Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

В’язні стали сміливішими, і страйки відбувалися практично в усіх таборах. Наприклад, у листопаді 1953 року у Вятлагу відмовилися працювати 530 в’язнів. Вони вимагали кращої оплати і «нормального» одягу та умов життя. Адміністрація табору погодилася задовольнити їхні вимоги, але наступного дня в’язні знову страйкували. Цього разу вони вимагали звільнення за беріївською амністією. Страйк закінчився арештом і ув’язненням його лідерів[1808]. У березні 1954 року група «бандитів» захопила лагпункт Каргопольлагу, погрожуючи бунтом; вони вимагали кращих продуктів і горілки[1809]. У липні 1954 року 900 в’язнів Мінлагу провели тижневе голодування; протест був викликаний загибеллю в’язня, який згорів під час пожежі штрафного барака. В’язні поширювали в таборі й сусідньому селі листівки, в яких пояснювалися причину голодування; голодування припинилися лише з приїздом московської комісії і задоволенням вимог в’язнів щодо кращого поводження з ними. У Мінлагу страйки і голодування стали постійним явищем, іноді їх влаштовували окремі бригади, іноді цілі шахти[1810].

Планувалися нові заворушення — про що знала і влада. У червні 1954 року співробітники МВД надіслали один з рапортів табірного інформатора безпосередньо міністру внутрішніх справ Круглову. Автор переповідав підслухану розмову в’язнів-українців, яких він бачив у Свердловській пересильній тюрмі. В’язні їхали з Горлагу, де брали участь у страйку. Їх везли в інше місце, а вони готувалися до нових протестів:

«Всіх у камері, зокрема й мене, примусили пояснювати Павлишину і Степанюку, що кожен робив під час страйку… У моїй присутності Морушко доповідав Степанюку про баржу, яка йшла з Норильська у Красноярськ. На цій баржі він проводив фільтрацію в’язнів, і тих, хто не вважався корисним, він убивав. Степанюк сказав Павлишину: "Завдання, яке вам давалося, виконане, і тепер наші подвиги стануть історією України". Тоді він обняв Морушка і сказав:

"Пане Морушко, ви зробили велику справу для нашої організації… за це ви отримаєте медаль, а після знищення радянської влади обіймете високу посаду"»[1811].

Дуже ймовірно, що інформатор справді чув схожу розмову, однак у своєму звіті він також багато вигадав: далі він пише про те, що українці організовують абсолютно неймовірну змову з метою вбити Хрущова. Разом з тим сам факт, що ця сумнівна інформація була надіслана безпосередньо Круглову, свідчить про серйозність ставлення влади до загрози нових повстань. Обидві комісії, які проводили слідство у справах заворушень у Рєчлагу і Горлагу, дійшли висновку про необхідність збільшення кількості охоронців, посилення режиму і насамперед — збільшення кількості інформаторів[1812].

Як виявилося, ці побоювання мали під собою ґрунт. Найнебезпечніше повстання було ще попереду.

Як і два його попередники, повстання, яке Солженіцин назвав «Сорок днів Кенгіра», не було ні раптовим, ні несподіваним[1813]. Воно повільно розвивалося навесні 1954 року з ряду інцидентів в одному з особливих таборів — Степлагу, розташованому поблизу села Кенгір у Казахстані.

Як і їхні колеги у Рєчлагу і Горлагу, начальники Степлагу після смерті Сталіна не могли дати ради своїм в’язням. Один з істориків страйку, який вивчав табірні архіви від 1953 року, доходить висновку, що «адміністрація повністю втратила контроль». Напередодні страйку начальство періодично надсилало до Москви доповідні, в яких йшлося про підпільні організації в таборі, про випадки заворушень, про «кризу» системи інформаторів, яка на той час була майже повністю виведена з ладу. Москва відповідала наказами ізолювати українців і прибалтів від решти в’язнів. Та адміністрація чомусь цього не зробила чи не могла зробити. На той час близько половини в’язнів у таборі становили українці, а ще чверть — прибалта і поляки; ймовірно, для їх розділення просто не було можливостей. У результаті в’язні продовжували порушувати правила, час від часу влаштовуючи страйки і протести[1814].

Не маючи змоги впоратися з в’язнями погрозами, охорона вдалася до грубого насильства. Дехто — зокрема й Солженіцин, — вважає, що ці випадки також були провокаціями, що мали на меті викликати подальші заворушення. Та правда це чи ні — досі невідомі документальні підтвердження жодної з версій, — табірна охорона дійсно у кількох випадках відкривала вогонь по непокірних в’язнях взимку 1953-го і навесні 1954 року, в результаті чого було вбито кілька людей.

Тоді, можливо, у відчайдушній спробі повернути контроль над в’язнями, адміністрація перевела до табору групу кримінальних в’язнів, відверто наказавши їм провокувати сутички з політичними на лагпункті № 3 — найбунтівнішому з лагпунктів Степлагу. План спрацював проти його авторів. «Але ось він, — пише Солженіцин, — непередбачуваний хід людських почуттів і громадських рухів! Ввівши у Третій кенгірський лагпункт конячу дозу цієї випробуваної трупної отрути, господарі отримали не замирений табір, а найбільший заколот в історії Архіпелагу ГУЛАГ!»[1815] Замість війни дві групи в’язнів погодилися співпрацювати.

