Розділ «Невигадані історії»

Денікінці підійшли подивитися – чи чисто виконана їхня брудна робота. Чи не доведеться добивати?

Селяни лежали горілиць. Здавалося, що “тільки тепер вони відкрили очі і дивляться не на цих катів, а кудись високо, високо, в синє небо, на яким сяяла вечірня зірка”.

Переконавшись, що і на цей раз вийшло “добре”, кати, попихкуючи цигарками, пішли.

Спогад про те, як денікінці пограбували господарів с. Миколаївки, а потім розстріляли, хорунжий Кость Подоляк написав 29 грудня 1922 року в чехословацькому місті Подєбрадах, де продовжив навчання, перерване війною.

“Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..”

1920 рік. Під ударами більшовиків армія минулорічного “освободітєля” Києва денікінського генерала Бредова вперто пробивалася на захід. План був такий: з’єднатися з поляками, а потім за допомогою їхніх зверхників французів переправитися до Криму і влитися до війська генерала Врангеля.

У квітні недобитки денікінців таки проскочили через польсько-більшовицький фронт.

Розташувались у селах біля м. Гусятина над Збручем.

Дожидали своєї долі. Хто чекав, а хто заходився поспіхом спродувати майно. Денікінці розуміли, що з ним доведеться ось-ось розпрощатися – адже якими гостинними не були б господарі, а майно мусять відібрати у непроханих гостей.

Такий закон війни! Переможець завжди конкістадор!

Але хто ж захоче віддати своє, навіть і вчора награбоване?

Тож бредовці намагалися встигнути спекатися свого майна і коней – хай би і за невелику, символічну ціну. Все одно це більше, ніж ніщо.

Чи не кожний денікінець намагався збути тут, у Галичині, те, що награбував або здобув у бою. Траплялися й такі, хто вертався назад в Україну. І їх було немало, адже відсоток українців у денікінській армії був чималий. Тож і тікали вони на “свою” Україну. Пощо їм той Врангель? Він же так само за Росію, як і більшовики...

Дехто з вояків, бажаючи продовжити боротьбу проти більшовиків, перебирався в українські частини, які були союзниками поляків...

А хтось по-дурному гинув від рук бандитів, в яких перетворювалися колись блискучі денікінські офіцери...

Жахливі трагедії починаються, як правило, буденно...

Неподалік м. Гусятина польовою дорогою простував втікач із Великої України. Село, з якого він щойно вибрів, здається, називалося Кузьминчиком.

Був це Грицько Груша. Він якраз виміняв в одного хлібороба трохи тютюну. Відійшовши від села, сів на “камінь біленький”, що лежав при дорозі, й взявся крутити цигарку. Раптом полем розлігся крик.

Підняв голову й побачив одягненого у військову шинелю з погонами червоного кольору хлопчину років сімнадцяти. Той тримав за повід коня, який, ставши цапки, намагався передніми ногами вдарити свого юного господаря. Хлопець не розгубився і нагаєм спробував отямити розбишаку.

Боротьба довго не тривала. Жеребець вирвався з рук і побіг у бік каменя, на якому сидів Григорій Груша. Заки той підвівся, щоб перейняти тварину, та вже проскочила його.