Розділ І. Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні

Найбільшу масу «гіва-мани» склали у окремих чи приданих охоронним дивізіям батальйонах ландшуцу (ополчення з громадян Райху, непридатних до фронтової служби). Сім перших ландшуц-батальйонів, що прибули до РКУ, перебували під керівництвом командувача в справах військовополонених (Kommandeur der Kriegsgefangenen). Вони займались охороною таборів військовополонених, але через неочікувано велику кількість останніх, були змушені розширювати свої штати за рахунок добровольців з цих же таборів.

Наприклад, протягом битви під Києвом німецьким командуванням було підготовлено табори і охоронні частини для прийому 300–350 тисяч полонених. Але після розгрому котла в кінці вересня 1941 року їм довелося давати собі справу із вдвічі більшим числом колишніх червоноармійців. Для розміщення їх створювались т. зв. «дикі» або тимчасові табори, які містили по кілька тисяч військовополонених, для охорони яких виділялось лише по роті вояків ландшуцу. Для збільшення кількості охоронців дані підрозділи були вимушені вдаватись до набору добровольців із самих полонених, з яких створювали охоронні команди чи взводи. В листопаді 1941 в будівлі колишнього військово-транспортного технікуму на Подолі, під керівництвом начальника військово-морського відділу київського міськвоєнкомату майора РСЧА Павла Грущенка було сформовано українську сотню «гіва» при 788-му батальйоні (Hiwa-Abteilung bei Landesschutzen-Batallion 788). Сотня нараховувала близько 80 військовополонених з табору по вул. Керосинній, і складалась з трьох взводів (zuge). Командирами взводів (цугфюрерами) були двоє буковинців-націоналістів і один офіцер РСЧА. Вояки займались військовою підготовкою і охороною табору. В кінці грудня 1941 сотню перейменували в охоронну роту (Wachkompanie), збільшили особовий склад до 250 чоловік, і під командуванням німецького штабс-фельдфебеля Гопфе відправили в розпорядження Білоцерківської міської комендатури, для охорони місцевого табору військовополонених і військових об’єктів[56].

Аналогічну сотню було сформовано влітку 1942 року при харківських таборах військовополонених. Рота складалась з трьох охоронних взводів і одного навчального, загальна кількість вояків становила 360 чоловік. Взводи поділялись не на відділення, а на вахкоманди, які охороняли табори військовополонених, госпіталь при таборах і регулювали вуличний рух на довколишніх вулицях[57].

Вахкоманди і охоронні взводи з українців існували при всіх таборах військовополонених в РКУ. Їхня кількість і чисельність з часом змінювалась в залежності від кількості полонених, службовці переводились до армійських частин, дезертирували при підході РСЧА, тощо. Всього ж, на 1943 рік в складі восьми німецьких ландшуц-батальйонів за різними документами вдалось від слідкувати щонайменше 39 українських взводів «гіва» (Ukr. Hilfswachzuge, згодом перейменованих у Східні — Ostwachzuge), по 4–6 в кожному батальйоні.

Крім цих частин, взводи і роти «гіва» були в складі охоронних батальйонів і дивізій безпеки в РКУ і зоні військового командування. На 1943 рік кожен батальйон Вермахту в РКУ, що виконував охоронні чи окупаційні функції, містив від 2 до 8 українських взводів і рот «гіва». Їх особовий склад набирався як серед військовополонених, так і серед цивільного населення. Для контролю процесу, а також забезпечення необхідного рівня підготовки охоронців в адміністративних центрах РКУ, командуванням Вермахту РКУ було створено школи «гіва».

Одним із основних центрів формування допоміжних частин із місцевого українського населення і військовополонених став Київ. Столиці України офіційно було відведено лише роль центру одного з шести Генеральних округів, на які поділявся РКУ. Але реально значення великого міста із розвинутою інфраструктурою і центрального транспортного вузла України було набагато більшим. Для Вермахту «Київ представляв собою важливий стратегічний центр, в якому здійснювалось перегрупування частин, що прибули з Польщі та Румунії, і підготовка їх до наступу в напрямку Кавказу і Каспійського моря»[58] (особливо у 1942–1943 роках, коли зона найбільшої бойової активності Вермахту змістилась на південь). У столиці УРСР було розташовано і центр відправки до Німеччини мобілізованого на роботи місцевого населення, з яких набирали «добровольців» для служби в армійських і поліційних частинах. Крім того, зручне розташування міста дозволяло використовувати його, як базу для маневру силами у проти-партизанській боротьбі як в межах України, так і на території сусідньої Білорусі.

