Розділ «Невигадані історії»

Та українського проводу на Лівобережжі не існувало. “Хто ж мав би дати тоді нам гасло, – запитував Гаврило Гордієнко, – коли кандидати на провідників були вже за кордоном у дипломатичних місіях?! Україна лишилася обезголовлена, й доля її лягала на молоді, дуже молоді плечі безвусих юнаків, які мали щирі серця й замало зморщок на поверхні головного мозку!”

Самому Гаврилу 24 березня виповнилося лише 17 років! Але якраз йому і його ровесникам доводилося шукати виходу.

А совєтська влада виявилася не такою вже й тривкою! Для її панічної втечі з Олександрівська досить було чутки, що на місто наступає отаман Нога! А той отаман і сотні не мав коло себе, хіба зо два десятки ненавчених військовій штуці селян.

“Батько Нога” одразу став легендарною постаттю, хоч перед тим ніхто про нього і не чув. Отакі були надії людей! Вони палко бажали, щоб хтось покликав їх до бою.

Совєтської влади не було в місті день чи два. Але швидко вона повернулася. І не сама! А разом із Залізною дивізією, яку прислали з Харкова. Кожної ночі її відділи оточували той чи інший район Олександрівська, робили трус, забираючи при цьому, як вони казали, “прєдмєти спєкуляциі”, тобто харчі та цінніші речі. Командував дивізією Шабашвілі, а комісарствували в ній “жид і латиш”, згадував Гаврило Гордієнко.

Оскільки в Олександрівську підпільної української організації не було, семеро українців, зійшовшись на раду, вирішили створити її, але не тут, де нишпорили нишпорки, а за містом, подалі від більшовицького ока. Місцем збору вибрали Лису гору, що була вниз по Дніпру якихось сім-вісім верст, а може, й трохи більше. Саме тут вирішено було заснувати новітню Запорозьку Січ.

Важливо, що ці українці не бажали переховуватися у Великому Лузі, а вирішили отаборитися на відкритому місці, – щоб про них почули й інші. Та приєдналися!

На тій таємній раді був і Гаврило Гордієнко. У своїх спогадах він занотував, що з семи змовників п’ятеро виявилися старшинами, один з яких доводився юнакові двоюрідним братом. Мова про поручника Івана Явдокимовича Марківа. Мати Івана і батько Гаврила були рідними сестрою і братом. Пізніше Марків став повстанським отаманом Хмарою.

А на тих сходинах отаманом обрали Олександра Івановича Чайківського, колишнього студента Томського університету. “Був він середнього зросту, трохи мовби згорблений, мав пташиний ніс, добре закарлючений, але короткий. Обличчя мав вічно синювате від недоброго голення. В кожному разі не робив він враження ані старшини, ані вояка, хоч мав на собі френч, перешитий із солдатського сукна... Був він, мабуть, політичним чинником у нашій організації...” – так оцінив отамана юнак із палким серцем Гаврило Гордієнко.

Але отаман мав за помічника військового фахівця – поручника Івана Марківа, учасника Світової війни, а також кількох молодших старшин російської армії, які “побували в українізованих полках та окремих куренях у 1917 році”.

Товариш Гаврила Олександр Кошель стверджував, що отаман Чайківський був популярний серед місцевого населення, а про Марківа-Хмару говорив як про “безстрашного молодого старшину... відомого всім”...

Почалася жвава організаційна праця, в якій брало участь і старше українське громадянство міста. У середині травня 1919 року (Гордієнко стверджував, що у квітні) 25 повстанців, озброєних рушницями й гранатами, відпливли вниз по Дніпру до Лисої гори. Тут мали чекати на інші відділи.

Хоч сили повстанців були до сумного малі, вже ж перший їхній постріл із Лисої гори по більшовицькому пароплаву виявився вдалим. Під загрозою інтенсивнішого обстрілу його привернули до берега.

Червоні одразу зупинили рух своїх кораблів по Дніпру. Таким чином від Олександрівська було відтято шлях, яким надходило продовольство з багатого півдня.

Підкорилися козацькій залозі й господарі байдаків, які слухняно підпливали під крутий берег Лисої гори на огляд і перевірку документів. Якщо в кого була зброя, козаки її вилучали.

Так почав свою повстанську працю Лисогірський партизанський курінь отамана Чайківського.

“Лиса гора височіла над самим Дніпром недалеко с. Біленького. З одного боку (гора) дуже круто спадає до ріки, а від степу відгороджена ланцюгом нижчих горбів. Вершок гори складається з сипучого піску й не має жадного деревця, через що й зветься Лисою. Довкола неї росло де-кілько дерев і чагарників, а далі розлягалося безкрає море високого жита”. Такою її запам’ятав двадцятилітній повстанець Олександр Кошель.

Із гори було добре видно багнисті плавні Лівобережжя, які віддавна називали Великим Лугом. Майже на обрії через нього вилася залізниця Харків – Севастополь. Тож часом можна було побачити і димок паротяга.

На вершечку гори викопали шанці. Звідси планувалася оборона, якщо ворог підійде із заходу, від села Мар’ївки. Нижче по схилу вирили окопи для оборони південного напрямку, з боку села Біленького. Були шанці й проти півночі, в напрямку села Розумівки. З боку Дніпра (східний напрямок) захищав крутий берег. Окопи козаки називали шанцями (“щоб не так, як у росіян”)...

Повстанці на постачання не жалілися, бо селяни хуторів і сіл ставилися до них “винятково прихильно”, вбачаючи в юнаках початок відродження колишньої Запорозької Січі, “традиції якої ніколи не зникали на тих територіях”, – стверджував Гаврило Гордієнко. Тож їжі вистачало. А ось з українськими піснями було сутужно. Навесні 1918 року в самокатній сотні при Запорозькому корпусі Гаврило Гордієнко вивчив першу українську пісню – про Дорошенка і Сагайдачного. А на Лисій горі висвистували ще одну – на слова Бориса Грінченка (“Праця єдина з неволі нас вирве”).