Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Та навіть важливішим за конкретні пропозиції був дух надісланого Дудоровим документа. Він не просто пропонував створення меншої за масштабами системи таборів; він пропонував створити якісно нову пенітенціарну систему, повернутися до «нормальної» системи чи принаймні такої пенітенціарної системи, яку могли б визнати «нормальною» інші європейські країни. Нові «колонії» вже не мали претендувати на свою економічну ефективність чи самодостатність. В’язні мали працювати для того, щоб оволодівати корисними навичками, а не для того, щоб збагачувати державу. Метою праці в’язнів мала стати їх реабілітація, а не державна вигода[1831].

Ці пропозиції викликали дивовижно потужні заперечення. Хоча представники економічних міністерств дали зрозуміти, що вони їх підтримують, керівник КГБ I. А. Сєров піддав пропозиції міністра внутрішніх справ нищівній критиці, назвавши їх «неправильними» і «неприйнятними», не кажучи вже про їх «марнотратність». Він виступав проти будівництва нових тюремних колоній, оскільки, на його думку, така політика «створюватиме враження наявності в СРСР величезної кількості місць ув’язнення». Він виступав проти ліквідації таборів і не розумів, чому зеки не мають виконувати роботи лісорубів і шахтарів. Зрештою, тяжка праця «допомагатиме їхньому перевихованню в дусі чесного трудового життя в радянському суспільстві»[1832].

Результатом цього зіткнення двох гілок служби безпеки стала дуже суперечлива реформа. З одного боку, сам ГУЛАГ — «Главное управление лагерей» — ліквідовувався. 1957 року було ліквідовано два найбільших і найпотужніших табірних комплекси — Дальстрой і Норильськ. За ними було закрито й інші табори. Величезні потужності колишнього табірно-промислового комплексу відійшли відповідним відомствам — гірничовидобувному, машинобудування, лісового господарства, шляхового будівництва і т. ін.[1833] Після цього рабська праця вже ніколи не відігравала важливої ролі в радянській економіці.

Разом з тим система судочинства залишилася незмінною. Судді залишалися так само політизованими, так само упередженими і так само несправедливими. Фактично не зміненою залишилася і система тюрем. Ті самі тюремники продовжували наглядати за виконанням того самого режиму в тих самих убогих камерах. Коли з часом система тюрем знову почне розростатися, реабілітація і перевиховання, якими так багато переймалися на словах, залишаться насправді такими самими другорядними і фіктивними, як і раніше.

Дивовижно злобні дебати між керівниками МВД і КГБ Дудоровим і Сєровим теж послужили прообразом нових, ширших дискусій. Йдучи за тим, що видавалося їм лінією Хрущова, ліберали прагнули швидких змін майже в усіх сферах радянського життя. Водночас прихильники старої системи бажали зупинити, повернути назад чи модифікувати ці зміни, особливо ті з них, які відбивалися на житті прошарку можновладців. Результат цього зіткнення можна було передбачити: не тільки відсутність змін у тюремних камерах, а й напівреформи, нові права для громадян, що дуже скоро скасовувалися, і громадська дискусія, яку відразу ж заглушили. Епоха, що отримала назву «відлига», справді була епохою змін, але змін особливого різновиду: реформи ступали на два кроки вперед, а потім відступали на один — а часом і на три — назад.

Звільнення, коли б воно не відбувалося, 1926 чи 1956 року, викликало у в’язнів змішані почуття. Геннадій Андреєв-Хомяков, звільнений у 1930-х роках, був здивований власною реакцією:

«Я собі уявляв, що не ходитиму, а танцюватиму, що коли я нарешті здобуду свободу, то буду п’яний від неї. Але коли мене насправді звільнили, я нічого такого не відчув. Я вийшов у ворота, пройшов останнього охоронця, не відчуваючи жодного щастя чи піднесення… На залитій сонцем платформі дві молодих дівчини у легких сукнях весело з чогось сміялися. Це мені здавалося дивовижним. Як вони можуть сміятися? Як можуть усі ці люди ходити тут, розмовляючи і сміючись, наче нічого у світі не відбувається, наче тут, прямо серед них, не відбувається щось страхітливе, що неможливо забути…»[1834]

Після смерті Сталіна і доповіді Хрущова звільнень стало набагато більше, а почуття звільнених навіть ще складнішими. В’язнів, що очікували провести за колючим дротом ще десятиліття, повідомляли про звільнення, а наступного дня вже відпускали. Одну групу засланців викликали посеред робочого дня до дирекції шахти, на якій вони працювали, і просто сказали їхати додому. Як згадував один із в’язнів, спецкомендант лейтенант Ісаєв відчинив сейф, вийняв їхні документи і роздав їм[1835]. В’язні, які подавали апеляцію за апеляцією, вимагаючи перегляду своїх справ, раптом розуміли, що це непотрібно — вони могли просто йти геть.