Як і в інших таборах, в’язні Степлагу були організовані за національним принципом. Проте, здається, українці Степлагу пішли на кілька кроків уперед порівняно з іншими у конспірації. Керували тут не відкрито вибрані лідери, а конспіративний Центр, таємна група, члени якої залишалися невідомими і яка, ймовірно, складалася з представників усіх національних груп табору. На час прибуття до табору злодіїв Центр уже почав виготовляти зброю — ножі, кийки і піки — у табірній майстерні і налагодив зв’язки з в’язнями на двох сусідніх лагпунктах, № 1, жіночою зоною, і № 2. Можливо, на злодіїв справили враження ці вироби політичних в’язнів; можливо, вони злякалися. У будь-якому разі всі сходяться на тому, що на нічній зустрічі представники обох груп потиснули руки і домовилися про об’єднання.

16 травня це співробітництво принесло свої результати. У другій половині того дня група в’язнів лагпункту № 3 взялася ламати стіну, що відділяла їхній табір від двох сусідніх і від госпдвору, на якому розташовувалися табірні майстерні та склади. У попередню епоху метою таких акцій було згвалтування. Зараз же, коли по обидва боки стіни були українські бійці-націоналісти, чоловіки і жінки, чоловіки йшли на допомогу жінкам — своїм знайомим, родичкам і навіть дружинам.

Руйнування стіни тривало і вночі. У відповідь охорона відкрила вогонь — 13 в’язнів було вбито, 43 поранено, решту, включно з жінками, побили. Наступного дня, обурені вбивством, в’язні лагпункту № 3 влаштували великий протест і написали на стінах їдальні антисталінські гасла. Того вечора група в’язнів увірвалася у штрафний ізолятор, буквально рознісши його на шматки, і визволила 252 утримуваних там в’язні. В’язні повністю захопили склади, кухню, пекарню і майстерні, у яких негайно почали робити ножі та кийки. Вранці 19 травня більшість в’язнів страйкували.

Здається, ні московське, ні місцеве табірне керівництво не знало, що далі робити. Начальник табору негайно повідомив міністра Круглова про те, що сталося. Так само негайно Круглов наказав керівникові казахстанського МВД Губіну провести слідство. Тоді Губін у свою чергу звернувся до Москви з проханням прислати комісію. Комісія приїхала. Почалися переговори — комісія, намагаючись виграти час, пообіцяла розібратися з незаконними розстрілами, ліквідувати стіну між таборами і навіть прискорити процес перегляду справ в’язнів.

В’язні повірили. 23 травня вони вийшли на роботу. Коли денна зміна повернулася з роботи, в’язні побачили, що принаймні одна з обіцянок не була виконана: стіни між лагпунктами відбудували наново. 25 травня начальник Кенгіра знову надсилав істеричні телеграми до Москви, вимагаючи дозволу запровадити «суворий режим»: жодних листів, жодних грошових переказів, жодного перегляду справ. До того ж він перевів у інший лагпункт 420 кримінальних в’язнів, які на новому місці продовжили страйкувати.

Результат: за 48 годин усіх представників адміністрації в’язні вигнали із зони, погрожуючи виготовленою ними зброєю. Хоча адміністрація мала вогнепальну зброю, на боці в’язнів була велика кількісна перевага. У трьох табірних підрозділах утримувалося понад 5 тисяч в’язнів, більшість з них приєдналася до повстання. Ті, хто не брали в ньому участі, були надто налякані, щоб протестувати. Тих, хто займав нейтральну позицію, скоро захопив дух повстання. Перший ранок страйку, як згадував один з в’язнів, був дивовижним: «Нас не будила охорона, нас не зустрічали викриками і лайкою».

Здається, адміністрація спочатку сподівалася, що страйк розвалиться сам по собі. Начальство розраховувало на те, що рано чи пізно злодії і політичні посваряться між собою. В’язні погрузнуть в анархії і безпорядках, жінок згвалтують, продукти вкрадуть. Але хоча поведінку в’язнів під час повстання не слід ідеалізувати, правильним буде сказати, що вийшло майже навпаки: у таборі запанував дивовижний порядок.

В’язні дуже швидко обрали страйковий комітет, відповідальний за проведення переговорів і за організацію щоденного життя в таборі. Щодо цих комітетів думки радикально розходяться. За офіційними документами, влада вела переговори з групами в’язнів, коли несподівано з’явилася ще одна група, члени якої стверджували, що це вони насправді є страйковим комітетом і ніхто інший не має права вести переговори від імені в’язнів. Численні очевидці, проте, свідчили, що саме влада порадила в’язням формувати страйкові комітети, які потім і було обрано голосуванням.

Справжні стосунки страйкового комітету зі «справжнім» керівництвом повстання також залишаються неясними — ймовірно, доволі невизначеними вони були і під час повстання. Навіть якщо керований українцями центр не здійснював детального планування, саме він, очевидно, був рушійною силою страйку і відігравав вирішальну роль у «демократичних» виборах страйкового комітету. Здається, що українці наполягали на його багатонаціональному складі: вони не хотіли, щоб страйк видавався надто антиросійським і антирадянським, а також прагнули, щоб страйк очолював росіянин.

Цим росіянином був полковник Капітон Кузнецов, постать якого навіть у нез’ясованій історії Кенгіра видається особливо неоднозначною. Колишній офіцер Радянської армії, Кузнецов під час війни потрапив у німецький полон. 1948 року його арештували і звинуватили у співпраці з фашистською адміністрацією табору для військовополонених, у якому він був під час війни, і навіть у тому, що він нібито брав участь у боях проти радянських партизанів. Якщо ці звинувачення справедливі, то це проливає певне світло на його поведінку під час повстання. Одного разу побувавши перебіжчиком, він був готовий зіграти цю роль ще раз.