Розділ «Вступ»

Дивовижним мені здалося ось що. Більшість з тих, хто купували радянську атрибутику, були американцями і європейцями. Всі відчували б огиду від думки начепити на себе свастику. Ніхто, однак, не мав заперечень щодо серпа і молота на футболці або кепці. Це було лише маленьким спостереженням, але іноді саме через такі спостереження найкраще можна зрозуміти характер культури. І тут висновок не міг бути очевиднішим: тоді як символи одного масового убивства сповнюють нас жахом, символ іншого масового вбивства викликає у нас сміх.

Брак почуття стосовно сталінізму серед туристів у Празі почасти пояснюється браком відповідних образів у західній масовій культурі. Холодна війна породила Джеймса Бонда і трилери та карикатурних росіян того штабу, які з’являлися у фільмах про Рембо, але нічого більш-менш значного, подібного до «Списку Шиндлера» чи «Вибору Софі». Стівен Спілберг, який, мабуть, є лідером серед режисерів Голлівуду (подобається це йому чи ні), вирішив зробити фільм про японські концентраційні табори («Імперія сонця») і нацистські концентраційні табори, а не про табори сталінські. Останні уваги Голлівуду не привертають.

«Високолоба» культура була не набагато уважнішою до цієї теми. Репутація німецького філософа Мартіна Гайдеггера дуже постраждала через його короткочасну публічну підтримку нацизму — у той період, коли Гітлер ще не вчинив своїх найтяжчих злочинів. З іншого боку, репутації французького філософа Жана-Поля Сартра жодним чином не зашкодила його гаряча підтримка сталінізму у повоєнні роки, коли для будь-якої зацікавленої людини були доступними безліч доказів звірств Сталіна. «Оскільки ми не були членами Партії, — одного разу написав він, — то й не були зобов’язані писати про радянські трудові табори; ми були вільні залишатися осторонь суперечок навколо сутності системи, за умови відсутності подій соціологічного значення»[6]. Іншого разу він сказав Альберові Камю так: «Як і для Вас, для мене ці табори — річ нестерпна, але так само нестерпне й те, як їх кожного дня використовує буржуазна преса»[7].

Від часу падіння Радянського Союзу дещо змінилося. Наприклад, 2002 року англійського письменника Мартіна Еміса настільки схвилювала тема Сталіна і сталінізму, що він присвятив їй цілу книжку. Його робота спонукала інших письменників зацікавитися питанням, чому так мало лівих політичних діячів і літераторів торкаються цієї теми[8]. З іншого боку, дещо залишилося незмінним. Для американського вченого можливо — досі можливо — видати книжку, у якій проводиться думка, що чистки 30-х років були корисними, оскільки вони сприяли просуванню у суспільній ієрархії нових людей і, таким чином, закладали фундамент для «перебудови»[9]. Для британського редактора можливо — досі можливо — відмовити у публікації статті, тому що вона «надто антирадянська»[10]. Однак набагато поширенішою є байдужість щодо сталінського терору. В іншій відвертій книжковій рецензії я написала про західні республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема, таке: «Тут відбувався жахливий голодомор 1930-х років, під час якого Сталін убив більше українців, ніж Гітлер євреїв. Але скільки людей на Заході про це пам’ятають? Зрештою, це вбивство було таким — таким нудним, і якимось малодраматичним»[11].

Все це дрібниці: купівля дешевого брязкальця, репутація якогось філософа, наявність чи відсутність голлівудських фільмів. Але зберіть їх разом — і вони будуть історією. Американці та європейці знають, що відбувалося у Радянському Союзі. Знаменита повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича» у 1962–1963 роках вийшла на Заході кількома мовами. Його грунтована на численних свідченнях історія таборів «Архіпелаг ГУЛАГ», що набула широкого розголосу, вийшла, знову ж таки кількома мовами, 1973 року. Справді, в деяких країнах «Архіпелаг ГУЛАГ» став причиною інтелектуальної міні-революції, найзначніші зміни сталися у Франції, де дехто з лівих під враженням від цієї книжки перейшов на антирадянські позиції. Набагато більше інформації щодо ГУЛАГу стало доступно у 1980-ті роки, роки «гласності», і вона також набула широкого міжнародного розголосу.

Незважаючи на це, у багатьох людей злочини Сталіна не викликають тієї самої внутрішньої реакції, що і злочини Гітлера. Кен Лівінгстон, колишній британський парламентарій, а зараз мер Лондона, одного разу намагався пояснити мені цю різницю. Так, сказав він, нацисти були «злом». Але Радянський Союз був «деформованим». Така думка перегукується з почуттями багатьох людей, навіть тих, хто не є лівими старого зразка: Радянський Союз пішов трохи не тим шляхом, але він не був чимось фундаментально хибним, хибним у тому сенсі, у якому була гітлерівська Німеччина.