В’язні, які раніше не могли думати ні про що інше, крім свободи, раптом розуміли, що не хочуть свободи реальної: «… я сама собі не повірила, що, виходячи на волю, плачу. За чим?.. А таке відчуття, наче серце відірвала від найдорожчого і найулюбленішого, від товаришів по нещастю. Зачинилися ворота — і все кінчено»[1836].

Багато хто просто виявився до цієї свободи не готовим. Юрій Зорін, який 1954 року їхав у переповненому в’язнями поїзді на південь з Котласа, проїхав тільки дві станції. «Чому я їду до Москви?» — запитав він себе, а потім розвернувся і поїхав назад до свого старого табору, де його колишній начальник допоміг йому отримати роботу вільнонайманого. Там він залишився ще на 16 років[1837]. Євгенія Гінзбург знала жінку, яка справді не хотіла залишати свій барак: «Річ у тім, що я… Я не зможу жити на волі. Я… Я хотіла б залишитися в таборі!» — сказала вона подругам[1838]. Ще один в’язень писав у своєму щоденнику: «Я справді не хочу свободи. Що мене тягне на волю? Здається, що там… брехня, лицемірство, бездумність. Там усе фантастично нереальне, а тут все реальне»[1839]. Багато людей не повірили Хрущову і очікували чергового погіршення становища; вони залишалися вільнонайманими робітниками на Воркуті і в Норильську. Вони вважали за краще не переживати і не проходити через турботи повернення, коли зрештою їх все одно знову арештують.

Та навіть для тих, хто хотів повертатися додому, це часто виявлялося неможливим. Вони не мали грошей, харчів було дуже мало. У таборах в’язнів звільняли, даючи їм на дорогу голодний пайок — по 500 грамів хліба на день[1840]. Та навіть цього на дорогу не вистачало, бо часто вона тривала набагато довше, ніж очікувалося, бо на малочисленні літаки і поїзди на південь квитків дістати було майже неможливо. На красноярському вокзалі Аріадна Ефрон побачила, що там так багато людей, що «виїхати було неможливо, просто неможливо». Там були люди з усіх норильських таборів. Зрештою вона зовсім несподівано дістала квиток: випадково в одної жінки був зайвий. В іншому разі вона могла б там чекати кілька місяців[1841].

У схожому переповненому вагоні Галина Усакова, як і багато інших, вирішила проблему повернення додому, залізши на багажну полицю[1842]. Інші так додому й не доїхали: частими були випадки, коли звільнені в’язні вмирали по дорозі додому. Ще інші помирали вже вдома за кілька тижнів чи місяців після повернення. Роки виснажливої праці в таборах, тяжкий шлях додому, почуття після повернення — все це часто спричинялося до серцевих нападів та інсультів. «Як багато людей померли від цієї свободи!» — дивувався один в’язень[1843].

Дехто знову потрапляв до тюрми. В одному з документів МВД йшлося, що звільнені в’язні з воркутинських, печорських та інтинських таборів не мають змоги купити собі одягу, взуття чи постільної білизни, оскільки «у містах за Полярним колом немає ринків». З відчаю колишні в’язні йшли на правопорушення для того, щоб їх знову арештували. У тюрмі їм принаймні видавали хлібний пайок[1844]. Начальство в таборах цьому не дуже опиралося: зіткнувшися з проблемою нестачі робочої сили, адміністратори на Воркуті не виконували наказів згори і насправді намагалися перешкодити певним категоріям в’язнів іти з копалень[1845].

Ті, кому вдавалося повернутися до Москви, Ленінграда чи міст і сіл, де вони раніше мешкали, не завжди знаходили вдома легше життя. Виявилося, що самого по собі звільнення не досить для відновлення «нормального» життя. Без документів, які б підтверджували реабілітацію — тобто скасовували вирок, — колишні політичні в’язні продовжували перебувати під підозрою.

