Розділ «СЛОВО ДО ЧИТАЧА»

Україна відновила свою державність. Утверджується у світі наша споконвічна символіка — знак св. Володимира. Українська інтелігенція звільнилася від політичного, морального, релігійного і психологічного тиску або, інакше кажучи, від постійного страху перед нечуваними репресіями щодо неї. Прийнята одна з кращих у світі Конституція. Видаються прекрасні книги, публікуються несфальсифіковані дані про тоталітарне минуле. Не стану перелічувати всіх позитивів нашої доби — їх багато. І все ж…

Чи сподівалися ми в час дива — національно-романтичного здвигу, що за короткий час почнеться в Україні такий розгардіяш? Що ми станемо свідками шаленого наступу на національну ідею, на систематичне звужування сфер вживання державної мови? Що побачимо розгул украй вульгарної, антиестетичної інформації, яка лине з екранів телевізії і спотворює наші душі? Що збайдужіють до української справи багато людей, для яких «музикою душі» буде жахлива іномовна «попса».

Не продовжуватиму цього ряду. Він чітко вимальовується у свідомості представників тієї частини Нації, яка вболіває за долю держави, тих, що назвали себе: «Ми Український Народ».

Нарікати чи очікувати від «власть імущих» справжнього захисту нашої мови, нашої духовності, на превеликий жаль, справа марна.

Чи чекали ми на примітивний, але аж надто небезпечний гармидер довкола «захисту прав російськомовного населення», якому ніхто не збирається загрожувати? Неупередженому історикові, політологу, державному діячеві добре відома ментальність українця з його толерантністю до інших народностей, що живуть на його землі. Неозброєним оком видно, що ведеться масштабна, системна, продумана до тонкощів цілеспрямована робота, націлена на одурманення людини, спустошення духа і душі, на вихолощення Віри в Національне. І все ж навіть ті, хто сповнений містичної віри в Україну, її велику силу, майбутнє (згадаймо Василя Барку), не можуть не відчувати глибокого занепокоєння. Віра справжня, непідкупна, закладена в генах любов до Рідної Землі кличуть нас до Дії.

Як не парадоксально, у наш час ми мусимо стояти на сторожі нашої національно-історичної Справи. Свій скромний вклад зробив у Справу автор пропонованої книжки. «Ця книжка не є спрямована проти російського народу, хоч він не без вини…». Не по-християнськи виступати проти іншого народу. Наш національний зір має бути спрямований у День Прийдешній. Але знати правду про минуле потрібно саме для загострення нашого зору.

Автор намагається очистити історичну науку (щодо Росії і України) від великодержавних міфів. Передовсім підкреслюю, що Омелян Нестайко користується історичними працями переважно російських істориків, раз у раз посилаючись, скажімо, на Кавеліна чи Покровського. Усе, про що твердить автор — чи то етногенез росіян, чи специфіка московського православія, чи антропологічні типи, має своє підтвердження в документах та історичних працях.

Уже відкинута антинаукова теорія «колиски трьох братніх народів», згодом «єдинокровних», «общерусской» народності та багато інших вигадок імперської політичної «культури». Але знову парадокс. У добу нашої самостійності і соборності (хоча далеко не повної) є ще немало людей з найвищими науковими званнями і посадами, державних мужів, яким осоружна українська національна ідея. Пропонована книжка призначена передусім саме для них.

Зенон Гузар