Власне в Києві були створені чотири найбільші школи «гіва». Вони містились в старих казармах на Брест-Литовському шосе, на Подолі, Святошині і Печерську. Ще одна, для потреб охорони і обслуговування аеродромів, знаходилась в Борисполі. Кожна школа випускала від трьох сотень до півтори тисячі охоронців на місяць, навчених основам караульної служби і користуванню радянською та німецькою зброєю. Навчання тривало 3–4 тижні, і завершувалось складанням присяги. Озброювались охоронці радянською, рідше німецькою зброєю. За однострої їм правили старі ношені німецькі армійські мундири, здебільшого без будь-яких відзнак. Після закінчення школи вояки складали присягу, і направлялись по різних німецьких частинах. Основна їх служба полягала у здійсненні охорони важливих для Вермахту об’єктів на території РКУ.

З появою партизанів на території України у 1942–1943 роках, дії підрозділів «гіва» перестали зводитись виключно до виконання охоронних функцій. У школах почали вчити тактики, а українців — застосовувати до антипартизанських операцій, здебільшого в складі німецьких частин. Іноді вони діяли окремими ротами, але з німецьким командним складом. Так, наприклад, 2 розвідувальна рота, сформована на базі чергового випуску Святошинської школи «гіва» 27 серпня 1943 року, включала 90 українців і 50 німців, під командуванням гауптмана Ріхарда. Протягом осені її вояки групами по 10 чоловік проводили розвідку лісів в Київській і Полтавській областях з метою виявлення партизанських загонів, які могли б ускладнити оборону «Дніпровського валу»[59]. А на базі 556-го охоронного батальйону, дислокованого в м. Миргороді, з українських «гіва-манів» формувались спеціальні єгерські підрозділи — «ягдкоманди», що рейдували Полтавщиною, полюючи на партизанів[60].

Найвищої щільності концентрація підрозділів «гіва» досягла у районах високої партизанської активності, насамперед на Сумщині. У райцентрах області в підпорядкуванні 552-го охоронного батальйону Вермахту було створено відразу три допоміжних роти: українські в Глухові та Шостці, і російську в Середина-Буді (згодом переведена в Льгов Курської обл.)[61]. Також тут сформували ряд окремих взводів з колишніх червоноармійців. Всі вони активно діяли проти партизанів, часом небезуспішно.

Наприклад, українська рота з Шостки, створена в грудні 1941 з військовополонених чисельністю 250 бійців під керівництвом колишнього батальйонного комісара РККА Георгія Смориго (в полоні він назвався майором щоб уникнути розстрілу), разом з німецьким підрозділом 9 травня 1942 вступила в бій з чисельно переважаючим противником в с. Жихово. У цьому селі містився склад і перевалочний пункт окупанів, на який раніше успішно напав загін ковпаківців, розігнавши угорський гарнізон. Цей успіх намірилися повторити партизанські загони ім. Ворошилова і «За Батьківщину», які вночі з 9 на 10 травня силою трьох батальйонів з різних сторін атакували село. Одному з батальйонів вдалося вибити з позицій на околиці солдатів української роти і зачепитися за крайні хати. Решта партизанів, замість атаки з інших напрямків, почали стягуватися до місця прориву, однак просунутися далі не змогли через запеклий опір німців у центрі села. Це дало можливість українцям перегрупуватися, і з флангу контратакувати партизанів, що розтяглися неорганізованою колоною в полі. Під час подальшого розгрому партизани втратили 130 чоловік убитими і 106 пораненими. При цьому безповоротні втрати оборонців склали всього 20 німців і 7 українців. Вказана рота «відзначилася» та інших антипартизанських «акціях» — 8 березня 1942 року разом з німецьким підрозділом спалила хутори Гута, Землянка і Теребеньки (протягом декількох місяців вони були базою з’єднання Сидора Ковпака), що супроводжувалося розстрілом до 180 місцевих жителів. Через два місяці 25 солдатів роти перейшли на бік партизанів, майор Смориго був заарештований і розстріляний, а рота розформована[62].

