Розділ «Невигадані історії»

Якби нікопольці не захопили залізницю, більшовики швидше за все б не звернули особливої уваги на “Нікопольську республіку”, бо тікали під ударами денікінців. Та повстанці перетяли гілку Олександрівськ – Кічкас – Нікополь. Тож “сєвєрниє братья” мусили прориватися.

До Нікополя вже підходила “одна з найкращих дивізій червоних” – щоби за всяку ціну повернути втрачене місто. Так стверджував Олександр Кошель.

Перший бій стався біля станції Мирова, на яку напирала червона орда. Туди, під Мирову, і скерували Лисогірський курінь на чолі з Іваном Марківим. А отаман Чайківський лишився з Гаврилом Гордієнком у місті – для вирішення організаційних питань.

Долю арештованих комісарів мали з’ясувати старші вже, досвідчені люди. Незважаючи на спеку, вони були вбрані в тепленькі чумарки та шапки. Але головне не це, а те, як повільно дядьки розглядали справи комісарів (три-чотири на день), а комісарів повстанці набили “повнісіньку пивницю”.

Чайківський розумів, що міста не втримати, що доведеться зійти з дороги і дати можливість червоним тікати на північ, а з таким темпом судівництва багато ворогів залишиться непокараними. Але хлібороби на це не зважали, їм головне було не стільки покарати, як постановити справедливу ухвалу, не помилитися, щоб невинні не постраждали.

Тяга до справедливості – одна з головних рис українського народу. І не було ради з цими дядьками у чумарках.

Тим часом під станцією Мировою більшовики прорвали наші ряди.

Відступаючи, повстанці намагалися забирати поранених і вбитих друзів, але не всіх вдалося винести з поля бою. Залишився на тому полі смерті і шкільний товариш Гаврила Гордієнка Василь Якубинський.

Побачивши, що проти сили не попреш, селяни-повстанці почали розходитися по рідних оселях – особливо багато їх завернуло до Тарасівки та Біленького.

Гаврило ж, навпаки, кинувся на допомогу знесиленим товаришам. Він взяв участь у бою на річці Кам’янці. Не один раз ходив в атаку.

Не відставав від нього і Сашко Кошель. Не відставали й нікопольські дядьки з лопатами. Ворожа лава, що теж бігла назустріч, не витримала напруги і раптом подалася назад – цофнулася, як тоді казали. А один червоноармієць сів на землю і, склавши навхрест ноги, продовжував стріляти. Тікати він не збирався, а в повстанців не дуже і цілився. Стріляв собі, та й все. “Коли ми підбігли до нього, – згадував Гордієнко, – то виявилося, що це був китаєць... Дядьки його тут же лопатами замордували, і то з якоюсь особливою злістю, якої вони ніколи не проявляли до ворога-слов’янина!.. Якісь дядьки тут же вигребли лопатами неглибоку яму й загорнули в неї китайця, щоб “не смердів на українській землі”, як вони при цьому говорили...”

Тяжко було повстанцям устояти проти червоної сили. “Багато полягло їх, ще більше лежало в шпиталях...” – свідчив Олександр Кошель.

Гаврило у спогадах згадав добрим словом місцевих жінок, які масово “самомобілізувалися” на допомогу пораненим. “Треба тільки подивляти їхню самопосвяту! Честь і слава їм... невідомим героїням!”

І козак Гордієнко взявся рятувати поранених товаришів. Він скрізь вишукував лисогорців і відвозив на пароплави. Гаврило мав із собою лише одного вояка, “та ще неабиякого, а “Комара” з Лисої гори”. Отого, що пішов до бою, не вміючи стріляти...

Гаврило ще довго дивувався, як матроси не викинули їх за борт, адже сили були такі нерівні – двоє дітей проти трьох корабельних екіпажів. Гордієнко з вдячністю згадував тих простих людей, які не втратили людяності і не повикидали їх із “Комаром” у Дніпро.

Тим часом дядьки в чумарках і далі, не поспішаючи, розбирали справи комісарів. А немилосердний ворог вже був під брамами Нікополя!

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ані волосне начальство, ані керівники повстанців “не почували себе психологічно владою”. Навіть грошей не взяли у банку (а там було 28 мільйонів карбованців, які мали тоді чималу купівельну спроможність). “Ті гроші були державні, ми – “державна влада”, й ми мусіли розпоряджатися тими грошима! Це так теоретично, а в дійсності торкнутися до тих грошей ніхто не мав відваги! – писав Гаврило Гордієнко. – Так ті гроші й збереглися большевикам...”

Відсутність відчуття державної влади та висока мораль не дозволили повстанцям і як слід одягтися з державних складів – “щоб, не дай Боже, нам не закинули”, що ми щось чи когось пограбували! Так ми “не владою” прибули до Нікополя, такою ж “не владою” і від’їхали з нього”, – з гіркотою підсумував Гордієнко.

Все ж дехто з повстанців мав у собі “іскорку почуття влади”. Вже перед самим відходом на пароплав юний повстанець Володька Чижиків у товаристві кількох друзів “зайшов у пивницю, в якій перебували під охороною нікопольців большевицькі комісари, і там з власної ініціативи... з довгої російської піхотинської рушниці постріляв декількох комісарів. Стріляв так завзято, що аж сам зомлів!”

Ось прізвища цих “нєвінно убієнних”: В. Антіпов, М. Куксін, Г. Головко, М. Калашніков, Т. Кріпак, І. Дідик, С. Остроухов, Ф. Антонов, С. Євдокімов, М. Радіонов, Мазуркевич, Загребельний і Круга.