Розділ «Невигадані історії»

Мелодії козаки достеменно не знали. Тож це був не стільки спів, скільки емоційні вигуки. З найбільшим притиском козаки вигукували слова: “Дяка і шана робітникам щирим, сором недбалим усім!” Оту кінцівку (“сором недбалим усім!”) юнаки адресували своїм одноліткам, які не пішли на Лису гору. Собі ж адресували першу частину рядка...

Табір на Лисій горі помалу розростався. Добровольці були переважно школярами з Олександрівська. Вистачало й робітників заводів і залізничних майстерень. Не бракувало також хліборобів, особливо із села Вознесенки. Більшість юнаків не мали досвіду військової служби, але траплялися серед повстанців і колишні фронтовики. Був навіть один капітан. І не звичайний, а Генерального штабу. Звали його Крижанівський. “...Перед тим (він) працював у військового начальника в Олександрівську”.

Але його досвід отаман Чайківський не спішив використати. Тож починав Крижанівський, як казали, “від піки”, тобто рядовим козаком. “Він був дуже приємною скромною людиною, дуже гарний... чорнявий... – згадував Гаврило Гордієнко. – Був дуже корисний... відкрив нам секрети плянування війни. Цим він нам відкрив нові світи, про які ми перед тим навіть не догадувалися, що вони існують!”

Про військовий вишкіл на Лисій горі ні Кошель, ні Гордієнко у своїх спогадах не згадували, як видно, його не було. Зате на більшовицькі залоги повстанці наскакували. Цього вистачило, щоб серед населення полетіла радісна чутка: на Лисій горі “зібралася сила козаків боронити рідний край”...

Використовували повстанці й агітацію. В селах Мар’ївка, Біленьке і Тарасівка старшини Лисогірського куреня скликали мітинги, на яких “закликали молодь братися до зброї, бо тільки збройною силою ми зможемо вигнати нашого ворога з України”.

“Мітинги мали великі успіхи, – писав Гаврило Гордієнко, – але в кожному селі була та сама відповідь: як буде справа актуальна, ми дамо стільки й стільки збройної (озброєної) молоді. Звичайно обіцяли по 50 – 90 осіб. А села наші тоді були так озброєні, що виставити пару десятків молодих хлопців, цілком озброєних, не робило жодних труднощів!”

“Тим часом ширилися неймовірні чутки, – згадував Олександр Кошель. – Казали, що Чайківський має вже тисячі вояків і незабаром вижене москалів із Запоріжжа”. У харківських “Вістях” повідомили, що на Лисій горі зібралося 5000 повстанців. А було їх не більше сорока осіб.

Зрозуміло, що червоні планували покарати “бунтівників”. Збиралися з силами довго – майже два тижні.

Повстанці мали своїх людей у ворожому таборі, які й інформували про наміри більшовиків. До карального загону, зокрема, поступив підпільник Петро Дерій (“Рудий”) – “другим номером” до кулемета. Інформацію надавав і секретар виконкому Чигиринський. Він і повідомив, що наступ на Лису гору заплановано перед Зеленими святами – піхотою і кіннотою з боку Мар’ївки та пароплавом – щоб стріляти повстанцям у потилицю.

Вістку “прийняли спокійно, адже це мало бути наше бойове хрещення”, – писав Гаврило Гордієнко. Повстанці були певні себе, тож навіть не закликали на допомогу обіцяні резерви із сіл.

Про вихід каральної експедиції з Олександрівська козаків сповістили своєчасно. І все ж самовпевненість далася взнаки! Адже повстанці планували дати чосу більшовикам ще під час їхньої переправи через Дніпро. Але ж не встигли! Забарилися!..

З давніх-давен козаки любили дрочитися з ворогом. І тепер Іван Марків, замість чекати ворога, в шанцях пішов із трьома козаками назустріч “північним братам”. А ті вже були в якихось 500 метрах від Лисої гори.

Пострілявши трохи з-за кущів, козаки раптом підскочили до більшовицького кулемета, якого “несподівано заціпило” (це була робота “другого номера” Петра Дерія), і полонили всю обслугу: латиша-кулеметника (“першого номера”), кацапчука (“третього номера”) та ще й Петра, не видавши таким чином його таємну місію в рядах червоних. Притягли на гору і кулемет.

Гаврило ж керував обороною північного напрямку.

У своєму житті він стріляв лише декілька разів – влітку 1917 року. Тоді у нього вийшло добре: всі кулі потрапили у мішень. Поталанило і тепер: першим же пострілом він звалив червоного вершника, який необережно виїхав із-за куща.

Вже під час бою до Гаврила підповз учень комерційного училища “Комар” і попрохав пояснити, як стріляти. Гаврило витріщив на нього очі: мовляв, а чого ж ти раніше не питав?!

Але тут винити треба було не учня, а старшин, які були у відділі!

Невдовзі з таким же запитанням звернувся і п’ятнадцятилітній Петро Ляшко. І знову роззявив рота Гаврило... Все ж Петро виявився добрим учнем. Він швидко збагнув, як стріляти, і в бою “заховувався цілком гідно”...

Більшовики виявились не дуже завзятими. Коли вони почули крики “Слава!”, їхні лави зупинились. А оскільки високе жито заважало розгледіти кількість нападників, то москалі вирішили “бить ат ґрєха подальше”. “Коли ж повстанці були вже зовсім близько, – згадував Олександр Кошель, – москалі, боячись вскочити в якусь біду, завернули назад і почали тікати, кидаючи по дорозі зброю”.

Вже як червоноармійці зникли з обрію, підійшов пароплав. Спочатку бадьоро, а потім розпачливо гудів він сиреною, сповіщаючи про своє прибуття. Але “таваріщі”, яким було адресовано сигнал, вже поспішали до Олександрівська.