Донедавна таку відсутність реакції щодо трагедії європейського комунізму в масовій свідомості можна було пояснювати як логічний результат певних обставин. Одна з них — зміна часів: комуністичні режими справді з плином років ставали менш жорстокими. Генерала Ярузельського не дуже боялися, не дуже боялися навіть Брежнєва, хоча обидва вони відповідальні за багато злочинів. Тут, очевидно, також дається взнаки і відсутність точної, підтвердженої архівними даними, інформації. Брак наукових праць з цієї теми протягом довгого часу був результатом браку джерел. Архіви були закритими. Доступ до місць розташування таборів був заборонений. Радянські табори і їх в’язні ніколи не були предметом зйомок, як це було у Німеччині наприкінці Другої світової війни. Відсутність наочних доказів зумовила недостатність розуміння.

Але ідеологія також наклала свій негативний відбиток на наше розуміння історії Радянського Союзу і Східної Європи[12]. Невелика частина західних лівих намагалися пояснити й іноді виправдовувати табори і терор, що їх породив, у період 1930–1950-х років. 1936 року, коли мільйони радянських селян вже працювали у таборах або були вислані, англійські соціалісти Сідні й Беатріс Вебб видали велику книжку про Радянський Союз, у якій, серед іншого, пояснювалося, як «пригноблений російський селянин поступово набуває почуття політичної свободи»[13]. Під час показових московських судових процесів, коли Сталін свавільно відправив у табори тисячі невинних членів партії, драматург Бертольд Брехт казав філософові Сідні Гуку, що «чим вони невинніші, тим більше заслуговують на смерть»[14].

Однак навіть у 1980-ті роки все ще були вчені, які продовжували описувати переваги східнонімецької медицини чи мирні ініціативи Польщі, все ще були діячі, яких бентежила докучлива метушня навколо дисидентів у східноєвропейських в’язницях. Причиною цього, мабуть, було те, що і західні ліві, і Радянський Союз мали одних інтелектуальних батьків — Маркса і Енгельса. Так само спільною була у певній частині і лексика: маси, боротьба, пролетаріат, експлуататори й експлуатовані, власність на засоби виробництва. Надто суворо засуджувати Радянський Союз означало б засуджувати те, що для частини західних лівих колись було таким дорогим.

Та виправдовувати сталінські злочини (на відміну від злочинів Гітлера) були схильні не тільки крайні ліві й не тільки західні комуністи. Комуністичні ідеали — соціальна справедливість, рівність для всіх — для більшості людей на Заході просто набагато привабливіші, ніж нацистські теорії расової вищості і права сильного. Навіть якщо комуністична ідеологія на практиці означала щось зовсім відмінне від того, що говорилося, для інтелектуальних спадкоємців Американської і Французької революцій набагато тяжче було засуджувати систему, яка принаймні проголошувала щось дуже подібне до того, що говорили вони самі. Мабуть, у цьому полягає одна з причин того, чому свідчення очевидців про ГУЛАГ — відтоді, як вони тільки почали з’являтися — часто заперечувалися і применшувалися тими самими людьми, які ніколи й гадки не мали поставити під сумнів свідченя Прімо Леві чи Елі Візеля про Голокост. Від самої Російської революції офіційна інформація про радянські табори була також цілком доступною для всіх, хто нею міг зацікавитися: наизнаменитішу радянську книжку про перший етап розвитку таборів, про Біломорканал, навіть було перекладено англійською. Самим лише незнанням не можна пояснити, чому західні інтелектуали мали за краще уникати теми таборів.

Західні праві, з іншого боку, насправді засуджували радянські злочини, але іноді вони послуговувалися методами, які працювали проти них самих. Без сумніву, людиною, яка завдала найбільшої шкоди справі антикомунізму, був американський сенатор Джо Маккарті. Недавно опубліковані документи, які доводять справедливість деяких з його звинувачень, не змінюють наслідків його аж надто завзятого переслідування комуністів у американському суспільстві: зрештою, його публічні «суди» над симпатиками комуністичних ідей заплямували антикомунізм шовінізмом і нетерпимістю[15]. В кінцевому підсумку його дії прислужилися справі неупередженого історичного дослідження не більше, ніж діяльність його опонентів.