Відомі також випадки творення батальйонів «гіва», які, здебільшого, були не постійними частинами, а перехідним етапом перед їх переформуванням у більш боєздатні частини. Так, в травні 1942 року з випуску Печерської школи «гіва» було створено два українські охоронні батальйони № 17 і 18. Батальйони були організовані у великому поспіху, і були дуже слабо підготовані, бо добровольці встигли провчитись у школі лише тиждень. Більшість вояків становили юнаки, що не служили в армії (наймолодшим виповнилось тільки по 14 років), мобілізовані місцевими комендатурами по селах Київської області. В кінці травня обидві частини, які нараховували менш ніж по двісті чоловік кожна, були переведені в розпорядження керівника СС і поліції міста Сталіно. Там їх було перетворено на 157-й і 158-й батальйони шуцманшафту, і дислоковано в самому Сталіно (157-й), і в Макіївці (158-й)[63].

Ще один батальйон «гіва» в липні 1942 року було організовано армійським тиловим командуванням в «Остланді», з українських військовополонених із таборів у Вільно і Мінську. Вербування добровольців відбувалось під егідою створення українського робочого батальйону, вояки якого матимуть одинакові права і забезпечення з німецькими солдатами. Добровольців, загальною кількістю близько 1000 чоловік, переправили до Макіївського району Сталінської області, де після двомісячного навчання у вересні 1942 року їх було приведено до присяги і озброєно. Батальйон охороняв аеродром в Сталіно і стояв гарнізонами по селах довкола Макіївки. Проіснував він менше року, і вже в квітні 1943 року був влитий до 454-го східного батальйону 454-ї охоронної дивізії[64].

Точно підрахувати чисельність «гіва-манів» в РКУ дуже важко, якщо взагалі можливо. Більшість з них були включені в німецькі охоронні частини, зокрема — щоб приховати їх кількість від власного командування, адже за нормами Вермахту чисельність добровольців не пвинна була перевищувати 10 % загального складу. Окремих українських рот в німецьких охоронних батальйонах навесні 1942 року було 4 (номери з 1 по 4), потім дві (2 і 3) були розформовані, і розподілені по різних частинах, а ще дві були створені. Тож на листопад цього ж року їх знову стало 4 (1, 2, 5, 6), і вони входили до складу німецьких охоронних батальйонів № 571 і 122-B. А більшість «гіва-манів» входили в склад змішаних українсько-німецьких рот. Наприклад, 8-ма охоронна рота 177 полку Вермахту на червень 1943 включала 60 німців і 70 українців (випускників школи «гіва» на Святошині). Аналогічну пропорцію можна спостерегти і в інших досліджених підрозділах, наприклад в 4-й та 5-й ротах 556-го батальйону. В середньому по 213-й охоронній дивізії, дислокованій в РКУ протягом всього періоду окупації, згідно з доповіддю командира одного з полків співвідношення українців та німців становило ½[65]. На жаль, документальні свідчення щодо дійсного національного складу охоронних частин Вермахту в РКУ доступні далеко не завжди. Тож, ґрунтуючись на згаданій пропорції, темпах підготовки охоронців та даних про рівень дезертирства серед них (із пошукових листів), ми можемо лише припустити, що загальна кількість «гіва-манів» на середину 1943 року коливалась в межах 15–20 тисяч чоловік.

Основну масу добровольців у допоміжних підрозділах фронтових частинах і в зоні армійського командування складали т. зв. «гіві» (Hiwi, від Hilfswilligen — добровільні помічники). Так називали, передусім, вояків РСЧА, залишених при частинах для виконання господарчих та інших допоміжних функцій, тоді як німецьких службовців тилових установ переводили у бойові підрозділи.

