Розділ «Усміхнися всім серцем Передмова автора»

Передмова автора

Однією з найцікавіших і водночас недосліджених тем історичного пошуку є переродження людини звичайної, людини, що цікавилася лише власними потребами і потребами своєї родини, в громадянина, який раптом починає дбати про суспільний інтерес, про долю своєї Батьківщини, її свободу і щастя.

Цей зліт, це одухотворення настає не через удосконалення мозку, набуття суми знань із хімії, фізики, математики чи інших точних наук... Часом для народження української душі досить увібрати в себе думу кобзаря, прочитати або почути вірші Тараса Шевченка чи оповідання Адріана Кащенка... Тобто мова йде про відкриття людиною історії своєї Батьківщини, історії драматичної, трагічної і неймовірно кривавої.

А коли вчорашній малорос ще й відчує зневагу чужинця-окупанта до своєї мови, традицій чи звичаїв, образу батьків, на своїй шкурі дізнається, що таке брутальне насильство...

Особиста образа і знання козацької історії свого народу творять із малоросів козаків, запеклих бойовиків, закривавлених лицарів із дитячою посмішкою... І з людини, байдужої до громадських справ, на яку ніхто особливої уваги не звертав, на допомогу якої ніколи не розраховував, виростає людина-легенда, пострах для ворогів-окупантів і надія-опора для рідних, земляків, для народу.

Прикро, але таїна народження воїна-громадянина мало цікавить українських істориків і державних мужів, які б мали плекати покоління захисників Вітчизни. Видно, не про силу держави вони дбають...

Кубанський козак Михайло Теліга став свідомим українцем, коли в грудні 1915 року послухав “Думу про Морозенка” у виконанні кобзаря Дмитра Суховія. Друзі Теліги, учні фельдшерської школи, перевтілилися на українців після того, як прочитали “Кобзар” Тараса Шевченка, якого їм приніс у школу той же невгамовний Михайло. Яків Хоменко з-під Києва пішов у партизанський загін Орлика воювати проти москалів, коли ті пограбували і спалили його обійстя... Більшовицькі нагаї народили з дорогинського юнака Івана Грисюка отамана Гайового. А хлопчик Кирило Бондарук, довідавшись завдяки сільському вчителеві Лаврентієві Петренку, “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”, коли почалася революція, виміняв у колишнього ананьївського жандарма за чотири золоті десятки з карбованим Миколою II на аверсі шаблю й пістоль і пішов до місцевого священика, щоби той благословив “на боротьбу за свободу матері-України”...

Але чи не найбільшу роль у народженні десятків тисяч запеклих українських патріотів відіграла мерзенна твар російського шовінізму. Той, хто мав людську гідність і хоч раз стикнувся з великодержавним мурлом московського окупанта, ставав, як правило, затятим борцем за відновлення потоптаних національних прав свого народу...

Не менш повчально звернути увагу на причини та мотиви переродження свідомих українців на зрадників, анархістів, перебіжчиків в інші стани, часто ворожі, антиукраїнські.

Яка причина того, що дисциплінований український старшина Омелян Волох став на шлях анархії та зради?

Як сталося, що виходець із старовинного козацького роду генерал-майор Василь Кирій, начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, учасник придушення більшовицького повстання в Києві та оборони української столиці від Муравйова, на початку 1919 року перекинувся до денікінців? Чому перейшли в Добровольчу армію командир Запорозького загону генерал-майор Костянтин Прісовський та отаман Запорозького корпусу генерал-майор Зураб Натіїв? Те саме стосується багатьох інших...

А організатор українського війська (і наддніпрянського, і галицького) генерал-хорунжий Микола Какурін чому опинився в Красній армії?..

А чому Нестор Махно не хотів підпорядкуватися урядові УНР?

Як сталося, що Матвій Григор’єв перекинувся до більшовиків, а організатор українського війська Юхим Божко, безмежно хоробра людина, залюблена у козацьке минуле, оголосив, що стає отаманчиком “першої категорії” – як і Петлюра?..

Чому отамани Волох і Козир-Зірка стали чекістами? Що, вони були зрадниками від самого початку і кров свою проливали під “Арсеналом” і на інших ділянках українсько-російського фронту не щиро? А Микола Міхновський чому відійшов від справи військового будівництва?

Бачите, я ставлю питання не про тих, хто не витримав катувань...

Безперечно, у кожного з цих людей були свої мотивації відходу з “петлюрівського табору”. Але ж була і якась закономірність. Якась же була логіка. І тенденція. Все ж таки не одинаки, а тисячі українських патріотів добровільно опинились у Красній чи денікінській арміях або створили свої ватаги, які нікого, крім батька-отамана, не визнавали і діяли на власну руку...

Чи не розчарування Україною спонукало козацтво до такого кроку? Розчарування насамперед її репрезентантами, політичним і військовим проводом УНР, який у час революції не був революційним, весь час хитався, гальмував ріст збройної української сили, робив дурниці за дурницями, злочин за злочином, орієнтувався на тих, хто не бачив України на геополітичній карті світу.

Якби українську державність очолював український Бісмарк чи український Наполеон, власне новий Богдан, втеча з українського табору не набрала би такого розмаху. “...Коли б була тоді рука, що змогла, як колись гетьман Богдан Хмельницький, взяти його за чуба, – писав Яків Гальчевський про Нестора Махна, – хто знає, чи не вийшов би був із нього новітній Кривоніс на пожиток Батьківщині. А так ворогам на користь...”