Розділ «СЕРЕД ХРАМІВ І САДІВ МЕСОПОТАМІЇ»

Повернімося тепер до царських могил в Урі. Знайдений напис дав нам ім’я одного з царів, похованих на кладовищі. То був Абаргі.

Імені Абаргі в династичних реєстрах немає. Це здивувало археологів. Адже його не можна було назвати легендарною постаттю, бо знайдено гробницю Абаргі, повну коштовних скарбів. Отже, він таки жив і, напевно, був царем міста, Ура.

Відповідь виникла така: Абаргі жив раніше, ніж Месанніпада. Проте в списку зазначено, що Месанніпада — перший шумерський цар. То ким же в такому разі був Абаргі?

З’ясувалося це тільки тоді, коли було прочитано клинописні таблички. Близько 2 700 року до нашої ери, тобто за панування Месанніпада, місто Ур здобуло гегемонію над рештою міст-держав Шумеру. Виходить, Месанніпада був першим царем усього Шумеру, і тому його й названо в реєстрі. Інші царі, які панували раніше, — а серед них і Абаргі — були тільки місцевими володарями — царями держави-міста Ура, і навіть, як довідуємося з тих самих клинописних табличок, васалами могутнішого від них Лагаша. От ми й підійшли до розв’язання проблеми. В період панування першого володаря Шумеру — царя Месанніпада, тобто за 2 700 років до нашої ери, на місці кладовища в Урі був уже смітник. Про могили стародавніх місцевих царів — володарів держави-міста — усі вже забули, і їх позасипали всякими покидьками.

Постає питання: скільки часу мало минути, щоб давні гробниці відійшли в забуття? За скромними підрахунками — двісті-триста років. Отож виходить, що царські могили з’явилися на якихось троє століть раніше від часу панування Месанніпада, тобто на межі четвертого й третього тисячоліття до нашої ери.

От як золота намистина допомогла розкрити таємницю царських гробниць.

ГЕРОЙ ДОБРОЇ ЗЕМЛІ І МАЛЕНЬКА КНЯЖНА УРА

Одного разу, під час розкопок на кладовищі, робітники знайшли мідне вістря списа, яке стирчало з землі. Вийняли його й побачили, що до вістря приклепана втулка держака. Таких знахідок траплялося в насипу сила-силенна, і вістря не привернуло б до себе особливої уваги археологів, якби не одна обставина: втулка блищала позолотою, немовби вона щойно вийшла з рук зброяра. Тільки щире золото могло так напрочуд добре витримати руїнницький вплив часу.

Вуллі негайно припинив роботу й ретельно оглянув місце, де трапилась ця знахідка. І ось там, де стирчало вістря списа, він побачив невеличкий вертикальний отвір. Не було сумніву, що то слід після дощенту зотлілого держака. Положення списа примусило археолога замислитись. Учений велів паралельно до того отвору викопати колодязь і, на превеликий свій подив, опинився просто перед входом у мурований склеп. Тепер уже не лишалося сумніву, що таємничий держак був колись дороговказом до гробниці. Його поставив там якийсь учасник похоронної процесії, напевне, для того, щоб пізніше легше було пограбувати покійника. Проте могила не була сплюндрована.

Вуллі схвильовано стежив, як робітники гарячково очищали від каміння й піску вхід до гробниці, і, коли, нарешті, все було готове, увійшов до похмурого склепу. Серце археолога калатало. Тільки ступивши за поріг, він зупинився, приголомшений тим, що побачив. У могилі було таке багатство, стільки найрізноманітніших предметів стояло просто на підлозі, що могла запаморочитися голова. Вчений не сумнівався, що йому пощастило відкрити першу могилу високого шумерського сановника, якої не торкнулася рука грабіжників.

Посередині склепу стояли струхлявілі похоронні ноші, на яких лежав почорнілий прах покійника. В головах стирчав ряд увіткнутих у землю списів, а між ними на однаковій відстані були розставлені більші й менші вази з алебастру та випаленої глини. Такий самий ряд списів був у ногах небіжчика, тільки тут між ними стояли забиті в долівку стріли з крем’яними вістрями.

