Розділ «13»

У контексті російських проблем особливе місце займає церква. Відірвана від інших православних церков-сестер, вона створила свій закритий світ, у який не допускала ніяких впливів, навіть константинопольського патріарха. Заскорузла у неуцтві і забобонах, російська церква ставилася з неприхованим недовір'ям і ворожістю до інших православних церков і християнських конфесій.

Митрополит московський Макарій описав життя іншого митрополита — Феодосія, що свого часу прагнув підняти моральний і освітній рівень московського попівства, однак викликав велике невдоволення та спротив, оскільки у священики йшли люди, котрі не хотіли заробляти працею на хліб насушний. Вони не розуміли своїх обов'язків і думали тільки про доходи, які забезпечував їм священичий сан. До речі, це діялося не в глухій провінції, а в самій Москві, котра мала «сорок-сороків» церков. Особливо виділялися вдівці-священики, і диякони, які вели розпусне життя. Тому всякі спроби митрополита Феодосія в оновленні церковного життя наштовхувалися на шалений опір. Священики (якщо можна так їх називати) почали його проклинати. Це зробило на нього таке прикре враження, що він залишив митрополичий престол (1464 р.). [87] Цей же автор, пишучи про XV–XVI століття, стверджує, що: «росіяни тоді майже не знали своєї віри… Самі пастирі церкви переважно ледве вміли читати і писати і в колі архипастирів зустрічалися особи, котрі були не в змозі відповісти, скільки було євангелістів…» [88]

Пройшло ще майже 100 років, а церковне життя не змінилося на краще. У Стоглаві, [89] зокрема, говориться: «… в церквах Божих в соборних і парафіяльних стоять в шапках… і гамір, як у корчмі, стоїть і «сороміцькі словеса»… співу божественного не чути в гомоні». [90] Оскільки прихожани нудьгували під час довгого стояння, духовенство самовільно ввело прискорений порядок богослужения: одночасно дяк читав, диякон говорив октенію, а піп «возгласи». [91] Возгласи — це закінчення молитов, котрі піп виголошує підкреслено голосно. У результаті створювалась така какофонія, що нічого не можна було зрозуміти. Згідно зі Стоглавом багато церков було без священиків, їх часто будували позірні християни під впливом страху, а потім забували. У діючих церквах, де відбувалися богослужіння, попи і церковні причетники пиячили і навіть билися.

До середини XVII століття в Московщині у церквах висіли не загальні ікони, а ті, що належали окремим сім'ям, і молитися до них мали право тільки близькі родичі. Від ікон вимагали здійснення прохань для сім'ї. Якщо цього не було, їх карали, вішаючи зображенням до стіни чи верх ногами, або виносили з церкви, або били різками. [92]

Велика кількість монастирів в Московщині зовсім не свідчила про віру і народне благочестя. Як тільки монастир ставав відомим, він заповнювався волоцюгами, п'яницями, неробами. Там рідко відбувалися богослужения. Часто майно, яке батьки дарували монастирю, відбиралося їх дітьми. Той же Стоглав свідчить, що в багатьох монастирях ігумени і архимандрити купували собі місця, не знали богослужень, жили собі втішно за рахунок монастирських маєтків. Однак не всім монахам жилося добре, а тільки вибраним, тим, що мали привілеї і були наближені до монастирського начальства, їм водили жінок, був також звичай ходити митися в лазню разом з черницями. [93] Водночас Московщиною блукало багато чи то монахів, чи то волоцюг: одні носили ікону, запевняючи, що вона чудотворна, інші твердили, що їм з'явилася свята П'ятниця, ще інші пророкували майбутнє і, користуючись забобонним страхом, вимагали у людей якісь пожертви.

Відомий історик М.Костомаров, описуючи буденне життя людей XVI–XVII століть, згадує, що Патріарх Філарет звинувачує служилих людей, які, відправляючись у віддалені місця на службу, залишали кредитору власних жінок з правом співжиття з ними (!!! — Авт.). Якщо чоловік не викупив жінку у призначений термін, то кредитор продавав її «для блуду» іншому, а той, у свою чергу, наступному. Митрополит Філарет скаржиться, що деякі православні перебувають в «блудному» співжитті з рідними сестрами і навіть з матерями і дочками (!!! — Авт.). «Цього навіть не було у поганів, котрі не знають Бога», [94] — додає він. Читаючи таке, не ві-риться власним очам. Не зустрінете такого явища навіть у первісних племен Амазонії чи Австралії. Виняток становила звиродніла цивілізація інків. Нагадаємо, що ці факти мали місце 600 років після хрещення Русі! Не забуваймо, хрещення Русі, зовсім не означає хрещення Московщини! Подібні явища в Україні, за нашими матеріалами, не траплялися.

Треба бути небувало нахабним, щоб святкувати у себе в Москві 1000-ліття Хрещення Русі, а не в Києві. Замість святкувати чужі свята, російському православ'ю варто задуматися, чи має воно право відносити себе до християн.

Наведені факти, до характеристики яких бракує людських слів осудження, мусять мати свої витоки, але не зі слов'янських джерел. Чи зродила їх невесела мерянська земля, чи вийшли з іншої, невідомої нам культури? Задумавшись над вищесказаним, ми можемо уяснити для себе багато подій, які згодом будуть мати місце на цій непривітній землі.

