Розділ «Змістовий модуль ІІ ДЕРЖАВА І ПРАВО ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПЕРІОДУ ТА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ»

Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право

Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток українських земель тісно пов’язується з Великим князівством Литовським (офіційна назва - Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), багатонаціональною феодальною державою, до складу якої входили литовські, білоруські, українські та окремі російські землі. Велике князівство Литовське утворилося шляхом об’єднання власне литовських земель і приєднання частини білоруських територій за князя Міндовга (1219-1263) та значно зміцніло як ранньофеодальна монархія за князя Гедиміна (1316-1341).

У 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на українські землі. Князь Ольгерд захопив Чернігово-Сіверщину, Волинь, Подніпров’я. 1362 р. литовське військо, в якому було чимало українців, розгромило військо татарських ханів на р. Сині Води, внаслідок чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Після приєднання українських земель населення Великого князівства Литовського на 90% складалося з українців та білорусів. Учені по-різному пояснюють характер цього приєднання. Одні з них (В. Кульчицький) вважають, що литовські правителі завойовували українські землі, виношуючи загарбницькі цілі. Інші (Н. Полонська- Василенко, С. Юшков) роблять акцент на відносно м’якому характері їх «входження» до складу Литви. Але і названі вчені, і переважна більшість інших учених, сходяться в тому, що дану проблему слід розглядати в контексті хронологічних періодів.

На першому етапі, у XIV ст. і в першій половині XV ст., литовська влада дотримувалася правила «ми старину не рушимо, а новину не вводимо». Між Великим князем і місцевою знаттю укладалися договори («ряди»), за якими українські князі та бояри зобов’язувалися служити Великому князю, а князь - боронити землю від татар. Руські князівства зберігали у складі Великого князівства Литовського автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова система залишалися такими ж, як і до входження в Литву. Державною мовою була давньоруська.

Консолідація литовських, українських і білоруських політичних сил була відносно добровільною. Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське було державою держав, в якій на засадах васальної залежності навколо Виленського князівства гуртувалися українські й білоруські князівства.

Проте унія Великого князівства Литовського з Польським королівством докорінно змінила історію розвитку Литовсько-Руської держави й правове становище українських земель. Процес об’єднання був зумовлений ослабленням Великого князівства Литовського, загостренням внутрішньополітичних та національно-релігійних суперечок. Основою унії стала необхідність об’єднати зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ордену на схід. Зі сходу також загрожував сильний противник - молоде Московське князівство. Ці обставини використали польські феодали та католицьке духовенство, що прагнули приєднати до Польського королівства українські, білоруські й литовські землі. Однак реальне з’єднання Великого князівства Литовського з Польщею затяглося на довгі роки.

1385 р. була підписана Кревська унія, згідно з якою литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім’ям Володислава ІІ став королем Польщі. Він зобов’язувався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Великим князівством Литовським володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла - Володислава ІІ, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який силою зброї 1392 р. прийшов до влади у Великому князівстві Литовському. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його «королем

Литовським і Руським». Діяльність Вітовта була спрямована на зміцнення Литовсько-Руської держави. За його правління територія Великого князівства Литовського досягла Чорного моря. Велику увагу Вітовт приділяв розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його керівництвом у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.

Наступним етапом об’єднання стала Городельська унія 1413 р., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але - тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному ґрунті. Цей акт знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою, відкривав шлях до дискримінації православних. Загостренням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Руській державі скористалась православна Москва, до якої, внаслідок російсько-литовських війн, відійшли Смоленщина й Чернігівщина. Водночас із півдня посилилась кримсько-татарська загроза. 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, пограбувало і спалило церкви, захопило в полон багатьох киян. Надалі українські землі щорічно ставали об’єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, на якому був підписаний акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського народу. За умови унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу - Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, створювалася спільна монета. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Відмінними залишилися герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається відкрита польська колонізація українських земель: до Польщі крім раніше загарбаних українських територій відійшли Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.

Суспільний лад

На початку існування Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця XV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Литовського.

Феодали. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійснювали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також належали магнати і «княжата», які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, володіння роду Острозьких охоплювало третину всієї землі на Волині. Вони обіймали високі державні посади, були непідсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. Їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Вишневецькі, Острозькі, Гольшанські, Чарторийські, Корецькі, Дашкевичи та інші мали своє військо і, за вимогою Великого князя, виводили його на війну. Із загальної кількості ополченців, яку мала виставляти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У становищі, схожому на князівське, перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися тілесні й ганебні покарання.

До феодального стану належала також шляхта. Шляхтичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (подібно до російського дворянства). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила головну масу постійного війська, за що отримувала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств - міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині XV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько- Руській державі протягом XV-ХVI ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, збереження натурального господарства перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.