Розділ «14»

Приблизно у той час, коли патріарх Нікон проводив церковні реформи, в західній Європі народні маси і частина духовенства піднялися на боротьбу з офіційною церквою. Це був моральний бунт, зумовлений відходом Католицької церкви від засад раннього християнства, котра погрузла в самозадоволенні, розкошах, схиляючись до багатих, забуваючи про бідних, знедолених. Протестантський рух, бо в історії він відомий під цією назвою, змусив Католицьку церкву очиститися від справедливих докорів і звернутися до глибин Христової науки. В боротьбу за оновлення церкви були втягнуті найширші верстви населення західноєвропейських країн. І тут бачимо глибокі цивілізаційні відмінності у ставленні до справ релігії між Європою і Московщиною. Коли в Європі боротьба йшла між церковною ієрархією і суспільством із принципових питань, то в Московщині — про несуттєві справи обрядності, а то й в обороні помилок, допущеними малоосвіченими переписувачами.

Після трагічних подій, пов'язаних з ніконовськими церковними реформами, несподівано виявилося, що народні маси в основному байдуже ставляться до релігії. У церквах поводяться неналежним чином: не зберігають тиші, голосно говорять. У часи Петра І церква стала державною структурою, їй в першу чергу належала головна роль у піднесенні народного благочестя. У липні 1742 року вийшов сенатський указ про призначення спеціальних людей з відставних обер- і унтер-офіцерів для нагляду за прихожанами під час богослужіння. Порушників штрафували і прізвища записували у шнурові книги, які зберігалися у священика. [119] Діяльність відставників була неуспішною, тому у вересні 1765 року сенатським указом їхні обов'язки перекладено на поліцію. Поліція стежила, щоб усі, незалежно від звання і чину, віком від семи років один раз на рік йшли до сповіді і причастя. Тих, хто ухилявся від цього обов'язку, карали штрафами, а хто не мав грошей, виконував безоплатні «казенные и полицейские работы». З метою забезпечення присутності населення на богослужіннях, особливо у свята, дозволялось поліції насильно заганяти їх до церкви. [120] А також заборонялося займатися у свята польовими роботами.

В інструкції «сотскому с товарищи» від грудня 1774 року сказано, щоб стежити не тільки за відвідуванням прихожанами церкви, але й щоб усі обов'язково ходили до сповіді. [121] Примусова сповідь, а також обов'язок священиків у певних випадках порушувати таємницю сповіді (конкретно: доносити владі) — негативно впливала на взаємодовіру та повагу у стосунках між громадою і священиком.

Церква не мала належного впливу на мораль суспільства. Ось приклад. У Московщині був звичай митися у бані разом чоловікам і жінкам. Церква виступала проти такого звичаю, та й владі також це не подобалося. У грудні 1743 року сенат прийняв рішення, «щоб у торгових (публічних. — Авт.) лазнях було заборонено чоловічій і жіночій статі разом паритися». [122] Пройшло майже двадцять років, однак нічого не змінилося. У 1760 році було підтверджено заборону «ходити в торгові лазні чоловічій і жіночій статі разом». Ф.Х.Вебер, перебуваючи при дворі Петра І як резидент Брауншвейг-Люнебурзького двора, так описує петербурзьку лазню: «Зі здивуванням бачиш, що не тільки чоловіки в своєму відділенні, але й дівиці, й жінки у своєму по 30, 50 і більше бігають без усякого сорому і совісті так, як сотворив їх Бог, і не тільки не ховаються від сторонніх людей, які прогулюються там, але ще хизуються своєю нескромністю». [123]

У XIX столітті також нічого не змінилося. Відомий французький письменник А.Дюма застав це видовище під час свого перебування в Росії, і воно йому зовсім не сподобалось. У романі «Учитель фехтування» він передав так свої враження від петербурзької лазні: «Уявіть собі людей триста — чоловіків, жінок і дітей, зовсім голих, які б'ють один одного віниками. Шум, гамір, крики. Сорому у них найменшого: чоловіки миють жінок, жінки — чоловіків… Хвилин через десять я поскаржився на духоту і утік, обурений тією неморальністю, яка тут, в Петербурзі, вважається настільки природною, що про неї навіть не говорять». [124] Як бачимо, християнська мораль не могла побороти племінної культури, яка виникла ще в доісторичний період.

Чогось подібного не знала Україна. Існували певні відхилення від норм християнської моралі, але вони не переступали меж звичайної людської гріховності. І тут можемо зробити певні висновки про те, що християнство підходить не до кожного типу духовності. Деякими народами християнство було сприйняте доволі поверхнево і уподібнювалося до капелюха, що налізав на очі, закриваючи навколишній світ, його красу, або тримався на чубку голови і злітав при найменшому подуві несприятливих вітрів історії.

Християнська цивілізація у кожному народі пов'язується із народними обрядами і звичаями. Не можна уявити собі Різдва в Україні без колядок, колядників, вертепу. Східні області України святкували Різдво Христове всупереч протидіям партійних органів аж до найбільшої національної трагедії — Голодомору 1932–1933 років.

Натомість про колядування в російських областях «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона» пише: «Великорусские колядки чрезвычайно редки…». [125] Недостовірність російської інформації стосовно власної культури насторожує і дозволяє стверджувати, що їх немає. Але, якщо прийняти написане дослівно, то вони все-таки десь трапляються. Поцікавимося, що ж то за колядки співають на цій непривітній землі.

Про них майже не згадується в шкільних чи вузівських підручниках і хрестоматіях, хоч в інших народів цей вид народної пісенної творчості вивчається. Заризикуємо потрапити в число тих, з яких глузував Шевченко, що «повірив москалеві на копійку». Беремо в руки книжку авторства В.П.Шейна, видану імператорською Академією Наук. Там знаходимо розділ, присвячений колядкам.

Для тих, що виховані в совєтських умовах і виросли відірвані від джерел національних релігійних традицій, нагадаємо хоча б перші рядки найбільш поширених в Україні колядок:

У Вифлиємі новина.

Діва Сина породила,

Породила в благодати

Непорочна Діва Мати.

І т. д.

І з другої коляди:

Бог предвічний народився,

Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд свій весь