Розділ «Невигадані історії»

Німцям вдалося довести моральну ницість “демократичного” уряду.

Так безславно закінчилася історія Центральної Ради.

“В очах їх той же блиск”

Після Кримського походу полк імені Костя Гордієнка відпочивав у селі Антонівка біля Мелітополя. Село було переважно гагаузьке. Жили тут і кілька турецьких родин.

Десь на початку травня (1918 року) на одній із вуличок Антонівки зібрався чималий гурт людей різних національностей. Їх згуртував старий турок, який грав на невідомому козакам круглому інструменті зі смичком.

Командир гордієнківців Всеволод Петрів і собі підійшов до гурту.

Струни плакали жалібно-жалібно... Але про що співав чоловік? Турецької мови полковник Петрів не знав. Розрізняв лише деякі слова: Плевна, Осман Дігма-паша, урус, Аллах, Магомет.

Під кінець пісні заплакало єдине старече око. Витирали сльози і суворі гайдамаки. Плакали й гагаузи.

– Ох, як жалісно співа, батьку, – сказав, повернувшись до отамана, один із козаків, – цікаво, про що він співа?

Полковник Петрів, сам зацікавлений, підійшов до гагауза, у якого розмістився штаб полку, і запитав, про що співав старий. Господар пояснив, що пісня ця про поразку турків під Плевною 1877 року. Складена вона полоненими турками.

– Він, – сказав господар, вказуючи на музику, – і нам неохоче цю думу співає, бо каже, що ми біди його народу не розуміємо... А прилюдно це чи не вперше співає.

– А цікаво чому? – запитав Петрів.

Господар підійшов до діда і звернувся турецькою, показуючи рукою на полковника.

Співак встав із каміння, на якому сидів, і, вправно закинувши інструмент за плече, підійшов до командира гайдамаків. Поклавши руку йому на плече, щось заговорив.

Господар перекладав:

– Він співав тому, що певен, що ці люди з голеними головами його зрозуміють; вони не уруси – не пастухи та мужики, а такі, які біду Османа Дігми та його вірного вояцтва відчувають і розуміють, бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один на сімох, з урусами під міцною рукою Османа Дігми-паші, слава його хай сіяє повіки!

Старий музика міцно заприятелював із гайдамацтвом. До приязних стосунків заохотив всіх турків і гагаузів Антонівки, які перед тим товариської щирості не виявляли.

Жертвоприношення під Мерефою

Богданівський полк вже бився більше як півдоби. Але з кожною годиною ставало очевиднішим, що втриматися на позиції не вийде.

Першою відступати мала піхота.