Розділ І. Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні

Ще однією допоміжною організацією РКУ, що містила значну кількість українців, була т. зв. «промислова служба України», або УВД (Werkdienst Ukraine, UWD). Згідно із задумом, вона повинна була займатись відновленням української промисловості на благо Райху, але, відповідно до обставин, її діяльність звелась до евакуації в Німеччину захоплених стратегічних ресурсів, та виконання допоміжних робіт для Вермахту чи місцевої влади. Керівником організації, структурованої за військовим зразком, був генерал-інспектор Альфред Фідлер, а підпорядковувалась вона райхскомісару Коху і міністерству озброєнь.

Основні структурні одиниці УВД, 8 робочих рот і 3 транспортні колони на кінній тязі, були створені навесні 1942 року з особового складу розформованих рівненських та луцького українських куренів. Роти нараховували по 70–120 чоловік під керівництвом німецьких офіцерів та українських підофіцерів (труппенфюрерів та обертруппенфюрерів). Рядові (УВД-мани) отримували по 24, туппенфюрери — 36, обертруппенфюрери — 45 РМ на місяць. Усім українцям видали напіввійськову уніформу і робочий одяг, а також поставили на повне харчове забезпечення. Носіння національних відзнак було заборонене. Робітники жили і працювали без охорони, але для виходу з розміщення частини потрібен був письмовий дозвіл командира.

Через те, що з УВД продовжували дезертирувати колишні добровольці націоналістичних формувань, всі роти вже до зими 1942 року перекинули на Східну Україну, де, шляхом мобілізації місцевої молоді, довели чисельність особового складу кожної до 170–200 чоловік. Протягом 1943 року роти дислокувались в Києві, Миколаєві, Нікополі, Запоріжжі, Каменському, Дніпропетровську, Новомосковську та Павлограді, окремі групи виїжджали в Умань, Полтаву та Кіровоград. Всі вони займались в основному збором та вивезенням металів і заводського устаткування до Німеччини, та іноді виконували замовлення військових властей на перешивку колій, ремонт залізниць та будівництво мостів. До військових дій чи виконання окупаційних функцій УВД-мани не застосовувались, і зброї не мали.

Проте, незважаючи на цивільний характер організації, конфлікти виникали і тут. Так, наприклад, 29 серпня 1943 року групою з чотирьох працівників на чолі з труппенфюрером Рохнянським було вбито веркдінстляйтера УВД в Умані Ганса Шенка. Українці, забравши особисту зброю вбитого, зникли на службовій машині в невідомому напрямку. Слідством, проведеним службовцем місцевого СД унтерштурмфюрером Брюннертом, було встановлено, що причиною ексцесу стала поведінка самого Шенка. Він систематично бив своїх підлеглих, погрожував їм зброєю, і переслідував за спроби подати скарги керівництву на таке поводження. 16 українських працівників, які були в момент убивства в приміщенні уманського УВД, не звернули увагу на стрілянину, що почалась в кабінеті Шенка, тому що останній неодноразово стріляв по своєму шоферу Володимиру Стрільченку. Він ставив водія до стіни, і стріляв довкола нього, імітуючи розстріл. Незважаючи на залучення місцевої жандармерії, ані четверо втікачів, ані викрадений автомобіль так і не були знайдені[78].

Поступово УВД набула зовнішньої схожості з німецькою службою трудової повинності (Reichsarbeitsdienst, RAD). З’явились спільні з РАД ритуали (марші з піснями про працю, муштра та фізичні вправи з лопатою) та ідеологія. Тільки на відміну від піврічної служби в РАД, УВД-мани підписували зобов’язання «працювати на благо Нової Європи і свого народу» протягом 12 років. Загальна кількість українських працівників організації на кінець 1943 року сягала 1500 чоловік[79].

Таким чином, місцеве населення та військовополонені широко залучались до здійснення допоміжних функцій для німецької армії в складі різноманітних служб забезпечення, як загальноімперських, так і створених на місці. Вони використовувались для виконання різноманітних робіт, і лише зрідка, через нестачу німецького персоналу, могли притягуватись до охоронної служби із зброєю в руках.

1.4. Методи набору і забезпечення добровольців Вермахту в РКУ

Питання мотивації українських добровольців у німецьких збройних силах досі залишається невирішеним, попри певні наробки вітчизняних і зарубіжних істориків у висвітленні даного питання. Поширеними залишаються типові узагальнення. На Заході таким штампом є сприйняття українських солдатів, як «ідейних антибільшовиків» і антисемітів, а на пострадянському просторі — як націоналістів, злочинців, ображених на радянську владу (розкуркулених і репресованих), та примусово мобілізованих полонених.

