Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Ті самі докази використовуються на підтвердження думки, що страйки було спровоковано певними колами у самому МВД. Можливо, посадовці таємної поліції боялися, що Хрущов може взагалі закрити табори — і вигнати з роботи табірне керівництво. Внаслідок цього вони сприяли страйкам для того, щоб потім їх придушити і таким чином довести, якими необхідними вони залишаються. Колишній зек і видавець Семен Віленський, який організував дві конференції, присвячені опорові в таборах, сказав про це найкраще: «Хто керував таборами? Тисячі людей, які не мали цивільної професії, людей, які звикли до повного беззаконня, звикли володіти в’язнями, могли робити з ними все що хотіли. Цим людям, порівняно з іншими, дуже добре платили».

Віленський переконаний, що в особливому таборі на Колимі, де він був 1953 року, мала місце провокація. Він розповідає, що до табору несподівано прибула група новачків. Один з них почав відкрито організовувати молодь у повстанську групу. Ці молоді люди говорили про страйки, писали листівки, залучали нових в’язнів. Вони навіть робили ножі у табірній майстерні. Їхня поведінка була такою відкритою і провокативною, що Віленському вона здалася підозрілою: табірна адміністрація не могла терпіти таке випадково. Він очолив опозицію новоприбулим, що, зрештою, закінчилося його переведенням до іншого табору[1800].

У принципі, ці дві версії не є несумісними. Можливо, що хтось у МВД перевів бунтівних українців до цих таборів, щоб спричинити якісь заворушення. Також можливо і те, що лідери страйків — українці були переконані в тому, що діють з власної волі. Проте і з офіційних документів, і зі спогадів свідків більш імовірним видається, що страйки набрали сили лише завдяки співробітництву між різними національними групами. Там, де різні національні групи конкурували між собою або не мали добрих стосунків — таких як у Мінлагу, — організувати страйки було набагато тяжче[1801].

Поза таборами страйки не отримали жодної вагомої підтримки. Страйкарі Горлагу, розташованого дуже близько до Норильська, намагалися привернути увагу до себе плакатом: «Товариші мешканці Норильська! Допоможіть нам у нашій боротьбі!»[1802] Оскільки більшість населення Норильська становили колишні в’язні, вони майже напевно боялися відреагувати на цей заклик. Незважаючи на бюрократичний жаргон звітів МВД, складених через кілька тижнів після подій, вони добре передають той жах, який страйки викликали і серед в’язнів, і серед вільнонайманих робітників. Один з обліковців Горлагу клявся співробітникам МВД: «Якщо страйкарі вийдуть із зони, ми битимемося з ними, як із ворогами».

Ще один вільнонайманий розповідав співробітникам МВД про свою випадкову зустріч із страйкарями: «Після закінчення зміни я залишився в забої, щоб закінчити роботу. До мене підійшло кілька в’язнів. Вирвавши в мене відбійний молоток, вони наказали мені припинити роботу, погрожуючи покаранням. Я злякався і покинув працювати…» На його щастя, в’язні посвітили йому в обличчя ліхтариком, впізнали у ньому вільнонайманого і дали спокій[1803]. Один, у темряві шахті, в оточенні ворожо настроєних, злих і чорних від вугілля страйкарів, він мав справді дуже боятися.

Боялося і табірне начальство. Відчуваючи це, страйкарі і в Горлагу, і в Рєчлагу зажадали зустрічі із представниками уряду і партії — з Москви. На їхню думку, у будь-якому разі місцеві начальники не могли нічого вирішувати без дозволу з Москви — так насправді воно і було.

Московські представники з’явилися. Тобто у кількох випадках представники «московських комісій» зустрілися з комітетами в’язнів у Горлагу і Рєчлагу, щоб вислухати і обговорити їхні вимоги. Я можу сказати, що ці зустрічі були безпрецедентні, проте навряд чи це передає те, наскільки вони були новим і незвичайним явищем. До того вимоги в’язнів не викликали жодної іншої реакції, крім застосування грубої сили. Однак у нову післясталінську епоху Хрущов, здається, був принаймні готовим взяти гору над в’язнями за допомогою справжніх поступок.

Він, точніше, його представники успіху не досягли. Після чотирьох днів воркутинського страйку московська комісія на чолі з високопоставленим керівником генералом Масленніковим запропонувала в’язням новий список привілеїв: дев’ятигодинний робочий день, скасування номерів на уніформі, дозвіл на побачення з родичами, дозвіл отримувати з дому листи і гроші. За словами офіційних документів, лідери страйку зустріли ці новини «з ворожістю» і продовжили страйк. Схожу реакцію викликали такі пропозиції і в Горлагу. Видається, що в’язні прагнули амністії, а не просто поліпшення умов утримання.

Хоча вже був не 1938-й, але ще й не 1989 рік. Сталін помер, та справа його жила. Першим кроком могли бути переговори, та за ним ішов другий — груба сила.