Проте не все у нашому ставленні до радянського минулого пов’язане виключно з політичною ідеологією. Багато що тут, швидше, зумовлюється згасанням пам’яті про Другу світову війну. Сьогодні ми твердо переконані, що Друга світова війна була цілковито справедливою, і небагато хто прагне перегляду такого переконання. Ми згадуємо висадку в Нормандії, звільнення німецьких концтаборів, дітей, що вітають американських солдатів. Ніхто не хоче чути про те, що перемога союзників мала й інший, темний бік, чи про те, що табори Сталіна, нашого союзника, набули нового розмаху саме тоді, коли було звільнено табори Гітлера, нашого ворога. Визнання того, що, посилаючи тисячі росіян на смерть через їх насильне повернення на батьківщину після війни, чи того, що, віддаючи у Ялті мільйони людей під радянське правління, західні союзники, можливо, виступили співучасниками нових злочинів проти людства, підірвало б моральну незаплямованість наших спогадів про ту епоху. Ніхто не хоче думати, що ми перемогли одного масового вбивцю з допомогою іншого. Ніхто не хоче згадувати, якими прихильними до цього масового вбивці були західні державні діячі. «Сталін мені справді дуже подобається, — говорив своєму другові міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Іден, — він завжди дотримується свого слова»[16]. Є дуже і дуже багато фотографій, на яких Сталін, Черчілль і Рузвельт — усі разом, всі усміхнені.

Нарешті, й радянська пропаганда не залишилася безрезультатною. Справили певний вплив зусилля, спрямовані на те, щоб посіяти сумнів щодо творів Солженіцина — його, наприклад, зображали божевільним, антисемітом і п’яницею[17]. Радянський вплив на західних науковців і журналістів спричинився до перекручень у їх працях. Коли у 1980-ті студенткою у США я вивчала історію Росії, знайомі радили мені не займатися цією темою в аспірантурі, тому що це було пов’язане з надто багатьма проблемами: у той час ті, хто писали про Радянський Союз «прихильно», мали кращий доступ до архівів, кращий доступ до офіційної інформації, можливість тривалішого перебування в країні. Тим, хто так не писав, загрожувало вигнання і труднощі у професійній діяльності. Звичайно, саме собою розумілося, що жодному іноземцеві не дозволялося знайомитися з будь-якими матеріалами про сталінські табори і післясталінську пенітенціарну систему. Цієї теми просто не існувало, а той, хто аж надто далеко сунув свого носа, втрачав право на перебування у країні.

Усі разом ці пояснення колись мали певний сенс. Коли я вперше почала серйозно задумуватися над цією темою — у час падіння комунізму, 1989 року, — їхня логіка стала зрозумілою навіть мені самій: здавалося таким природним і очевидним те, що я дізнаюся про сталінський Радянський Союз дуже небагато, і таємничість цієї історії робила тему ще цікавішою. За більш ніж десять років, які пройшли з того часу, моя думка докорінно змінилася. Сьогодні Друга світова війна належить попередньому поколінню. Холодна війна також скінчилася, а союзи і межові лінії, породжені нею, змінилися назавжди. Західні праві й західні ліві тепер сперечаються між собою з приводу інших проблем. І водночас виникнення нових терористичних загроз західній цивілізації робить ще більше необхідним вивчення старих комуністичних небезпек.

Інакше кажучи, «суспільні, культурні і політичні умови» змінилися — так само як і доступність для нас інформації про табори. Наприкінці 1980-х років у горбачовському Радянському Союзі було опубліковано безліч документів про ГУЛАГ. Тоді вперше в газетах з’явилися статті про життя в радянських концентраційних таборах. Через ці відкриття преса розкуповувалася миттєво. Але старі суперечки залишилися — скільки там загинуло, скільки побувало. Російські історики й історичні товариства, піонером тут був московський «Меморіал», почали публікацію монографій, історій окремих таборів і в’язнів, оцінок кількості жертв, списків загиблих. Ця робота знайшла відгук і посилилася у праці істориків у колишніх радянських республіках і країнах, які колись входили до Варшавського договору, а пізніше і у праці західних істориків.

Незважаючи на численні перешкоди, дослідження радянського минулого в Росії триває і нині. Це правда, що перше десятиліття XXI століття дуже відрізняється від останніх десятиліть XX століття, а історичні дослідження більше не перебувають у центрі уваги російського суспільства, не виглядають вони й такими сенсаційними, якими здавалися раніше. Переважна частина того, що роблять історики з Росії та інших країн, — це тяжка і виснажлива праця: просіювання тисяч документів, нескінченні години на протягах у холодних архівах, безупинний пошук фактів і цифр. Але це починає приносити свої плоди. Повільна, терпляча робота «Меморіалу» не тільки дала змогу скласти першу карту з назвами і місцями розташування всіх досі відомих таборів, її результат — серія новаторських історичних праць і величезний архів зібраних усних і писаних свідчень тих, хто вижив у таборах. Разом з іншими організаціями, такими як Інститут Сахарова та «Возвращение», «Меморіалові» вдалося донести якусь частину цих спогадів до широкої публіки. Російські наукові журнали і видавництва також почали публікувати монографії, грунтовані на нових документах, а також збірники цих документів. Така робота триває і в інших країнах — найбільш помітний внесок тут роблять Центр «Карта» у Польщі, історичні музеї в Литві, Латвії, Естонії, Румунії й Угорщині та ще близько десятка науковців з Америки і Західної Європи, які мають час і сили працювати з радянськими архівами.

