Розділ «Змістовий модуль IV ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОГО ТА ПОСТ РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДІВ»

У розділі Х «Автономна Республіка Крим» визначається конституційний статус Кримської автономії у складі України та її вищих органів, основні повноваження АРК.

Розділ ХІ «Місцеве самоврядування» встановлює гарантоване право територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради; спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст представляють районні та обласні ради (ст. 140). До складу місцевих рад входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Територіальні громади також обирають відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою та очолюють виконавчий апарат ради (ст. 141).

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (ст. 144).

Розділ ХІІ «Конституційний Суд України» містить принципові засади організації та діяльності, основні повноваження єдиного органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду. До його складу входять вісімнадцять суддів Конституційного Суду, яких по шість призначають відповідно Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України. Термін їх повноважень - дев’ять років без права бути призначеними на повторний строк. Голова Конституційного Суду обирається зі складу суддів Конституційного Суду лише на один трирічний строк.

До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про конституційність (відповідність Конституції України) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради АРК. Ці питання розглядаються за зверненнями Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради АРК. На Конституційний Суд України покладається офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150). Рішення Конституційного Суду з цих питань є обов’язковими до виконання, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Розділ ХІІІ«Внесення змін до Конституції України» передбачає ускладнену процедуру внесення змін, що має сприяти стабільності Основного Закону. Конституція взагалі не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157).

У розділі ХIV «Прикінцеві положення» зазначається, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття і цей день є державним святом.

Розділ XV «Перехідні положення» слугує врегулюванню та узгодженню нормативно-правової бази, процедурних питань у зв’язку із прийняттям Конституції. Зокрема, протягом п’яти років після набуття чинності Конституцією продовжувала діяти «стара» судова система, зберігався порядок арешту, що існував до того, тримання під вартою і затримання осіб підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

Отже, прийняття Конституції - це історична подія, що знаменувала п’ятирічний період утвердження суверенної України, заклала підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

Формування правової системи

Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте, цей процес спочатку не мав достатнього системного характеру, що призводило до певної неузгодженості правових норм. З прийняттям Конституції України з’явились реальні перспективи щодо вироблення гармонійно поєднаної збалансованої законодавчої системи. В українське право впроваджуються європейські та міжнародні норми і стандарти. Разом з тим, цей процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цінностям і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи є: приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація законодавства України до норм європейського і міжнародного права.

В умовах переходу до ринкових відносин підвищилась роль і значення цивільного права. Суттєво змінилися норми, що регулювали право власності, підприємницьку, договірну, торговельну та іншу діяльність. Удосконалення цивільного законодавства частково здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до ЦК УРСР 1963 р. Так, відповідно до змін, внесених Верховною Радою України 11 липня 1995 р., загальний термін позовної давності встановлено три роки, незалежно від того, хто є позивачем - фізична чи юридична особа. Проте застарілий радянський Цивільний кодекс був принципово непридатним діяти в умовах ринкової економіки. Тому основним шляхом реформування цивільного права стало прийняття окремих законів України, які стали базовими для розвитку цивільно-правової галузі („Про власність”, „Про підприємства в Україні”, „Про господарські товариства” та ін.) та проведення на цій основі робіт з кодифікації нового цивільного законодавства.

Цілком закономірно, що невдовзі після прийняття Конституції України, у грудні 1996 р., на розгляд Верховної Ради України було внесено проект нового Цивільного кодексу, який за своїм значенням мав стати другим після Конституції України актом національного законодавства. Але через низку причин політичного і догматичного характеру пріоритети законодавчої політики змінилися. Доопрацювання нового ЦК невиправдано затяглося. Протягом червня - листопада 2001 р. парламент розглянув і поетапно прийняв новий Цивільний Кодекс. Проте, зважаючи на необхідність детальнішого узгодження правових норм, Президент України відправив ці акти на доопрацювання. Після внесення відповідних змін 16 січня 2003 р. новий Цивільний кодекс України (ЦК України) був прийнятий, а з 1 січня 2004 р. він був введений в дію.

Кодекс складається з 6 книг, 90 глав та 1308 статей. До сфери регулювання ЦК належать особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Положення ЦК України також застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових і сімейних відносин, якщо вони не врегульовані актами законодавства. Спрямований на регулювання цивільних відносин в умовах ринкової економіки, Кодекс побудовано на демократичних засадах цивільного законодавства. Це: 1) неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність. Істотні зміни внесені в правове положення фізичних та юридичних осіб, як суб’єктів цивільних правовідносин. Значні новели стосуються підстав виникнення права власності, договірного права та майнової відповідальності за порушення зобов’язань.

У книзі 1 „Загальні положення” розкриваються основні положення Кодексу, що стосуються предмету цивільного права, зокрема, про основні засади та межі дії цивільного законодавства, здійснення цивільних прав і виконання цивільних обов’язків, способів захисту цивільних прав та інтересів. Книга розглядає учасників цивільних відносин і об’єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки й терміни, позовну давність.

Книга 2 „Особисті немайнові права фізичної особи” містить загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи (поняття, види, зміст, здійснення, забезпечення, обмеження, захист, поновлення особистих немайнових прав тощо). Йдеться про особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (на життя, на охорону здоров’я, на свободу, на особисту недоторканість та ін.), а також, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (на ім’я, на інформацію, на свободу пересування тощо).

У книзі 3 „Право власності та інші речові права” рокриваються загальні положення про право власності та містяться норми про набуття, припинення, захист права власності, подаються норми, що регулюють право спільної власності, право власності на землю, право власності на житло. Подано норми, які визначають речові права на чуже майно, зокрема, право володіння чужим майном, право користування чужим майном (сервітуту), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, право користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Книга 4 „Право інтелектуальної власності” містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми, що регулюють авторське право та суміжні права на літературні й художні твори, комп’ютерні програми, винаходи, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки, комерційні таємниці тощо.

У книзі 5 „Зобов’язальне право” регулюються відносини майнового обороту. До неї включено загальні положення про зобов’язання та про забезпечення виконання зобов’язань, загальні положення про договір. Детально викладено норми стосовно окремих видів договірних та недоговірних зобов’язань.