За шумерським звичаєм, труп лежав боком, ноги були трохи зігнуті в колінах, руки тримали біля рота кубок. Але кубок цей був не глиняний, як в інших могилах, а золотий. Груди сановника були геть укриті намистом з лазуриту й золота. До широкого срібного пояса прикріплено золотий кинджал і причеплено на золотому кілочку брусок з лазуриту. Тут же біля ліктя і в головах лежали келихи, лампади на кшталт черепашок, діадеми й ще безліч усяких коштовностей — усе з щирого золота найвищої проби. Правою рукою покійник обнімав величезну сокиру з подвійним лезом.

Особливе захоплення Вуллі викликав золотий шолом з боковими пластинами для захисту щік. Він мав форму перуки з майстерно вибитими пасмами. У виконанні окремих деталей відчувалася рука досвідченого золотаря.

Дуже дивно було, що скарби так добре збереглася. Час, цей невблаганний руйнівник усіх речей, виявився неймовірно безсилим щодо золота. Діадеми, келихи, шолом і всі інші коштовності були такі, ніби їх щойно покладено в гробницю.

На золотих речах було вибито ім’я «жителя» гробниці: Мескаламдуг — «Герой Доброї Землі». З почесного прізвиська чи титулу ясно, що покійний був не цар, а відомий вождь. Напевне, він зажив слави своїми перемогами у братовбивчих війнах шумерських міст за гегемонію і цим удостоївся високої шани при царському дворі.

В клинописних табличках ніде не згадується про «Героя Доброї Землі» — Мескаламдуга. Ми знаємо про нього завдяки тій щасливій обставині, що його могила якимось чудом не стала жертвою захланних грабіжників кладовищ. Нічого більше ми вже й не дізнаємось про нього. Але й те, що було в могилі покійника, і що, безумовно, належало до його особистих речей, говорить нам багато чого про життя цього воїна. Ми знаємо, як палко його любили в Урі, який пишний одяг і розкішна зброя в нього були, знаємо про келихи, з яких він пив вино, про його любов до красивих ваз та барвистого намиста, до майстерно прикрашеної зброї і різноманітних оздоб — словом, про багатство та розкіш, у яких минало й скінчилося його життя.

Під враженням цього незвичайного відкриття навіть, тверезий археолог не зміг стримати розбурханої уяви. Перед ним постали, мов живі, образи й сцени, пов’язані з войовником Мескаламдугом. Ось він серед небувалої пишноти тріумфально в’їжджає в місто Ур, повертаючись з переможного воєнного походу. Натовп на вулицях захоплено вітає героя. А він гордо стоїть у колісниці, прямуючи до храму, який ген там, на вершині зикурату аж сяє блакиттю своїх стін і позолотою бань. Там цар-жрець, оточений придворними, ласкаво привітає героя і перед лицем усього міста прославлятиме його великі воєнні заслуги.

За важкою від різноманітних прикрас колісницею вождя виступають воїни в бронзових шоломах, озброєні списами, щитами, пращами й луками. За ними жалюгідними рядами йдуть полонені. Конвоїри підганяють їх штурханами і батогами. Серед бранців не тільки дужі солдати, але й жінки та діти, і навіть старі, ще придатні до рабської праці на широких полях жерців та можновладців. Позаду тріумфальної процесії їдуть вози, навантажені усякою воєнною здобиччю.

Люди захоплено дивляться на героя. Палюче сонце виблискує на його золотому шоломі. Груди у нього вкриті важкими разками намиста із золота й лазуриту. Його обладунок — золотий стилет біля срібного пояса, мідяний, весь у візерунках щит і обкутий золотом меч, той самий, що наштовхнув Вуллі на слід гробниці.

Натовпові, засліпленому блиском шат, Мескаламдуг мав здаватися неземною істотою, яку до Ура прислав бог Наннар. Це ж іде в сонячному сяйві один з тих обранців, для яких ці люди так тяжко працювали, віддавали урожай, а самі терпіли голод, аби тільки здобути прихильність бога, котрий з вершини зикурату наглядає за безпекою міста. Їх навчали цієї мудрості грамотні жерці. Ті по зірках читали про майбутнє й завдяки магічним клиноподібним знакам точно знали, яку данину кожен має платити царю й жерцям.