Працюючи над цією книжкою, я знайомилася з їхніми працями, а також із джерелами двох типів, які десять років тому були недоступні. Перший — це величезна кількість нових спогадів, які почали публікуватися у 1980-ті роки в Росії, Америці, Ізраїлі, країнах Східної Європи та інших країнах. У написанні книжки я використовувала їх дуже широко. Раніше деякі фахівці з радянської історії побоювалися покладатися на спогади колишніх табірників, стверджуючи, що їх автори мали причини політичного характеру для того, щоб спотворювати власну історію, що більшість писали свої спогади через багато років після звільнення і що багато з них запозичували історії в інших, коли не могли чогось пригадати самі. Незважаючи на це, після ознайомлення з кількома сотнями табірних спогадів і бесід з приблизно двома сотнями людей, які пройшли через табори, я зрозуміла, що цілком можливо виділити ті, що видаються недостовірними, запозиченими чи надто політизованими. Також, на мою думку, хоча спогади і не можуть бути надійним джерелом імен, дат і цифр, вони є неоціненним джерелом інформації іншого роду, особливо того, що стосується життя в таборах: стосунки в’язнів, конфлікти між різними групами, поведінка охорони й адміністрації, роль корупції, навіть кохання і пристрасті. У своїй роботі я свідомо використовувала спогади тільки одного письменника — Варлама Шаламова, в основу творів якого покладено його власний табірний досвід — тому, що його оповідання грунтуються на реальних подіях.

Наскільки це було можливим, я також підкріплювала спогади архівними матеріалами — парадоксально, та далеко не всі користуються ними. Як буде видно у книжці далі, сила пропаганди в Радянському Союзі була такою, що вона часто змінювала сприйняття дійсності. З цієї причини історики в минулому обгрунтовано не покладалися на радянські офіційні документи, які часто спеціально готувалися і публікувалися для того, щоб приховувати правду. Однак таємні документи — документи, які сьогодні зберігаються в архівах, — виконували іншу функцію. Для того щоб керувати таборами, адміністрації ГУЛАГу потрібно було вести записи. Москві потрібно було знати, що відбувається в областях, області мали отримувати вказівки з центру, потрібно було вести статистику. Це не означає абсолютної достовірності таких архівних документів — чиновники мали свої причини спотворювати певні факти, — але якщо використовувати їх розумно, вони можуть пояснити дещо з того, що не пояснюють табірні спогади. А найважливіше те, що вони допомагають зрозуміти, навіщо будувалися табори — чи принаймні мету, досягнення якої вимагав від них сталінський режим.

Правда також і те, що архівні матеріали значно різноманітніші, ніж багато хто очікував, і що вони розповідають історію таборів з багатьох різних точок зору. Я, наприклад, мала змогу працювати з архівом адміністрації таборів, зі звітами інспекторів, з фінансовими рахунками, листами начальників таборів до їхнього московського керівництва, рапортами про спроби втеч і списками музичних вистав, що ставилися табірними театрами, — все це зберігається в Державному архіві Російської Федерації в Москві. Я також зверталася до стенограм партійних з’їздів і пленумів та документів, які мали гриф «Особая папка» — документів зі сталінського «спецархіву». Завдяки допомозі інших російських істориків я могла користуватися деякими документами з радянських військових архівів та архівів служби внутрішніх військ, які охороняли табори, де містилися, наприклад, списки того, що дозволялося і чого не дозволялося брати з собою арештованим. За межами Москви я також мала доступ до деяких місцевих архівів — у Петрозаводську, Архангельську, Сиктивкарі, Воркуті та на Соловецьких островах, — у яких є документи із записами подій повсякденного табірного життя, а також до архівів Дмитлагу (його в’язні будували канал Москва-Волга), які зберігаються в Москві. В усіх цих архівах є записи щодо повсякденного життя в таборах, наряди, списки в’язнів. Одного разу мені принесли купу архівних документів Кедрового Шору, маленької філії Інти, гірничодобувного табору за Полярним колом, і люб’язно запитали, чи не хочу я їх купити.

Зібрані разом, ці джерела дають змогу писати про табори по-новому. У цій книжці мені вже було непотрібно порівнювати «заяви» кількох дисидентів із «заявами» радянського уряду. Я вже не мусила шукати якусь середню лінію між свідченнями втікачів з Радянського Союзу і звітами радянських чиновників. Щоб описати те, що відбувалося, я мала змогу використовувати слова багатьох різних людей — охоронців, міліціонерів, різноманітних в’язнів, які відбували різні терміни у різний час. Емоції і політика, які протягом тривалого часу огортали історіографію радянських концентраційних таборів, не посідають центрального місця у цій книжці. Це місце тут займає те, що пережили жертви.