Розділ «Невигадані історії»

Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського). Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.

Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.

Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці, й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”

Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель.

Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець. Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося. Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить воювати за Україну. Вернеться ж господарювати лише тоді, “коли вже Україна буде справді вільною”.

Жаль, що справжнє ім’я цього повстанця, як і багатьох інших, залишилося за історичними лаштунками. Але пам’ять, що такий гідний чоловік був в історії нашого народу, підтримує на дусі й тепер.

Взагалі подвиг школярів і робітників Олександрівська, молодих хліборобів Олександрівського повіту та мешканців Нікополя, кинутих “національним проводом” напризволяще, не можна забувати. Адже ці українські ідеалісти не тільки ходили шляхами запорожців, але й самі топтали свої звитяжні стежки. І ми не повинні дати зарости їм травою забуття...

Повстання весни – літа 1919 року на Запоріжжі, попри поразку, сприяло поширенню національної свідомості серед українського населення. Незважаючи на великі жертви, повстанці не змирилися і знову сміливо кинули виклик російському окупанту. Лисогорці, стверджував Олександр Кошель, “і потім були найкращими козаками” – і в Катеринославському повстанському коші, й у “славному на все Запоріжжя” куреневі отамана Чорної Хмари.

Але це вже інша історія...

А нам лишається тільки вклонитися світлій пам’яті героїчних дітей Нескореної України! Згадаємо хоч ті імена повстанців-лисогірців, які збереглися: Петро Дерій (“Рудий”), учень комерційної школи з Олександрівська “Комар”, капітан Крижанівський, п’ятнадцятирічний повстанець Петро Ляшко, що поліг у бою з червоними під с. Біленьким у вересні 1920 року, Іван та Микола Марківи, сестра милосердя Лисогірського куреня Маруся з Олександрівська, Олекса і Олександр Ренгевичі з с. Августинівки, прапорщик Іван Сорін, Іван Старко з Верхньої Хортиці та його дружина Марія Старко, сестра милосердя Лисогірського куреня; Олександр Іванович Чайківський, Володимир Чижиків, бунчужний Гаврило Гордієнко, Олександр Кошель, Василь Якубинський, що загинув біля станції Мирова, а також козаки Петро Приходько, Микола Білоус, Петро Хомаза, Хведір Карпенко, Володимир Гречишкін, Семен Галич, осавул Петро Горбунь, чотовий Яків Говоруха, півсотенні Степан Різун і Василь Заєць...

Вічна Їм пам’ять!

Смерть у золотих погонах

Кінець “слави” Добровольчої армії припав на грудень 1919 року. Із півночі їх били червоні, а у запіллі – повстанці. Із заходу, з району Мирополя і Любара, виступила на денікінців Армія УНР Михайла Омеляновича-Павленка.

“В той час, коли Українська Регулярна армія вела уперту боротьбу з білими по той бік фронта, селяне-повстанці знищують билих по сей бік. Віра, надія в перемогу над ворогом, віра в Регулярну армію та її керівника отамана Петлюру зміцнює ряди повстанців й збільшує їх сили”, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині.

Успіхи протиденікінського руху вражали. “Повстання проходили надзвичайно легко, – зазначав отаман Андрій Гулий-Гуленко. – Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був у буквальному розумінні господарем становища”.

Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать української території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, а й їхні сім’ї.

Відступаючи, озлоблені поразкою, денікінці нещадно били і нищили українське населення. “Палять села, мордують інтелігенцію, що ставилася вороже до їхньої злочинної акції, залишають на шляху свойого відступу море крови, гори трупів, зруйновані й пограбовані міста та села, зґвалтованих жінок, річки сліз, – писав старшина Запорозької дивізії Армії УНР Кость Подоляк. – Жахливі образи встають перед очима: довкола – смерть, кров, трупи, повні льохи людей, яких замордувала (денікінська) контррозвідка. Гидко дивитися на золоті погони, від яких тхне трупом”.

Чергова людська трагедія сталася біля станції Долинської у с. Миколаївка.

Москалі сюди ще не заходили. Місцеві хлібороби тільки чули про жорстокість добровольців. Але біда прийшла і до них – у Миколаївку заскочила кінна ватага москалів. “Заїхали свавільно в один двір...” Набрали вівса зі стодоли і дали коням. Дозволу, звісно, не питалися. Господарі боязко виглядали у вікна...

Та їсти хотіли не тільки коні. Тож денікінці посунули до хати. Загрожуючи зброєю, почали вимагати горілки і смачної вечері.