У Норильську керівництво спочатку пообіцяло «розібратися з вимогами в’язнів». Насправді, як відзначається у звіті МВД, «комісія МВД СРСР прийняла рішення про ліквідацію страйків». Це рішення, майже напевно прийняте самим Хрущовим, мало негайні драматичні наслідки на низовому рівні. Страйкуючі табори оточувалися військами. Війська очищали лагпункт за лагпунктом, арештовували лідерів страйку, а інших в’язнів етапами відправляли до інших таборів.

У кількох випадках ця «ліквідація» відбувалася порівняно гладко. На першому лагпункті солдати застали в’язнів зненацька. Через табірні гучномовці головний норильський прокурор Вавілов наказав в’язням залишити зону, гарантуючи тим, хто зробить це мирно, що їх не буде покарано за участь у «саботажі». За даними офіційного звіту, більшість в’язнів так і зробили. Побачивши, що вони залишилися самі, так само вчинили і ватажки. У тайзі солдати і табірне начальство розподіляли в’язнів на групи. На тих, кого підозрювали у «підбурюванні», чекали машини, а «невинним» дозволяли повертатися до табору.

Деякі з подальших «ліквідацій» не були такими мирними. Коли влада повторювала те саме на другий день на іншому лагпункті, лідери страйку спочатку погрожували тим, хто хотів вийти, а потім замкнулися в одному з бараків, з якого їх довелося витягувати силою. У жіночому таборі ув’язнені вишикувалися у коло, вивісили в центрі чорний прапор — на знак жалоби за несправедливо вбитими товаришами, — і почали вигукувати гасла протесту. Після п’яти годин такого протистояння охорона застосувала проти них потужні брандспойти. Тільки тоді охороні вдалося прорвати коло і витягти жінок з табору.

На лагпункті № 5 14 тисяч в’язнів, переважно українців і прибалтів, відмовилися виходити із зони. Вони викинули над своїми бараками чорні прапори; за словами чиновника з МВД, поводилися вони «вкрай агресивно». Потім, коли табірна охорона, підсилена 40 солдатами, спробувала відрізати бараки страйкарів і захистити продовольчий склад, на них напав натовп з 500 в’язнів. Вони лаялися, кидалися камінням, били солдатів кийками і кайлами, намагалися вибити у них із рук зброю. Події описуються в офіційному звіті так: «У критичний момент їхнього нападу на охорону солдати відкрили вогонь по в’язнях. Після припинення вогню в’язні були змушені лягти на землю. Після цього в’язні почали виконувати всі накази охорони і адміністрації табору»[1804].

За даними того самого звіту, того дня загинули 23 в’язні. Як свідчать очевидці, за кілька днів у Норильському табірному комплексі за схожих обставин загинуло кілька сотень в’язнів.

Воркутинський страйк влада придушила аналогічним чином. На одному лагпункті за іншим війська виганяли в’язнів з таборів, ділили їх на групи і «фільтрували», відділяючи підозрюваних лідерів від інших. Для того щоб в’язні виходили мирно, московська комісія також пообіцяла, що справи всіх в’язнів буде переглянуто і що лідерів страйку не розстрілюватимуть. Ця хитрість спрацювала: через «батьківське» ставлення генерала Масленнікова, як пояснював один учасник подій, «ми йому повірили»[1805].

Однак на одному лагпункті — шахти № 29 — в’язні генералові не повірили, і, коли Масленніков наказав їм повертатися до роботи, вони відмовилися. З’явилися пожежна машина і солдати з пожежними шлангами, за допомогою яких вони збиралися розігнати натовп:

«Але не встигли шланги розгорнути і спрямувати на нас, як Ріпецький послав в’язнів уперед, і вони пішли стіною, викинувши машину з воріт, як іграшку… Солдати дали залп, прямо у масу в’язнів. Але ми стояли, тримаючись за руки, і спочатку ніхто не впав, хоча багатьох вбило або поранило. Тільки Ігнатович стояв сам попереду шеренги. Здавалося, що він на якусь мить завмер від здивування, а потім повернувся, щоб на нас подивитися. Він поворухнув губами, але слів чути не було. Він розкинув руки, а потім упав.

Коли він упав, пролунав другий залп, за ним третій і четвертий. А потім відкрили вогонь з важких кулеметів».

Оцінки кількості вбитих на шахті № 29, знову ж таки, дуже різні. В офіційних документах йдеться про 42 вбитих і 135 поранених. Очевидці знову кажуть про «сотні» жертв[1806].

Страйки були придушені. Але табір уже ніколи не повертався до спокою, який панував тут раніше. Протягом решти 1953-го і 1954 року на Воркуті і в Норильську спалахували окремі протести — як в особливих, так і у звичайних таборах. «Спадщиною страйку став переможний дух, підсилений збільшенням зарплати, яке ми завоювали», — пише Ноубл. Коли його перевели на шахту № 29, де відбувалося масове вбивство, уцілілі в’язні з гордістю показували йому свої шрами, що залишилися від того дня[1807].