Для спростування цих стереотипів істориками вже зроблені суттєві кроки, пов’язані, передусім, з дослідженням особових справ учасників місцевих формувань, що знаходяться в архівах СБУ в Україні, ФСБ в Росії, та КДБ в Білорусі. Так, предметом гарячих дискусій у західній історіографії стали праці Мартіна Діна та Френка Бушера[80], які ставлять під сумнів ідейність та добровільність цих формувань, і висловлюють твердження про випадковість підбору їхнього особового складу. В Росії кроком вперед є роботи С. Дроб’язка, І. Єрмолова, Д. Жукова та І. Ковтуна[81], які у вивченні даної тематики йдуть індуктивним шляхом, тобто від дослідження окремих підрозділів і їхнього складу до більш загальних висновків. В Україні варто відзначити праці І. Патриляка та В. Нестеренка[82]. Спогади безпосередніх учасників, що теж становлять досить цікаве джерело дослідження тематики, слід приймати до уваги з певними застереженнями, які випливають з бажання авторів виправдати себе і свою справу від неминучих закидів у здійсненні нацистських злочинів.

Тож, єдиним вирішенням проблеми мотивації українських добровольців залишається систематичне вивчення якомога більшого масиву індивідуальної інформації стосовно окремих членів українських формувань, і докладний статистичний аналіз. Дуже важливим для нас є також дослідження побутових умов та ідейних засад служби, тобто того, що пропонувало українцям німецьке командування взамін за співпрацю.

Не викликає сумніву, що перша хвиля добровольців, які перейшли на бік німецької армії зі зброєю в руках або влилися до формувань, створюваних ОУН, Бульбою-Боровцем та ветеранами Визвольних змагань, значною мірою складались з ідейних патріотів і націоналістів, чи, принаймні, людей, які мали підстави ненавидіти радянську систему з тих чи інших причин. Матеріальних переваг створення українських частин не давало, адже у перший час працівникам Народної міліції за службу лише записували трудодні. Більше того, українська поліція в Києві в жовтні-листопаді 1941 року практично голодувала. Кар’єрних перспектив, особливо з початком німецьких репресій щодо командного складу самоутворених підрозділів, також бути не могло. Лише тоді, до кінця грудня 1941, українські формування були такими, якими їх зображала радянська пропаганда — тобто складались з націоналістів, розкуркулених та репресованих, тих, хто «люто ненавидів владу робітників і селян». Щоправда, одне з основних тверджень комуністичної історіографії про те, що до складу колаборантів входила значна кількість кримінальних злочинців, так ніколи і не справдилося.

Для прикладу, нами було зібрано детальну інформацію про 33-ох добровольців, що вступили на початку грудня 1941 року до Української Козацької сотні в місті Золотоноша. Сотня була створена членом ОУН-Б без участі жодних німецьких чинників, тобто тиску з боку окупантів у даному випадку не було. Присягу козаки складали на вірність Україні під синьо-жовтим прапором. Основна маса добровольців (21 особа) це чоловіки віком від 25 до 40 років, 10 козаків — молодь віком від 15 до 25 років. Сепред них 2 — учасники Визвольних змагань 1917-22 рр., 5 — з сімей розкуркулених чи репресованих, один повернувся із заслання, а ще 1 вісімнадцятирічний юнак був засуджений за хуліганство. 8 козаків — колишні вояки ЧА (5 офіцерів, старшина, фельдшер і 2 рядових), з них 7 відпущені з німецьких таборів, і 1 дезертир. Троє перейшли в сотню з допоміжної поліції. Двоє добровольців — колишні вчителі місцевої школи, один — колишній голова райради Осоавіахіму, ще один — студент 4 курсу Київського університету. Всі козаки — українці, жодного комуніста, комсомольця чи працівника НКВС серед них немає[83].

Таким чином, близько третини розглянутої нами групи складають дорослі люди з певним життєвим досвідом, налаштовані відверто антибільшовицьки. Ще восьмеро козаків займали більш чи менш вагомі посади в радянській армії та громадських установах, що не завадило їм відразу ж вступити до українського формування. Вони, як і решта, зробили це, не маючи особистих рахунків з попереднім режимом, і не отримуючи жодних соціальних чи матеріальних переваг, а навпаки, наражаючись на репресії з боку як нацистів, так і комуністів. Зрештою, п’ятеро керівників сотні були по черзі розстріляні німцями за націоналізм протягом грудня 1941 — квітня 1942 рр., половина, щоб уникнути переслідувань, відгукнулись на пропозицію відправки на фронт, а ті, що залишились, в складі роти «гіва» були влиті до німецького охоронного батальйону.

