Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Лишь часовой нас бил умело,

Взяв номер точкою прицела.

Ты просто плыл по ресторанам

Да хохмы сыпал над стаканом

И понял все и всех приветил —

Лишь смерти нашей не заметил.

Так отчего, скажи на милость,

Когда, пройдя проверку боем,

Я встал из северной могилы —

Ты подошел ко мне героем?

И женщины лизали руки

Тебе — за мужество и муки?![1866]

Лев Копелєв писав, що після повернення для нього стала нестерпною компанія успішних людей; він мав за краще товариство невдах[1867].

Для колишніх в’язнів ще одним джерелом моральних страждань стали питання, як говорити про табори і скільки про них говорити з друзями і членами сім’ї. Багато хто намагався захистити своїх дітей від правди. Дочці конструктора ракет Сергія Корольова не говорили, що батько був у тюрмі, поки їй не виповнилося майже 20, коли вона мала заповнювати офіційний документ із запитанням про судимості членів сім’ї[1868]. Від багатьох в’язнів при звільненні з табору вимагалося підписати папір, який забороняв їм розповідати про ув’язнення. Одних це налякало до німоти, хоча інші говорити не боялися. Сусанна Печуро прямо відмовилася підписувати при звільненні з табору такий документ, і, за її словами, після того завжди про це говорить[1869].

Ще хтось зрозумів, що члени їхніх родин або ж зовсім не бажають нічого знати, або ж не хочуть знати подробиць того, де вони були і що з ними відбувалося. Вони надто боялися — і не тільки всюдисущої таємної поліції, а й того, що вони могли дізнатися про дорогих для них людей. Письменник Василь Аксьонов — син Євгенії Гінзбург — описує у своїй трилогії «Покоління зими» трагічну і водночас жахливо достовірну сцену зустрічі чоловіка і дружини, які провели багато років у таборах. Чоловік відразу ж помічає, що дружина виглядає надто здоровою: «Спочатку скажи мені, як тобі вдалося не стати потворною… ти навіть не схудла!» — каже він, добре знаючи про способи виживання жінок у ГУЛАГу. Тієї ночі вони лежали на ліжку, далеко відсунувшись одне від одного, не могли розмовляти: «Смуток і горе притискали їх до землі»[1870].

Оповідання про зустріч чоловіка з матір’ю, що відбула десять років у таборах, написав і письменник та поет Булат Окуджава. Герой радісно чекає її повернення, уявляючи, як він зустріне її на вокзалі, забере додому після зустрічі зі сльозами і радістю, розповість про своє життя, можливо, навіть поведе в кіно. Натомість він зустрічає жінку з відсутнім виразом очей, у яких немає сліз: «Вона дивилася на мене, але не бачила, її обличчя затверділо, замерзло». Він думав, що вона буде фізично слабкою, але був зовсім не готовий до моральної травми — напевно, те саме відчували мільйони людей[1871].

Так само похмурими часто були і справжні зустрічі. Надія Капралова пише про зустріч зі своєю матір’ю, яку арештували, коли їй було вісім, після 13 років розлуки: «Ми були найближчими людьми, і разом з тим чужими, говорили про дрібниці, а більше плакали і мовчали»[1872]. Ще однин в’язень — Євгеній Гнєдін зустрівся зі своєю дружиною через 14 років, але виявилося, що він не має з нею нічого спільного. Він відчував, що за ці роки «став дорослішим», тоді як вона залишилася такою самою[1873]. Ользі Адамовій-Сліозберг довелося бути обережною, коли вона знову зустрілася зі своїм сином 1948 року: «Я боялася розповісти йому про те, що відкрилося мені "по той бік". Ймовірно, я змогла б переконати його, що багато що у країні негаразд, що його кумир — Сталін дуже далекий від досконалості, але йому було всього 17 років… я боялася бути з ним відвертою»[1874].

Втім, не всі мали розбіжності з радянським суспільством. Це може здатися дивним, але багато звільнених в’язнів намагалися поновити своє членство у Комуністичній партії не тільки тому, що це забезпечувало привілеї і певний статус, а й для того, щоб знову відчути себе повноправними членами, так би мовити, комуністичного проекту. «Лояльність до системи вірувань може мати глибокі ірраціональні корені», — так пише історик Ненсі Адлер, намагаючись пояснити почуття одного колишнього в’язня після поновлення його в партії:

«Найважливішою запорукою того, що я вижив у тих суворих умовах, була моя глибока, непохитна віра в нашу ленінську партію, у її гуманістичні принципи. Саме партія дала мені сили витримати їхні суди… Поновлення у лавах рідної Комуністичної партії було найбільшим щастям усього мого життя»[1875].

Історик Кетрін Меррідейл йде ще далі: вона вважає, що Комуністична партія і колективна ідеологія Радянського Союзу справді допомагали людям витримувати їхні страждання: «Здається, що росіянам справді допомагали переживати свою сповнену невимовних втрат історію робота, пісні й демонстрації з червоними прапорами. Зараз хтось із цього сміється, але майже всі відчувають ностальгію за втраченими колективізмом і спільною метою. У певному сенсі тоталітаризм таки працював»[1876].