XX століття не принесло відчутних змін у релігійну відомість народу. Звернемось до висловлювань церковної преси. «Російський народ нічого не розуміє в своїй релігії… він плутає Бога з святителем Миколаєм і останньому готовий надати перевагу… Догми християнства йому зовсім невідомі» (Миссионерское обозрение. — 1902. — Т.ІІ. — С.34); «У нас не тільки простий народ, але часто-густо навіть в освідченому товаристві не можуть розрізнити в релігії істотне від неістотного, догмату від обряду і звичаю» (Странник. — 1904. - № 1. — С.157.); «Наш простолюдин охоплений непроглядною пітьмою релігійного невігластва, він іноді нічого не розуміє ні у сповідуваній вірі, ні у богослужінні, котре перед ним відбувається» (Церковный голос. — 1906. - № 46. — С.1256); «Навряд чи можна знайти сповідників іншої релігії, котрі б так погано розуміли свою віру, як саме сини православної церкви» (Церковный общественный вестник. — 1913. - № 25. — С.25). [95]

На фоні загального морального падіння навіть релігійні свята сприймалися народом, як привід до суцільного пияцтва. Особливо гучно святкувалися Масляниця, Великдень. У Масляницю було небезпечно виходити з дому. Кожну ніч збирали трупи вбитих і непритомно п'яних. На Великдень прості люди заповнювали корчми (кабаки), а ночами, як і в Масляницю, траплялися вбивства. [96]

Водночас сильно процвітала віра у чаклунів та чаклунство.

Відомо, що така освічена людина, як Васілій Голіцин, мав удома власного чаклуна. Не дочекався, видно, від нього бажаного, спалив його у бані. Надворі був 1689 рік. Під час заворушень 1603 року у Москві чаклуни вирізали з трупів жир для виготовлення ліків. Дім тогочасного московита-православного був наповнений домовиками, кікіморами, банниками, запічниками, чердачниками, підвальниками та іншими створіннями. Їх могли бачити тільки маленькі діти і молоденькі непорочні дівчата. Дивно, чому за народним повір'ям всяку нечисть можуть бачити тільки непорочні діти? В інших народів діється навпаки. [97]

Незважаючи на свій жалюгідний стан, московська церква відрізнялась, як уже було сказано вище, повною відчуженістю у ставленні до інших християнських церков, особливо до католицької церкви. Очевидно, причиною цього були не догматичні відмінності, а якась малозрозуміла містична боязнь і ненависть. Історик А.С.Ахієзер у своїй праці «Россия: критика исторического опыта» [98] вбачає в московському православ'ї маніхейські впливи. Вчення Мані виникло в Ірані в III ст. н.е. і набуло доволі широкого розповсюдження. За його вченням, світ поділений на дві сили:

Зло (матерія) і Добро (світло), і є вони рівноправними началами, що перебувають у постійній боротьбі. У московській інтерпретації Зло — Захід, Добро — їхнє православ'я. Завдяки церкві ця система поглядів проникла в суспільство. Тому в російському народі і досі таке відчуження до Заходу. На цій основі виникло в московському народі поняття «гнилого Заходу». На основі негативного ставлення до європейської цивілізації виростала московська церква, а також ціла культура. Виходячи з цього, ініціювались доленосні рішення у внутрішній і зовнішній державній політиці, і на цьому грунті розвивалися основні політичні ідеї імперії.

Відчуження московської церкви від інших православних церков дійшло до такого ступеня, що не признавалося хрещення священиками Київської митрополії. 16 грудня 1620 року московський Собор на чолі з патріархом Філаретом постановив православних іммігрантів з Польщі і Литви піддавати «виправленню у вірі». [99] Патріарх Нікон у 1655 році розпорядився, щоб усіх, котрі були хрещені «неправильно», тобто через поливання свяченою водою — охрестити повторно. [100]

До «черкасів», так називали українців у Московії в XVII столітті, ставилися як до чужих і називали «поливанцями», оскільки обряд хрещення у нас відбувався через поливання голови дитяти свяченою водою, тоді як у них дитину занурювали у воду. Інколи московські попи внаслідок надмірного вживання горілки топили дітей, тобто хрестини закінчувалися панахидою. Мали місце випадки, коли бралися перехрещувати «черкасів», котрі, на їх думку, були хрещені «неправильно». Як бачимо, у той час, коли ідея «єдинокровного братства» ще не визріла в умах московської еліти, ніхто українців братами не називав, вживалася тоді назва «черкаси».

Специфічною була реакція значної частини народу на церковні реформи патріарха Нікона, які він проводив у середині XVII століття. Одним з його заходів було виправлення церковних книг, в яких були допущені численні помилки. Московське духовенство і ченці-переписувачі не були перевтомлені науками, тому не могли похвалитися високою грамотністю. До виправлення книг були запрошені ченці з Києва. Зустріли їх вороже, прозвали «нехаями». Ці знов відповідали їм насмішками над московським невіглаством. Дехто навіть припускав, шо причиною церковного розколу стала поведінка київських ченців. [101] Звичайно, що це не могло бути причиною однієї з найбільших трагедій російського народу.

Одним із реформаторських заходів патріарха Нікона було введення звичаю (з 1654 р.) хреститися трьома пальцями замість двох, як було раніше. Однак ці дуже позірні християни по-дикунськи запротестували. Московське суспільство було переконане, що Москва є третім Римом, тобто центром правдивого християнства, і деякі реформи патріарха Нікона зрозуміли, як намагання наблизитися до католицизму.

Самоізоляція московської церкви посилювалася месіянською ідеєю нести у світ «правдиве християнство». «Розкольники», як їх стала пізніше називати офіційна православна церква, або старовіри звинувачували патріарха Нікона в запроданстві на користь католицизму. Вони оголосили його перевтіленим сатаною і відмовились виконувати його настанови. Таке ж ставлення проявляли до царя і держави. Репресії з боку церковної ієрархії і царської влади проти них закріпило розкол у московському православ'ї. У відповідь розкольники здійснили масові акти самоспалення, вважаючи це мучеництвом во ім'я «правдивої віри». До початку 1690 року таким чином загинуло близько 20 тисяч людей.