Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

… Дві армії напоготові стали одна проти одної. На очах у індіанців от-от мала вибухнути сутичка. І раптом усі завмерли від подиву: з пущі вийшла третя «армія»-загін іспанських голодранців на худющих шкапах.

На чолі цього війська стояв рудобородий німець Ніколаус Федерман з міста Ульми. Федерман був агентом тих людей, які дістали в наділ од німецького імператора Венесуелу. Зачувши про золото племені чібча, він на чолі загону з чотирьохсот чоловік рушив на захід, до Анд.

Понад три роки Федерман пробирався через джунглі, борючись із войовничими індіанцями та малярією. Безперервні бої і хвороби так спустошили загін, що коли він підійшов до озера Гатавіти, у ньому налічувалось тільки сто знесилених до краю воїнів.

Після напружених переговорів три воєначальники постановили не вдаватися до збройної боротьби, а питання про те, кому панувати на землі чібча, подати на розгляд іспанському королю. Але минули роки, всі троє померли в Іспанії, так і не діждавшись королівського суду.

Згода, якої досягли між собою розбійники, обернулася на шкоду індіанцям чібча. Дощенту пограбовані, позбавлені всього свого добра, закуті в кайдани, у рабській праці та злигоднях вони невдовзі зовсім вимерли. Конквістадори забрали всі коштовності племені і, попри їхню художню. цінність, переплавили на золоті зливки.

А скарби на дні озера лишилися. 1580 року купець з Ліми Антоніо Сепульведа здобув право дістати їх звідти. Антоніо розпочав діло дуже винахідливо. Він узяв кілька сот індіанців і велів продовбати в скелястому березі канал, щоб спустити воду озера. Незабаром на берегах показався густий чорний мул, у якому видніло безліч золотих речей і смарагдів. Серед них був, зокрема, розкішний скіпетр, викладений смарагдами.

Однак, головна частина скарбів містилася, напевно, посередині озера. А дно його мало форму глибокої лійки, і щоб дістатися туди, воду треба було спустити ще більше. Тим часом капітали Сепульведа вичерпались. Королівські чиновники конфіскували всі скарби, які знайшов цей купець, а сам він попав до притулку для бідних і незабаром помер у злиднях. Коштовності, що їх Сапульведа діставав з озера, тепер зберігаються в Колумбійському музеї, викликаючи захоплення відвідувачів.

З колумбійських архівних документів ми знаємо, що протягом XVII–XVIII століть було ще кільканадцять спроб видобути скарби індіанців чібча. Однак за тогочасного рівня техніки не можна було так осушити озера, щоб добратися до найглибшого місця його дна, — туди, де лежали основні скарби.

У XIX столітті справа знову набрала широкого розголосу. Спричинився до того славнозвісний німецький географ і мандрівник Олександр Гумбольдт, який ще в юності мріяв знайти скарби Ельдорадо. 1801 року він прибув до Боготи, а звідти час від часу виїжджав да озера чібча. Вчений склав точну карту цього озера й обчислив, що на дні його має бути не менше, як 50 мільйонів дорогоцінних золотих речей.

1912 року в Англії засновано акціонерне товариство, щоб експлуатувати озеро; капітал його був 30 тисяч фунтів стерлінгів. Шукачі золота постановили зовсім осушити озеро. Для цього вони переправили на мулах через Анди потужні парові насоси.

По кількох тижнях напруженої праці від озера лишився невеликий ставок, що лежав на дванадцять метрів нижче від його звичайного рівня. З густого смердючого мулу робітники-індіанці лопатами почали вигрібати силу-силенну золотих коштовностей і смарагдів. Здавалося, озеро, нарешті, муситиме віддати свою скарбницю, яку досі так ревниво оберігало.

Та не встигли добратися до найглибшого місця, як виникло нове, зовсім несподіване ускладнення. На сонці мул одразу ж висихав і ставав твердий, як бетон — навіть новітня техніка не могла нічим зарадити. Англійцям довелося припинити роботу.

Так і лежать на дні озера Гатавіта сотні тисяч, а може й мільйони золотих речей величезної історичної і художньої вартості. Немає сумніву, що незабаром знову спробують дістати їх, застосовуючи найдосконаліші технічні методи. Але тепер, при сучасному стані науки ці коштовності не стануть жертвою безтямної пожадливості авантурників, їх ніхто не переплавить на зливки золота — під дбайливим наглядом учених вони зберігатимуться в музеях світу, прославляючи талановитий народ чібча, якого вже немає на землі.

У КРАЇНІ ТИСЯЧІ ТАЄМНИЦЬ

Як бачимо, дослідники Центральної та Південної Америки можуть похвалитися наслідками своїх археологічних розвідок. А от про людей, які заселяли ті краї до приходу білих, ми, власне, знаємо ще мало. Історія їх і досі оповита мороком таємничості.

Ми не знаємо, звідки походять ці талановиті народи, які були основи їхнього суспільного й культурного життя, не можемо навіть сказати, чому і за яких обставин вони загинули.

Археологи зустрілися тут чи не з єдиним випадком, коли нашарування різних культур, звичайно такі повчальні, не дають ніяких відомостей про те, як росли й розвивалися ті цивілізації, про їхній багатовіковий шлях. З археологічних знахідок можна міркувати, що вони з’явилися тут одразу, вже досягнувши високого рівня розвитку, а потім так само одразу й зникли.

Письмо майя — це одне з найдивовижніших досягнень людства; воно могло виникнути тільки як наслідок багатовікового розвитку. Але в написах немає ніякого сліду цього розвитку. Те саме можна сказати й про інші досягнення індіанських народів — знання з астрономії, математики, мистецтва чи будівництва.

Одне тільки можна вважати за очевидну істину: народи американського континенту були споріднені між собою і походженням і культурою. В них багато спільного у звичаях і релігії. Всі індіанці будували храми на підвищеннях, які мали форму пірамід; усі поклонялися сонцю та місяцю і вірили в міф про бородатого білого бога, емблемою якого був пернатий змій. У них були спільні, зовсім особливі забобони, яких учені не зустрічали більше ніде в світі. Індіанці, приміром, весь час жили, охоплені фаталістичною вірою в те, що на схилі якогось п’ятдесятдволітнього періоду настане кінець світу. В їхніх історичних хроніках, календарних обчисленнях, легендах і пророцтвах неабияку роль відіграє число «13» — індіанці вважали, що воно священне й приносить щастя.

Розкопки руїн у Паленке та інших містах показали, що всі стародавні народи Мексіки знали знак хреста й поклонялися йому. В їхній релігії були й деякі обряди, трохи схожі на християнські — сповідь, хрещення немовлят тощо.