Розділ «13»

Самоспалення як вияв протесту проти репресій траплялося до початку XX століття.

Кількість людей, котрі закінчували життя самогубством через спалення одноразово, сягала страшної цифри — 2700 осіб. [102] У старовірів ще більш яскраво проявлялося маніхейство, ніж в офіційній церкві. І.Яковенко у статті «Критика исторического опыта» пише: «Маніхейство старовірів виходило із одвічної боротьби Росії із Заходом. І зло для них було західного походження, а суспільство — полем споконвічної боротьби багатих і бідних (! — Авт.). В уявленні про Зло старовіри включили елементи утилітаризму, пристрасті до земних благ, «утроби», котра стала уособленням пороків. Тут доречно згадати про нашу інтелігенцію з її ставленням до «обивателя», «ковбаси» та ідеями про те, що «людина вище ситості». [103] У московській свідомості зло, яке втілене в Заході, залишилось незмінною домінантою протягом століть. Незмінною залишалася ненависть до людей, від яких це зло і з якими треба боротися до повного їх знищення.

Фанатична ненависть старовірів до невід'ємних інститутів усякого нормального суспільства відіграла трагічну роль в російській історії XX століття і виникнення в цій частині світу Царства Сатани. У зв'язку з цим зупинимо свою увагу на організації старовірського руху, завдяки якій їм вдалося зберегти свою віру, незважаючи на нелюдські переслідування, протягом понад двох з половиною століть.

Старовіри своїм ставленням до влади створювали сприятливе середовище для багатьох політичних і соціальних виступів. Московський історик О.Шахназаров пише: «Усі соціальні потрясіння кінця XVII–XVIII століть були пов'язані з розколом на «ніконіанство» і «старовірство». Першим повстав Соловецький монастир. Через три роки Степан Разін. Наступили бунти стрільців у 1682 і 1698 роках, бунти на Дону 1687 і 1698 рр., у Саратові — 1693 р., на Північному Кавказі — 1695 року. В першій чверті XVIII ст. — Астраханський і Тарські бунти. Почалося затяжне повстання Кондратія Булавіна на Дону. Згодом — повстання Ємельяна Пугачова». [104]

Жорстокі поразки змусили старовірів шукати шляхів, щоб вижити в умовах наростаючого терору проти них. Коли цар Петро І наказав провести перепис старовірів (1716 р.) з метою подвійного оподаткування, частина їх вирішила «записатися», що давало можливість легально сповідувати віру батьків. Так звані «записні» залишилися в меншості. «Незаписні», котрі становили переважну більшість, розділилися порівно на тих, хто затаївся і удавав парафіян Російської православної церкви (РПЦ), хоч до церкви приходив лишень для реєстрації шлюбів і новонароджених, що давало право володіти майном і правом спадковості. Більше церковним життям вони не цікавилися. Насправді це були по-своєму віруючі люди, які належали до підпільних релігійних общин. Другу половину «незаписаних» становили «бігуни», котрі не стояли на жодному обліку, й успішно ховались завдяки прекрасно організованій конспірації. Тим самим уникали платити податки. [105] Царський уряд не міг не цікавитися таким непевним елементом, котрий проживав у межах держави і не сприймав її законів, релігії, ідеології. Зацікавлення мало не стільки економічний характер (велика кількість платників податків), скільки політичний. Виникла потреба провести врешті перепис цього «народу в народі», але усі відомі спроби не увінчалися успіхом. Результати перепису у різних авторів, спеціально створених комісій були відмінні настільки, що статистичні дані не могли становити основи для яких-небудь практичних висновків. Згідно з останнім висновком оберпрокурора Синоду про кількість старовірів (1904 р.) їх нарахували близько двох мільйонів. За підрахунками відомих політичних діячів тогочасної Росії (це після 1905 р.), котрі мали свої джерела інформації і були зацікавлені у виясненні цього питання, число старовірів становило в десять разів більше. Неабияка плутанина з результатами підрахунку чисельності старовірів закінчилася несподіваною цифрою — 37 млн. [106] Та сталося це вже у 1917 році. Те, що старовірів є чимало, що вони добре організовані в межах своїх общин, що вони ненавидять існуючу владу на чолі з царем і РПЦ було відомо, але виявлена їх правдива кількість шокувала багатьох, хто усвідомлював потенційно руйнівну силу цього деструктивного (з точки зору держави) елементу.