Це, знову ж таки, було викликано відсутністю резервів і неможливістю своєчасного поповнення втрат. Німецькі піхотні дивізії Східного фронту на 6 листопада 1941 року містили в середньому 65 % штатної кількості вояків, а танкові — 35 %. Незважаючи на всі заходи армії резерву по перерозподілу наявних сил для поповнення фронтових частин, некомплект діючої армії на кінець листопада 1942 року становив 320 тис. чол. Здійснювати ротацію і повноцінне відновлення з’єднань, що зазнали втрат, нацистське керівництво не могло, тому ці дивізії вимушено поповнювали свої ряди перебіжчиками і військовополоненими.

Введення «гіві» у офіційний штат дивізій не могло бути здійснене без волі фюрера, тому постійно гальмувалось. Тільки у 1942 році їх «помітило» командування, і в наказі ОКГ № 8000/42 спробувало якось врегулювати правила і розміри набору «допоміжних сил із землеробського населення на Сході». Цей наказ, що видавався із врахуванням реального становища, по суті ні до чого не зобов’язував, а тільки нарешті надавав становищу добровольців певної легітимності. Так, наприклад, контингент, з якого мав здійснюватись набір волонтерів, складався з жителів окупованих областей, людей, що перебували на окупованих територіях, але не були місцевими жителями, і відпущених військовополонених, незалежно від того, звідки вони походять. Одним словом, добровольцем міг стати будь-хто.

Найбільший інтерес представляє розділ 5 даного наказу. В ньому було офіційно затверджено назву «гіві», яка вже рік вживалась у військах. Але щодо кількості добровольців в частинах, наказ знову нікого ні в чому не обмежував. Тобто, з одного боку, за рахунок «гіві» можна було тільки заповнити нестачу штатних одиниць у частинах, і при цьому їх кількість не мала перевищувати 10 % загального складу. А з іншого боку, «за наявності особливих обставин», число добровольців можна було збільшувати до яких завгодно розмірів, лише повідомивши про це верховне командування. Крім цього, наказ закликав до пильності в стосунку до добровольців, і встановлював норми забезпечення «гіві» на рівні з німецькими вояками. Це не стосувалось тільки уніформи, яка могла видаватись, а могла і не видаватись, та мила, яким забезпечували тільки за умови його наявності[66].

Цей наказ знайшов відображення у офіційному штаті дивізії Вермахту зразка 1942 року, де тільки у службах постачання було передбачено можливість приймати 700 добровольців. А з жовтня 1943 року офіційна кількість «добровільних помічників» у підрозділах постачання зросла до 2005 чоловік. У фронтових частинах затверджена назва добровольців («гіві») витіснила попередні варіанти їх найменування, проте в охоронних частинах термін «гіва» продовжували вживати щнайменше до кінця 1943 року.

Але офіційні дозволи лише апостеріорі затверджували і обмежували кількість східних добровольців у діючій армії. Реальна ситуація змушувала фронтових командирів заповнювати ними нестачу кадрів незалежно від розпоряджень згори, в результаті чого на весну 1942 року загальна чисельність «гіві» сягала 320 тисяч чоловік. У найактивніше задіяних на фронті з’єднаннях вони складали до чверті всіх вояків. Найкраще це прослідковується у 6 армії, в якій на листопад 1942 року чисельність формувань «гіві» і «гіва» сягнула чверті всього особового складу і становила 51 780 чоловік[67].

Не менш цікавим був вигляд і інших армій групи «Південь» (в 1942 році — гр. а. «А» в Криму, «Б» на Кавказі, «Дон» під Сталінградом). Так, наприклад, на кінець 1942 року штат штабу 2 польової армії (гр. а. «Б») нараховував всього близько двохсот чоловік, з яких 15 чоловік складали взвод охорони під командуванням українця Володимира Селезньова, 13 чоловік — «гіві», і ще 47 чоловік — вільнонаймані місцеві жителі, працювали на допоміжних роботах. Тобто, більше третини рядових працівників німецького армійського штабу (75 з 200) становили українці і росіяни[68].