Розділ «Вступ»

У таборах процес дегуманізації поглиблювався і сягав крайньої точки, що сприяло як залякуванню жертв, так і посиленню переконання мучителів у правомірності того, що відбувається. У великому інтерв’ю з Францем Штанглем, комендантом Треблінки, письменниця Гітта Серені запитала його, чому в’язнів табору перед тим, як убити, били, принижували, забирали у них одежу. Штангль відповів: «Для тренування тих, хто здійснював ці заходи. Для того, щоб вони могли робити те, що вони робили»[54]. У своїй книжці «Порядок терору: концентраційний табір» німецький соціолог Вольфганг Зофскі також показав, як дегуманізація в’язнів у нацистських таборах планомірно вбудовувалася у кожний аспект табірного життя — від однакового драного одягу до позбавлення права на приватність, суворих покарань і постійного очікування смерті.

У радянській системі процес дегуманізації також, як ми побачимо далі, починався у момент арешту, коли в’язнів позбавляли одягу і особистості, забороняли контакти із зовнішнім світом, катували, допитували і проводили через пародійні судові процеси — якщо взагалі судили. В особливому радянському різновиді процесу дегуманізації в’язнів свідомо «відлучали» від радянського життя, забороняли звертання «товариш», а з 1937 року в’язням уже навіть не могло бути присвоєне звання «ударника», хоч би як вони поводилися і тяжко працювали. Портрети Сталіна, які висіли у помешканнях і громадських місцях по всьому СРСР, згідно з численними свідченнями в’язнів, майже ніколи не з’являлися у тюрмах і таборах.

Я зовсім не маю на меті стверджувати, що радянські й нацистські табори були абсолютно однакові. Як побачить з цієї книжки будь-який читач, що має загальне уявлення про Голокост, життя у радянських таборах багато в чому відрізнялося від життя у таборах нацистських — відмінності ці були як ледве помітними, так і цілком очевидними. Існували відмінності в організації повсякденного життя і праці, різними були охоронці й покарання, різною була пропаганда. ГУЛАГ проіснував набагато довше, він пройшов кілька циклів особливо суворих і «людяніших» порядків. Історія нацистських таборів коротша, вона має менше варіацій: нацистські табори просто ставали дедалі жорстокішими, поки німці, відступаючи, не ліквідовували їх або союзники, наступаючи, не визволяли. Також ГУЛАГ об’єднував багато дуже різних таборів — від убивчих золотих копалень Колимського краю до «розкішних» секретних інститутів, де в’язні-науковці розробляли озброєння для Радянської Армії. Хоча у нацистській системі також були різні табори, вони відрізнялися один від одного набагато менше.

Однак передусім фундаментальними мені видалися дві відмінності. По-перше, визначення «ворога» в Радянському Союзі завжди було набагато вільнішим за визначення «єврей» у нацистській Німеччині. Крім дуже й дуже невеликої кількості надзвичайних винятків, жоден єврей у нацистській Німеччині не міг змінити свого статусу. Жоден єврей у таборі не міг обгрунтовано сподіватися на те, щоб уникнути смерті, і всі євреї весь час про це знали. На відміну від цього, хоча мільйони радянських в’язнів боялися за своє життя — і мільйони таки загинули, — не існувало якоїсь категорії в’язнів, смерть яким була абсолютно гарантована. Час від часу якісь в’язні могли покращити свою долю, працюючи на порівняно легких роботах інженерів або геологів. У кожному таборі існувала своя ієрархія в’язнів, по якій дехто міг підніматися вгору за рахунок інших або з допомогою інших. Ще у якісь моменти коли ГУЛАГ виявлявся переобтяженим жінками, дітьми, стариками, або коли на фронті були потрібні солдати — проводилися масові амністії в’язнів. Іноді траплялося, що на краще змінювався статус цілих категорій «ворогів». Наприклад, 1939 року, на початку Другої світової війни, Сталін ув’язнив сотні тисяч поляків — і потім несподівано звільнив їх з ГУЛАГу 1941 року, коли Польща і СРСР тимчасово стали союзниками. Справедливе також і протилежне: злодії самі могли перетворюватися на жертв. Табірні охоронці, адміністратори, навіть старші посадовці таємної поліції також могли бути арештовані й кинуті в табори. Іншими словами, не кожен «отруйний бур’ян» залишався отруйним — не існувало жодної окремої групи радянських в’язнів, які жили у постійному очікуванні смерті[55].