Правда, за кілька років до того їм би видали «вовчі білети», які забороняли колишнім політичним в’язням жити у великих містах Радянського Союзу або поблизу них. Тепер «вовчі білети» скасували, проте і далі було тяжко знайти житло, роботу, а у випадку Москви — отримати дозвіл на проживання у столиці. На колишніх в’язнів чекали конфісковані помешкання і продані речі. Багато їхніх родичів, які теж стали «ворогами», вже померли або зубожіли: сім’ї в’язнів носили на собі тавро «ворогів», їх піддавали різним формам офіційної дискримінації, забороняли певні види роботи. Місцева влада, як і раніше, до колишніх політичних ставилася з підозрою. Томас Сговіо цілий рік провів, пишучи скарги і апеляції, і тільки після цього йому було офіційно дозволено мешкати у квартирі його матері[1846]. Для інших в’язнів неможливим виявлялося отримувати пенсію[1847].

Ці особисті проблеми разом із відчуттям несправедливості спонукали багатьох добиватися повної реабілітації, але й цей процес був непростим. Багато для кого такої можливості взагалі не існувало. Наприклад, МВД категорично відмовлялося переглядати справи в’язнів, засуджених до 1935 року[1848]. Посвідчення про реабілітацію не отримували і ті, кого вже в таборі було засуджено до додаткових термінів — не має значення, чи то за непокору владі, чи за кримінальний злочин[1849]. Заборонявся і перегляд справ найвисокопоставленіших більшовиків — Бухаріна, Каменєва, Зінов’єва та інших, — і ті, кого було засуджено в результаті розслідувань у їхніх справах, чекали на реабілітацію аж до 1980-х років.

Реабілітація була довгою справою. Прохання про реабілітацію мали надходити від самих в’язнів або їхніх родин; щоб це прохання задовольнили, потрібно було писати по два, три, а то й набагато більше разів. Та навіть після начебто успішного закінчення цей нелегкий процес часом міг повертатися назад: Антон Антонов-Овсєєнко отримав посвідчення про посмертну реабілітацію свого батька, яке 1963 року було відкликане[1850]. Багатьох колишніх в’язнів цей процес подачі клопотань і очікування результатів дуже виснажував. Ті, хто отримували виклики з’явитися на засідання комісії, яке зазвичай відбувалося у відділеннях МВД чи міністерства юстиції, часто, вирушали туди із запасом одягу і харчів, супроводжувані плачем рідні і певні того, що їх знову відішлють ні з чим назад[1851].

На найвищому рівні радянської влади існували побоювання, що процес реабілітації може піти надто швидко і зайти надто далеко. «Ми боялися, справді боялися, — згодом писав Хрущов. — Ми боялися, що відлига може спричинити потоп, який ми не зможемо контролювати і в якому потонемо»[1852]. Колишній старший слідчий КГБ Анатолій Спраговський згадує, що у 1955–1960 роках він під час відряджень у Томській області опитував свідків, бував на місцях, де начебто відбувалися злочини. Серед іншого він дізнався, що колишніх в’язнів звинувачували у змовах з метою висадження в повітря заводів і мостів, яких насправді не існувало. Та коли Спраговський написав Хрущову, пропонуючи спростити і пришвидшити процес реабілітації, він отримав категоричну відмову: здавалося, що московські чиновники не хотіли, щоб помилки сталінських часів виглядали надто значними чи надто абсурдними, як не хотіли вони того, щоб перегляд старих справ ішов надто швидко. Анастас Мікоян, член сталінського політбюро, який залишився при владі і за наступного радянського керівництва, одного разу пояснив, чому неможливо реабілітувати людей надто швидко. Якщо їх усіх відразу проголосити невинними, «то буде ясно, що країною керує не законна влада, а зграя бандитів»[1853].

Комуністична партія теж остерігалася визнати надто багато помилок. Хоча було переглянуто понад 70 тисяч справ колишніх партійців, які вимагали поновлення свого членства в партії, з них було задоволено менше половини[1854]. В результаті всього цього повна соціальна реабілітація — з повним поновленням прав на роботу, житло і пенсію — залишалася дуже рідкісним явищем.

Набагато поширенішим за повну реабілітацію було те, що переживала і відчувала Ольга Адамова-Сліозберг, яка 1954 року подавала документи на власну реабілітацію і реабілітацію свого чоловіка. Два роки вона чекала. Потім, після таємної доповіді Хрущова 1956 року, вона отримала довідку. У ній ішлося, що її справу було переглянуто і закрито за браком доказів. «Арештована я була 27 квітня 1936 року. Значить, я заплатила за цю помилочку 20 роками 41 днем життя». Як компенсацію їй призначалося двомісячні оклади — її і її чоловіка, і ще 11 рублів 50 копійок за 150 рублів, які були у її чоловіка у момент смерті. І все.