Розділ «18»

Цікавими є етнокультурні українсько-російські стосунки на побутовому рівні: як народи спілкувалися між собою, наскільки ці стосунки були дружніми тощо, тобто різні сторони міжетнічного співжиття. Необхідно відразу внести корективи до літературного вислову «російсько-українські». Сусідні етноси іменували себе прізвиськами, і якщо бути точним, то треба писати «кацапсько-хохлацькі». Але етика писаного слова не дозволяє в наші часи писати так, як говорив і думав народ. Виявляється, що сусідні народи між собою майже не спілкувалися, не проявляли жодного зацікавлення один одним. Тому у взаємних оцінках були нерідко однотипні і несправедливі. Це засвідчує перероблений С.Руданським народний анекдот про кацапа і його дитину, де «звів кацап християнина, зарізати хоче». Семилітний синок «кацапа» не може дочекатися, коли батько заточить ножа і позбавить життя свою жертву:

Да полна уж тачить, батька!..

Будет с нево, будет…

Режь же, батька!

То-то любо,

Как трепаться будет. [140]

Співомовки С.Руданського, складені на основі народних анекдотів, широко відомі в Україні. У них наш народний характер: насмішливо-добродушний до чужих і своїх. Перед нашими очима проходить ціла галерея представників різних національностей, які жили в тогочасній Україні: мазур (поляк), єврей, циган. Усі потрапляють включно з українцями у смішні ситуації, але в жодному випадку це не принижує їх людської гідності. А тут така зневага до «кацапа»!

Він — абсолютно чужа людина, що «звів християнина», тобто сам не християнин.

Емігрант Валентин Сім'янцев ось так пише про українсько-російське пограниччя: «І протягом століть, принаймні до революції, не було випадку, щоб хтось взяв собі за жінку з тих осель або наша дівчина вийшла заміж до них. Були на Харківщині оселі, де тільки річка ділила українців від москалів, але ні подруж, ні кумівства не було поміж сусідами». [141] Можна, звичайно, не довіряти емігрантові, який у свій час воював з москалями. Тому звернемося до суджень Володимира Жаботинського, відомого сіоністського лідера: «Є на цій межі села (українсько-російське пограниччя, Харківська і Воронезька області. — Авт.), де на одному березі річки живуть «хохли», а на другому — «кацапи». Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожна сторона говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає окремий свій звичай: цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння». [142]

Ці погляди Жаботинського знайшли підтвердження у праці Л.Н.Чіжікової, котра очолювала в 1966 році загін комплексної експедиції Інституту етнографії Академії Наук СРСР з етнографічного обстеження українців і росіян у східних районах України. Обстежувалися Путивльський, Велико-Писаревський, частково Охтирський райони Сумської області і Чугуєвський район Харківської області, де протягом століть жили поруч українці і росіяни, не змішуючись. Більш інтенсивне «зближення» розпочалося у роки совєтської влади. В минулому ці народи жили відокремлено, дуже рідко доходило до змішаних шлюбів. Українці називали росіян кацапами або москалями, а росіяни, в свою чергу, українців — хохлами. Українська меншість, що потрапила під вплив російського населення, називала себе самокритично з відтінком самоосудження «перевертнями». Ця назва побутувала у старшого покоління до наших днів: «Ми не рускі, ми не українці, ми перевертні».

За даними Всесоюзного перепису 1926 року в с. Ніцаха Харківської губернії нараховувалося 39 українських і 349 російських сімей. Ніцахські українці поступово асимілювалися і через деякий час втратили національну ідентичність. «Наші діди були хохлами, — розповідає мешканець села Кучеренко (1890 року народження), а ми суміш, перевертні. Поступово наша мова змішалася з рускім (языком — Авт.), живемо між москалями і розмовляти стали по-москальськи». [143] Зауважимо, що у всіх виданнях так званої Академії Наук УРСР, якщо в старих текстах зустрічається етнонім «москаль», услужливо пояснюється, що це означає — солдат. У цьому можна переконатися, глянувши на примітки до шевченківської «Катерини».

А ось спогад студента-українця, який проходив практику на ткацькій фабриці в Москві на початку 20-х років XX століття: «Приміром, якийсь Куткін, учень школи ФЗН, брався мені «розтлумачувати», що, мовляв, Росія має стільки клопоту з хохлами, залучаючи їх до культури, освіти й виводячи зі стану дикунського життя, а вони бач, невдячні, забрали собі в голови якусь відокремленість. Він, напівписьменний, хтозна чи й маючи хоч найменше уявлення про історію, твердо усвідомив, що хохол — це тупе непокірне бидло. І так усі москалі, як кажуть, від сопливого до професора, були переконані у своїй культуртрегерській місії стосовно інородців взагалі і українців зокрема». [144]

Цікаві також спогади Г.Вінського. Він народився в Україні через 102 роки після переходу Лівобережжя під «царську руку» (1756 р.). Його погляди на московське суспільство ще не просякнуті чужою ідеологією. Г.Вінського вражає брутальність у взаєминах між людьми, погорда до слабших, ксенофобія, ворожість до усього іноземного. Духовенство малоосвічене, низького морального рівня, що сприяло появі усіляких відхилень від православної віри. Відчувається, що Г.Вінський знає досконало московське життя, оскільки прожив там більше 40 років. Його вразив контраст між умовами, в яких він виростав в Україні, і тими, в яких жив пізніше. Згадує, що в Україні: «відкритість і дружелюбство були притаманні всьому народу. Святкувати, веселитися, співати, танцювати — любили усі; вміли відчувати музику. Любили гарно одягатися; чистота і охайність була повсюдна… До віри мали малоросіяни душевну схильність…». [145] Різка відмінність між побутом в Україні і Московщині кидалася у вічі всім чужинцям, котрих доля чи службові справи змушували побувати в тих краях, але це вже тема іншої розмови. Одним із показників близькості культур є частота міжетнічних шлюбів. Наукові дослідження А.Пономарьова засвідчують, що: «В цілому в Україні в кінці XIX до початку XX століть міжнаціональні шлюби не перевищували двох процентів; в окремих етнорайонах вони практично не укладались зовсім». [146] Згадані два відсотки з'явилися за рахунок великих промислових центрів, де «інтернаціоналізація» руйнувала етнічну свідомість недержавних народів. І далі: «…міжнаціональні шлюби рідко укладалися навіть з представниками споріднених народів, які мали давні етнокультурні зв'язки, наприклад між українцями і росіянами». [147]

Тут ми змушені відступити від теми, щоб віддати належне традиції, започаткованій російськими істориками, — підкидати читачеві висновки, протилежні дійсним фактам. А.Пономарьов стверджує, що на заваді міжетнічним шлюбам стояли своєрідність сімейно-побутового укладу, звичаїв, обрядів, одягу, естетичних норм та місце жінки в сім'ї. Цей перелік відмінностей між етносами цілком достатній, щоб говорити навіть про приналежність до різних цивілізацій. А.Пономарьов пише: «В українській сім'ї в силу певних історичних умов (зв'язаних, наприклад, з частими війнами, виникненням козацтва, внаслідок чого жінка змушена була протягом тривалого часу очолювати сім'ю) становище жінки було більш незалежним». [148] Про яку тоді спорідненість може йти мова? Йдеться про різні, і то цілком різні народи! Але нині, як і колись, російські ідеологи не відступають ні на йоту від намагань задурманити хохлів пустопорожніми фразами, нафаршированими ідеологією з імперським підтекстом.