Коло осіб, що вступали до місцевих формувань Вермахту і допоміжних служб після 1942 року, відчутно відрізнялось від націоналістичних формувань «першої хвилі». Для ознайомлення з їхнім особовим складом нами було зібрано інформацію про 129 добровольців різних частин і підрозділів, дислокованих в РКУ. Персональні дані виявлено у досліджених 177-ми архівно-кримінальних справах, що зберігаються в ГДА СБУ. Свого часу вони були перевірені слідчими НКВД — КГБ та прокуратури, тому є максимально достовірними із доступних.

Перша група складається з українців та інших жителів республіки, які служили у фронтових, охоронних та допоміжних частинах Вермахту та військ СС. Майже половина з них (64 з 129) — це молоді чоловіки 1918–1923 років народження, переважно новобранці і резервісти, покликані до ЧА під час мобілізації 1941 року. 43 добровольці — 1901–1915 років народження, ще 4 — старші 40 років. Молодь, тобто вояки, які досягли повноліття вже під час окупації, складає 17 % від загальної кількості (22 чол.). Найбільшу групу становлять чоловіки 1919 року народження, яким у 1941 році виповнилось 23 роки.

За національним складом основна маса — українці (114 чол.), 11 росіян, 2 євреї, 1 кубанський козак, 1 білорус. Більше половини (74 чол.) складають колишні вояки ЧА, завербовані в таборах військовополонених. 32 % з них — представники середнього та молодшого командного складу: 2 майори, 1 капітан, 13 лейтенантів, 2 ротних політруки, 6 сержантів. Серед рядових (50 чол.) варто відзначити наявність 2-ох представників НКВС (прикордонник і міліціонер). З них усіх дезертирував з ЧА тільки один вояк, але був затриманий і направлений до табору військовополонених, звідки й потрапив до німецького війська.

Основна маса добровольців — селяни та робітники з початковою та незакінченою середньою освітою (85 чол., тобто 66 %), з них 1 прослухав курс лікбезу, і 1 «малограмотний». Повну середню освіту мали 7 чоловік, ще 9 закінчили технікуми та ФЗУ. 12 чоловік отримали військову освіту (серед них 1 пілот-винищувач та 1 підводник). Добровольців з вищою освітою виявилось тільки 10, серед яких 1 музикант, співак хору Вірьовки, і 1 член Спілки художників УРСР.

32 % добровольців складають члени та кандидати ВКП(б) і ВЛКСМ (9 комуністів та 32 комсомольці), ще 2 — депутати ВР УРСР та ВР СРСР. 3 добровольці — учасники Визвольних змагань, 1 — вояк розбитого німцями загону УПА, 19 чоловік — з сімей, репресованих радянськими каральними органами (в т. ч. 1 комуніст і 1 комсомолець). Таким чином, ми отримуємо 18 % «ображених на радянську владу». До цієї цифри слід додати ще 16 чоловік, що втратили батьків чи родичів під час Голодомору 1932–33 років. Лише 6 чоловік раніше притягувались до відповідальності за кримінальні злочини, але 2 з них засуджені за крадіжку і невиконання поставок у 1933 році, а 1 — вихованець дитбудинку, чиї батьки померли під час Голодомору.

Тобто, загальна картина особового складу українських частин німецького війська вимальовується наступним чином. Більше половини українців у Вермахті — але не переважну більшість — складають полонені солдати, офіцери та політпрацівники ЧА (57 %), що були завербовані у таборах військовополонених. Третина загальної кількості — радянські активісти, члени партії та комсомольці. В основному це робітники і селяни з початковою, середньою та середньою технічною освітою. Протягом служби у Вермахті 13 чоловік займали офіцерські посади, 3 були нагороджені бойовими орденами (Залізним хрестом ІІ класу і Відзнаками за хоробрість для східних народів). 12 добровольців на завершальному етапі війни перейшли на бік Червоної армії і брали участь в боях з німцями, 2 були нагороджені радянськими орденами і медалями.

Таким чином, коли ми можемо обґрунтовано робити попередні висновки стосовно мотивації добровольців українських антирадянських частин, створених без участі нацистів, то контингент, з якого складались місцеві армійські та охоронні формування німецьких збройних сил, залишає багато питань. Так, кількість найбільш імовірних союзників окупантів у боротьбі з більшовизмом, тобто постраждалих від репресій НКВС, у військових частинах становить меншість, тобто до 30 відсотків. З іншого боку, кількість членів партії, комсомолу і інших радянських організацій, включно з Верховною радою і НКВС, несподівано більша, ніж кількість репресованих. Це підштовхує нас до припущення, що причини вступу українців до нацистських збройних формувань лежать в інших, здебільшого зовсім не ідеологічних площинах.