Розділ «Невигадані історії»

А більшовик раптом схопився за боки. “Божевільний регіт засмикав підлогою, стіни витягнулись у довжелезний вузький коридор, стеля затрусилася вітряком”, – так описував побачене і почуте Валентин.

Йому стало моторошно... Добре ще, що він мусив стояти струнко і згідно з військовим статутом не повинен був ніяк реагувати.

А командир чи не із захопленням вигукнув:

– Ну й наложилі же ви там кітайоз...

І знову захлинувся біснуватим сміхом.

“Цей регіт був страшніший” за оту сільську вуличку з сотнями трупів...

Так закінчив свій спогад богданівець Валентин Сім’янців із Великого Бурлука, що на Слобожанщині.

Повстання на Запоріжжі

“Недовго були “петлюрівці” у Запоріжжу після того як скинуто гетьмана... Року 1919-го, день після Різдва1, покинули місто останні відділи Української армії й незабаром з’явилися большевики”, – так почав свій спогад Олександр Кошель, повстанець відділу отамана Олександра Чайківського...

Українська влада не зробила жодної спроби спротиву більшовикам, хоч охочих воювати проти них вистачало. Але ж треба ще вміти організувати людей, одягти їх, нагодувати, озброїти.

Ще в листопаді – грудні 1918 року на заклик Директорії в Олександрівськ злетілися хмари людей. “Їх було так багато, що влада не могла дати з ними ради”, – згадував товариш Кошеля козак Гаврило Гордієнко.

Українська влада не знала, що робити зі своїми прихильниками. Навіть розмістити їх у більших приміщеннях не спромоглася. Що вже говорити про харчування. І хлібом не забезпечила своїх захисників!

Тож, поживши кілька днів на приватних помешканнях, козаки розійшлися. І коли до міста підійшли більшовики, захищати рідне місто було нікому. Все поховалося! А українській владі, як виявилося, легше було тікати, ніж організувати спротив. Справді, менше клопотів!

Соромно і згадувати: червоні москалі окупували Олександрівськ без жодного пострілу. І пішли далі на південь битися проти Денікіна. Посунули й на Правобережжя – добивати Армію УНР.

У повітовому центрі червоних військ практично не залишилося. Керувала всім “якась збиранина”, що згуртувалася біля військового комісара Гопе. Її головним заняттям було вишукувати місцевих “контрреволюціонерів”, а відтак і розстрілювати їх. Вбивали людей серед білого дня, мало не прилюдно. І ніхто вголос не обурювався.

Українське життя в місті відразу завмерло – бо найбільшими контрреволюціонерами, на думку більшовиків, були якраз українці... Майже щодня пополудні з будинку ЧК виводили групу арештантів під вартою. На очах у жителів, які прогулювалися Соборною, вели засуджених на кладовище, де вже було вирито могили. Стріляли не ховаючись. Навіть цікавих не відганяли. А ті, кого мали знищити, виявляли дивовижну покірність – не пручалися і не тікали...

Все ж щось мало статися – бо занадто багато вже було невдоволених владою “рабочіх і крєстьян”. Та й із-за Дніпра неслися чутки, що там бореться українське військо, намагаючись зупинити ворожу навалу. Говорили люди й про широкий повстанський рух на Правобережжі.

“Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, – стверджував Олександр Кошель. – Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання. Вся молодь захопилася цією думкою, всі були переконані, що своїм виступом викличуть загальне повстання на Запоріжжу”.

Вже у березні 1919 року практично скрізь по селах люди були готові до збройного виступу. Бракувало “тільки гасла”. Хтось мав визначити день, коли все село підніметься проти більшовиків.

“Тільки дайте гасло, – такий був настрій у селах, – коли саме?.. в який день?..” Такі вістки приніс в Олександрівськ Петро Дерій, організатор підпілля в Олександрівському повіті, товариш Олександра і Гаврила.