По-друге — і про це також йтиметься далі, — найголовніша мета ГУЛАГу, як про це свідчать і приватні висловлювання його будівничих та публічна пропаганда, була метою економічною. Це жодним чином не означає якоїсь гуманності ГУЛАГу. У цій системі до в’язнів ставилися, як до худоби, чи, швидше, як до шматків залізної руди. Охоронці кидали їх то туди, то сюди, вантажили у вагони для худоби й звідти вивантажували, важили їх і міряли, годували, коли це здавалося доцільним, і переставали годувати, коли так не здавалося. Їх, кажучи марксистською мовою, експлуатували, уречевлювали і перетворювали на товар. Якщо вони не були продуктивними, їхнє життя переставало мати для їх господарів будь-яку цінність.

І разом з тим їхній досвід був відмінним від досвіду євреїв та інших в’язнів, котрих нацисти посилали до таборів особливої групи, що називалися не Konzentrationslager, а Vernichtungslager — таборів, які насправді зовсім не були «трудовими таборами», а були радше фабриками смерті. Їх було чотири: Бельжець, Хелмно, Собібор і Треблінка. Майданек і Аушвіц (Освенцім) поєднували у собі і трудові табори, і табори смерті. Потрапивши сюди, в’язні ставали «вибраними». Невелику частину з них посилали на кілька тижнів на роботу. Решту відправляли прямо до газових камер, де їх убивали і відразу ж спалювали.

Наскільки мені відомо, ця конкретна форма вбивства, застосовувана на піку Голокосту, не мала радянського відповідника. Щоправда, Радянський Союз знайшов інші способи масового убивства сотень тисяч своїх громадян. Як правило, їх зазвичай відвозили уночі до лісу, роздягали, прострілювали череп і закопували у братських могилах — до таборів вони навіть не наближалися. Така форма вбивства не менш «індустріалізована» і анонімна, ніж та, яку використовували нацисти. Існують також свідчення про застосування радянською таємною поліцією вихлопних газів — у примітивній формі газової камери — для вбивства в’язнів; те саме спочатку робили і нацисти[56]. У ГУЛАГу радянські в’язні також помирали — зазвичай не завдяки ефективності своїх тюремників, а через їхню кричущу неефективність і недбалість[57]. У деяких радянських таборах у певні періоди смерть була фактично гарантована тим, кого посилали взимку валити ліс або добувати золото на найстрашніших колимських копальнях. Також в’язнів замикали у штрафних ізоляторах, де вони помирали від холоду і голоду, залишали без догляду в неопалюваних лікарнях або ж просто розстрілювали за «спробу втечі». Незважаючи на це, в цілому радянська табірна система не була спеціально організована для масового виробництва трупів — хоча час від часу на таке виробництво вона насправді перетворювалася.

Відмінності ці доволі тонкі, однак вони важливі. Хоча ГУЛАГ та Освенцім і належать до однієї інтелектуальної й історичної традиції, вони, незважаючи на це, є окремими і відмінними — як одне від одного, так і від табірних систем, створених іншими режимами. Ідея концентраційного табору є достатньо загальною для того, щоб її можна було реалізувати у багатьох різних культурах і за багатьох різних обставин, проте навіть поверхове знайомство з історією концентраційних таборів, створених у рамках різних культур, свідчить, що конкретні деталі — організація табірного життя, розвиток таборів з часом, суворі порядки в таборах чи безладдя в них, їх жорстокість чи ліберальність — залежать від конкретної країни, культури і режиму[58]. Для тих, хто перебував за колючим дротом, ці деталі коштували життя, здоров’я, можливості виживання.

Насправді у спогадах тих, хто вижив у нацистських і радянських таборах, найбільше впадають в око відмінності між пережитим ними, а не відмінності між двома табірними системами. Кожна історія має свої унікальні риси, кожен табір мав для різних людей свої власні муки. У Німеччині могли загинути через жорстокість охоронців, у Росії — від відчаю. В Освенцімі могли загинути в газовій камері, на Колимі — замерзнути у снігах. Можна було загинути у німецькому лісі чи у сибірській пустці, можна було загинути через нещасний випадок на шахті чи померти в телячому вагоні. Але зрештою історія країни була історією життя конкретних людей.