Леонід Ступницький. При полку було створено власні господарчі підрозділи, включно з кравецькою і шевською майстернями. Власними силами вояки забезпечили себе відзнаками на кшталт тих, що були в ужитку в армії УНР[38].

В серпні 1941 року частина перейшла у підпорядкування 5-го польового учбового полку Вермахту, як 365-й Східний учбовий батальйон. Батальйон став складатись з чотирьох рот (сотень) і кавалерійського ескадрону. В роти було призначені, крім українських старшин, німецькі шеф-командири в рангах лейтенантів і фельдфебелів. Взводи (чоти) і відділення (рої) залишились під командою українців. Батальйон став готувати кадри для німецьких антипартизанських підрозділів[39].

Коли перші групи вояків почали розсилати по різних частинах, в батальйоні поширилось дезертирство. Особовий склад, що зменшився до 450 чол., було поповнено місцевими жителями і військовополоненими різних національностей, і доведено до 850 чоловік на січень 1942 року. Одну сотню повністю укомплектували білорусами. При батальйоні організували ще й курси пожежників. Вояки, крім навчання, займались охороною стратегічних об’єктів міста і супроводженням військовополонених на роботу. На початку весни 1942 року добровольцям також доручили розвантажувати на залізничній станції майно Еріха Коха, що прибуло з Кенігсберга.

Через розчарування нацистською окупаційною політикою, а також внаслідок націоналістичної агітації, дезертирство в батальйоні стало масовим, і в квітні 1942 року сягнуло 2/3 особового складу. Подальше існування частини стало безперспективним, тож вояків роззброїли і перевели до Новограду-Волинського. Невеликий підрозділ поручника Кислиці, що залишився в Рівному, ще протягом року використовувався для охоронних цілей, після чого теж був розформований[40].

Спроба творення ще одного полку була здійснена керівником однієї з підгруп Північної похідної групи ОУН-Б Матвієм Мелешком у липні 1941 року в Луцьку. Повністю було зорганізовано один курінь ім. Євгена Коновальця. Він складався з чотирьох сотень (до 1000 чол.). Вояки власноруч добували зброю і створювали полкові відзнаки.

Проте, місцевим командуванням Вермахту курінь було визнано тільки як команду народної міліції. Спроби розширити частину до полку зазнали фіаско через вимоги німців перетворити військову частину на службу охорони. Зрештою, у вересні 1941 року курінь було роззброєно за наказом прибулої цивільної адміністрації, і перетворено на школу сільськогосподарської служби України (Landdienst Ukraine)[41].

Крім вказаних формувань, ОУН-Б вдалося організувати ще кілька сотень по місцях просування своїх похідних груп у центральній Україні. Так, наприклад, в місті Золотоноша (сучасна Черкаська обл.) членом ОУН-Б Буткевичем і місцевим вчителем Глижинським на початку грудня 1941 року було організовано Українську козацьку сотню. Агітація до вступу проводилась під гаслом творення української армії, що боротиметься за Самостійну Україну. Козаками ставали чоловіки і молодь Золотоніського району, які не були членами партії. На кінець грудня сотня нараховувала близько 90 вояків, розбитих на 3 чоти (взводи) і озброєних покинутою радянською зброєю, однострої були теж радянські. Єдиною ознакою приналежності до сотні стали синьо-жовті пов’язки на лівому рукаві.

20 грудня 1941 року в Золотоноші було створено німецьку ортскомендатуру, прибув також взвод фельджандармерії. Перше, що зробили окупанти, був арешт сотника Буткевича (за портрет Бандери в канцелярії сотні) і заборона козакам носити синьо-жовті пов’язки. Загін перейменували в «допоміжну вартову сотню» (Hilfswachkompanie), новим командиром став Глижинський. Козаки почали охороняти створений поблизу Золотоноші невеликий табір військовополонених і конфісковувати у населення розкрадене колгоспне і військове майно.

В березні 1942 року новий командир провів урочисту посвяту синьо-жовтого прапора сотні, під яким козаки склали присягу на вірність Україні. Реакція нацистів не забарилась — в квітні 1942 року сотник Глижинський і ще двоє старшин були заарештовані за націоналістичну агітацію, а більшість козаків сотні (дві чоти) відправлені в діючу армію на Кавказ[42].

Подібною була доля всіх українських військових формувань, створених ОУН-Б на початку війни — командирів арештовували, а вояків, як ненадійних, розподіляли по німецьких частинах. Загальна ж кількість сформованих бандерівцями військових загонів, за підрахунками Івана Патриляка, не перевищувала 4000 бійців[43].

За схемою, аналогічною ОУН-Б, діяли і представники ОУН-М. Вони сформували мережу невеликих груп цільового призначення, а також велику (1500 чол.) групу добровольців з територій, що відійшли до Румунії — т. зв. Буковинський Курінь. Це формування, організоване провідником ОУН-М Буковини Петром Войновським («Василь»), під виглядом робочої колони (arbeitskolonne) пройшло за маршрутом Кам’янець-Подільський, Дунаївці, Іванківці, Бар, Жмеринка, Браїлів, Вінниця, Київ. Одна з підгруп куреня здійснила рейд через Ялтушків, Нову Ушицю, Стару Ушицю, Копайгород, і з’єдналась з основною групою у Вінниці. По дорозі буковинців забезпечували харчуванням і, частково, уніформою та зброєю місцеве командування Вермахту, але за це вони час від часу були змушені здійснювати свої номінальні функції (мостити дороги), та забезпечувати німецькі частини перекладачами. Як і бандерівці, мельниківці залишали у населених пунктах, через які проходили, по одному-два рої для створення українських органів влади та поліції.

Крім того, під повним контролем ОУН-М перебували дві зондеркоманди при Абвері, сформовані з українців: т. зв. групи Пулюя-Масікевича (Пума) та Ничипоровича. Вони також, як і Буковинський Курінь, використовували власне «легітимне» становище для проведення націоналістичної роботи на окупованих теренах України і створення власних адміністративних та поліційних органів у Миколаївській та Дніпропетровській областях.

На Поділлі створенням поліції займалася т. зв. Бильська група ОУН-М, одна сотня Буковинського куреня та окремі рої ОУН-Б. Найбільш значущим їх досягненням було створення у Вінниці українського козацького батальйону під керівництвом генерала армії УНР Івана Омеляновича-Павленка. Це стало можливим завдяки допомозі члена зондеркоманди Пума (а заразом і провідника ОУН-М у Румунії) Ореста Зибачинського[44].

Найбільший центр самоутворення українських формувань у 1941 році виник під егідою уряду УНР на Поліссі. Ним стала т. зв. Поліська Січ (ПС) під керівництвом Тараса Бульби-Боровця.

Її зародок виник вже з початком війни у вигляді групи українських патріотів, що здійснили роззброєння підрозділу міліції НКВС у райцентрі Сарни. На цій базі було створено повстанський загін, що займався роззброєнням відступаючих червоноармійців і боротьбою з організованими силами Червоної Армії. З приходом німецьких військ в липні 1941 року Бульба став комендантом Народної міліції Сарненського району. 8 серпня 1941 року він отримав дозвіл від командування 213 охоронної дивізії на організацію збройної частини чисельністю 1000 чоловік (Einheit «Polisska Sitsch»). Зброя і спорядження для даного формування були частково трофейні, а частково надані німецькими військами.