Старовіри давно в силу свого релігійно-ідеологічного світогляду і високої організованості звертали на себе увагу політичних дисидентів і ліберальних інтелігентів: Герцена, Огарьова, Добролюбова, Бакуніна, Кропоткіна. Різні за ідеологією, політичними поглядами, вони мислили, яким чином використати цю силу для повалення самодержавства. Особливо активно працювали серед старовірів народовольці: Михайлов, сестри Фігнер, Соловйов (страчений за участь у замаху на Олександра II), Софія Перовська, а також відома есерка Брешко-Брешковська. Цікавили їх, між іншим, принципи старовірської конспірації. Від старовірів походить і представницька форма правління — «Советы», а конкретно від одного з відламів старовірства — «безпоповців». Вони вибирали «советы», а ці наставників, котрі заміняли їм священиків. «Совєти» діяли там, де знаходилися одновірці. Це міг бути навіть цех на підприємстві. Молились вони по декілька разів на день. А оскільки при молитві не міг бути присутній православний, то намагалися працювати у підприємця-старовіра. Влаштуватися на роботу до підприємця-старовіра не було складно: деякі дослідники стверджують, що на початку XX століття їм належало 60 % промислового капіталу Росії. Принцип заводських старовірських організацій ліг в основу утворення первинних організацій РСДРП(б). [107] Таким чином, старовірська релігія перекочувала в робітничі селища і міста.

Нагромаджений старовірами капітал почав відігравати важливу роль в економіці держави. З їх середовища вийшли такі відомі банкіри і промисловці, як Рябушинські, Сава Морозов. Останній фінансове підтримував соціал-демократів. Від великого капіталу до політики менше одного кроку. Верхівка старовірів змушена була відійти від традиційної самоізоляції. В Росії після 1905 року почало бурхливо розвиватися громадське і політичне життя, і вона (верхівка — Ред.) не могла стояти осторонь цих процесів. Тим більше, що великі гроші вимагають захисту з боку держави і законодавчих органів. Верхівка поволі почала відходити від ортодоксального старовірства. Завдяки своїм впливам в Думі у 1917 році бачимо в уряді старовірів: А.І.Гучкова (військовий міністр), Д.В.Сироткіна (голова Військово-промислового комітету), А.В.Карташева (міністр віроісповідань). Саме Гучкову випала історична місія приймати від царя акт зречення від престолу. Врешті здійснилася мрія багатьох поколінь старовірів про повалення сатанинської влади. Із заклятих ворогів залишилася тільки РПЦ, впливи якої в народі катастрофічне зменшувалися внаслідок підтримки нею кривавої війни і непопулярних урядів. Розплата повинна була наступити. Не тільки революційні партії проявили велику зацікавленість старовірами, але й старовіри молодшого покоління поповнювали їхні ряди. Найближчою їм була серіал-революційна партія. Старовіри знаходили в її засадах багато їм співзвучних, поглядів особливо в негативному ставленні есерів до приватної власності. Відвернулись вони ьід партії після того, як есери оголосили, що чекають на допомогу революціонерів інших країн.

Після 1905 року багато дискримінаційних законів стосовно старовірів відмінили й солідарність серед старовірських організацій, а також самоізоляція від суспільства почала слабнути. Молодь починає цікавитися політикою, а дехто й вступати до партій, котрі їм більше до душі, котрі ближче їхньому світогляду. Неважко здогадатися, що це були за партії. Деякі зробили кар'єру навіть у більшовиків: «всесоюзний староста» Калінін, [108] член Політбюро Молотов, [109] член Політбюро Суслов, [110] репресований в 30-их роках Риков. Останній походить з північної слободи Кукарка, що і Молотов.

Таким чином створилася ненормальна і безвихідна ситуація, коли одна частина народу ненавиділа усіх інших, а точніше палала ненавистю, вважаючи іншу частину чужою, ворожою. Ненависть та була тим страшнішою, що випливала з релігійних переконань. Для них, як уже було зазначено вище, сам цар був втіленим сатаною, сатанинською була влада і усе, що від влади походило, а також офіційна православна церква на чолі з патріархом. Не дивно, що зненавиджені не почували себе затишно в цій атмосфері. Вона продовжувала більш чи менш усвідомлену тривогу в освіченому суспільстві, непевність за майбутнє, і врешті, своє власне буття.

Це знаходило відображення у творчості окремих письменників, котрі тонше відчували скриті настрої народу, ніж інші верстви, і передавали це у формі передбачень, а навіть пророцтв. На цей феномен у російській літературі звернув увагу відомий християнський філософ Ніколай Бєрдяєв. У своїй праці «Истоки и смысл русского коммунизма» він пише, що уже Пушкін «відчував в російському народові бунтарську стихію і передбачував можливість «російського бунту безглуздого і нещадного». [111] Щось від цієї ворожої народної стихії передалось самому Пушкіну, і він грішить такими рядками:

«Самовластительный злодей,

Тебя, твой род я ненавижу,

Твою погибель, смерть детей

С жестокой радостью я вижу».

Процитовані слова, на наш погляд, не віддзеркалюють світогляд Пушкіна, а проникли у свідомість поета під час спілкування з простим народом. Знаємо, що він його не цурався, цікавився селянським повстанням під проводом малороса Пугачева і навіть дістав царський дозвіл на вивчення архівних документів того часу. Іншому поету Ю.Лєрмонтову належить апокаліптична візія майбутнього Росії, і описана вона у вірші ще у 1830 році. [112] З позиції сьогоднішнього дня можемо назвати її пророчою. Ось вона:

«Настанет год — России черный год -

Когда царей корона упадет,

Забудет чернь к ним прежнюю любовь,

И пища многих будет смерть и кровь;

Когда детей, когда невинных жен