Розділ «Змістовий модуль ІІІ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ПЕРІОД ВТРАТИ ДЕРЖАВНОСТІ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.»

Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій

Суспільний устрій на українських землях у складі Російської імперії

На початок ХІХ ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни у суспільному устрої на українських землях, як і в усій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів нового, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства становило дворянство, в яке протягом другої половини XVIII - першої половини ХІХ ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну у 1785 р. було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству». Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканності. На них поширювалося виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалась також дія «Табеля про ранги», законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових та цивільних чинів. За цим Табелем, який усі чини і посади поділив на 14 рангів, шлях до дворянства для представників нижчих верств був непростим.

Подальше зрівняння у правах української старшини й шляхти з російським дворянством відбувалося, перш за все, шляхом видання законів, які прямо адресувалися панівній верстві України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом «О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство» (1835 р.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Усі ті, хто довів своє шляхетне походження, перейшли до стану дворян.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіталізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори абсолютизму. Дворянам законом 1827 р. було надано право створення ремісничого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеження кількості робітників. З метою зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 р. було прийнято закон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успадковувалась старшими в родині.

Ще більш протекціоністського характеру щодо дворянства, перш за все його соціально-економічного становища, набула політика царизму після реформ 1860-1870 рр. Власне, за своєю сутністю ці реформи були спрямовані на збереження в нових соціальних умовах політичної влади і панівного становища дворянства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержання на пільгових умовах кредитів у заснованому 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції та цукру за кордон.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організації суспільства. За ним залишалася основна роль в органах земського самоврядування (за реформою 1864 р.). Судова реформа (1864 р.) забезпечила перевагу дворянству у створюваних судових органах. Дворянству належала судово-адміністративна влада на містах, оскільки справники, а за законом 1889 р. дільничні земські начальники, призначалися переважно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військової служби, однак за встановленим порядком вони займали офіцерські посади. Контрреформи кінця 80-х - початку 90-х років надали ще більших переваг дворянству. Дворянство заохочувалося до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Таким чином, у цілому дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках була приреченою. Усе більше соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

До вищих верств населення належала буржуазія, яка являла новий соціальний клас і розвивалася за загальними для всієї країни закономірностями. Поштовхом до капіталізації суспільства стали реформи 1860-1870 рр., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростання буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ступили на шлях підприємництва. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти у різні галузі промисловості.

Разом із тим, формування буржуазії в Україні мало свої особливості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок притоку іноземних капіталів. Досить значне місце посіла в Україні торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України займало цукроваріння, то в останній чверті ХІХ ст. зростає вага добувної промисловості, металургії, машинобудування. В результаті промислового перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Характерно, що значна частина промислової буржуазії в Україні була чужоземного походження (англійського, бельгійського, німецького, французького та ін.). Поряд із промислово-банківською буржуазією існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці ХІХ ст. належало близько 1,5 млн осіб (разом із сім’ями). Це обумовлювалося тим, що фабрично-заводська промисловість в Україні співіснувала з великою кількістю мануфактур, ремісничих майстерень та кустарних виробництв.

Переважно в середовищі буржуазії сформувався прошарок буржуазної інтелігенції (інженери, лікарі, адвокати та ін.).

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська і судова реформи. Саме представники буржуазії відповідно до встановлених майнових цензів отримували доступ до міських дум і міських управ, земських органів самоврядування, а також до посад у судових органах. Отже, буржуазія займала дедалі більш впливове становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною у політичному відношенні.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення. Воно було звільнене від особистих податків, повинностей, тілесних покарань тощо. Разом із тим, духовенству було заборонено займатися торгівлею, промислами, володіти землями з кріпаками. Розпочата у 1786 р. секуляризація церковних земель в Україні по суті була своєрідною експропріацією на користь держави і поставила духовенство в цілковиту залежність від державного утримання.

Після третього поділу Польщі у 1795 р. на українських землях стала збільшуватись кількість церков, що поверталися з унії до православ’я. У 1839 р. було проголошено «акт злуки» уніатської церкви з православною. Українська православна церква була включена до Всеросійської православної церкви. Київську митрополію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Проте по парафіях залишалися династії українських священиків. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя.

Міське населення, за чинним на українських землях російським законодавством, поділялося на категорії: 1) почесних громадян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників або цехових; 5) робочих людей. Окрім цих категорій, серед міського населення були й дворяни, частка яких у містах була значно більшою, ніж загалом по країні. Вони становили привілейовану верхівку населення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці та представники недворянських прошарків, які займали високі посади на цивільній службі. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності і мали право бути обраними на міські громадські посади. До них не застосовувались тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбувалося лише за судовим рішенням або у разі його вступу до ремісничого цеху.

Купецтво, залежно від матеріального стану, поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих другої та особливо першої гільдій, яка давала право на міжнародну торгівлю, був обмежений наявністю цензу капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися й дворяни, й міщани, й селяни. Купецький стан зріс кількісно і збільшив торгові капітали. Представники заможного купецтва вкладали кошти в різні галузі промисловості, особливо цукроваріння та вуглевидобувну, і перетворювалися на капіталістів.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани. Вони служили в державних і приватних установах, працювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, володіти будинками, іншою рухомою та нерухомою власністю. Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, податки на будівництво шляхів, несли рекрутську та інші повинності.