Розділ «Вступ»

Під час своєї подорожі до Сибіру Антон Чехов зустрівся з деякими з цих поселенців і описав їхнє життя: «Більшість з них бідні, слабосилі, практично не підготовлені, у них немає нічого, крім уміння писати, хоча часто писати їм нікому. Дехто з них починає з продажу, річ за річчю, сорочок голландського сукна, простирадел, шарфів і носових хустинок, і закінчує за два-три роки смертю у страшенній нужді»[33].

Але злидні й занепад чекали не на всіх засланців. Сибір далеко від європейської частини Росії, влада на Сході була набагато м’якосердішою, а значення аристократії набагато меншим. Багатші поселенці й колишні в’язні іноді робили великі статки. Освіченіші ставали лікарями і правниками, керували школами[34]. Княгиня Марія Волконська, дружина декабриста Сергія Волконського, давала гроші на будівництво театру і концертного залу в Іркутську: хоча її, як і її чоловіка, формально було позбавлено титулу, запрошень до неї на звані вечори й обіди гаряче добивалися, а обговорювали їх навіть аж у Москві й Петербурзі[35].

За станом на початок XX століття система до певної міри втратила свою колишню суворість. Мода на тюремні реформи, яка пройшла Європою у XIX столітті, зрештою докотилася й до Росії. Порядки ставали ліберальнішими, а поліція не такою суворою[36]. І справді, на відміну від того, що прийшло пізніше, дорога до Сибіру видавалася коли й не зовсім приємною, то навряд чи тяжким покаранням для маленької групи людей, які згодом стануть керманичами Російської революції. Під час перебування у в’язниці більшовики отримували певні зручності як «політичні», а не кримінальні в’язні, їм дозволялося мати книжки, папір і письмове приладдя. Один з більшовицьких лідерів, Орджонікідзе, пригадував, що коли сидів у Петербурзі в Шліссельбурзькій фортеці, то читав, з-поміж іншого, Адама Сміта, Рікардо, Плеханова, Вільяма Джеймса, Фредеріка Тейлора, Достоєвського та Ібсена[37]. За пізнішими мірками, більшовиків також добре годували, одягали і навіть прекрасно стригли. Троцький, в’язень Петропавловської фортеці, на фото 1906 року має окуляри, костюм, краватку і сорочку з дивовижно білим комірцем. Тільки вічко для наглядача у дверях за ним вказує на те, де він перебуває[38]. На іншому фото, знятому в період його заслання у Східному Сибіру 1900 року, він у хутряній шапці й товстому пальті, навколо Троцького — чоловіки й жінки, також у доброму хутряному вбранні[39]. Через п’ятдесят років у ГУЛАГу ці речі були б рідкісними коштовностями.

Коли життя на царському засланні таки ставало нестерпним, завжди існувала можливість втечі. Самого Сталіна арештовували і засуджували до заслання чотири рази. Тричі він тікав, одного разу з Іркутської губернії і двічі з Вологодської — району, який пізніше був буквально всіяний таборами[40]. У результаті його презирство до «беззубості» царизму не знало меж. Російський біограф Сталіна Дмитро Волкогонов так характеризує його думку стосовно цього: «Ви не мусите працювати, можете читати, скільки душа забажає, і можете навіть утекти, на те потрібна тільки ваша воля»[41].

Таким чином, сибірський досвід забезпечив більшовиків певним зразком — і водночас був уроком необхідності надзвичайно суворих каральних порядків.

Якщо ГУЛАГ являє собою невід’ємну частину радянської і російської історії, то він також і невіддільний від історії європейської: Радянський Союз не був єдиною в Європі XX століття країною з тоталітарним суспільним устроєм і системою концентраційних таборів. Хоча завдання цієї книжки і не полягає у порівнянні радянських і нацистських таборів, цю тему не можна і взагалі обійти. Дві системи було збудовано приблизно в один період часу, на одному континенті. Гітлер знав про радянські табори, Сталін знав про Голокост. Були в’язні, які побували у таборах обох систем і їх описали. На глибинному рівні системи ці мають спорідненість.

Перш за все, споріднені вони через те, що і нацизм, і радянський комунізм постали з варварства Першої світової війни і громадянської війни в Росії, яка вибухнула відразу після неї. Ведення бойових дій грунтувалося на методах індустріальної епохи, широко застосовуваних в обох цих конфліктах, які породили у той час величезний відгук в інтелектуальній сфері й мистецтві. Менш помітним — звісно, не для мільйонів безпосередніх жертв — виявилося широке застосування методів індустріальної епохи для позбавлення волі. Обидві сторони з 1914 року будували табори для інтернованих і військовополонених по всій Європі. 1918 року на території Росії утримувалося 2,2 мільйона військових в’язнів. Нові технології — масове виробництво кулеметів, танків і навіть колючого дроту — уможливили появу цих і майбутніх таборів. Справді, деякі з перших радянських таборів будувалися на базі таборів для військовополонених Першої світової війни[42].

Спорідненість між радянськими і нацистськими таборами полягає ще й у тому, що вони належать до ширшої історії концентраційних таборів, початок якій було покладено наприкінці XIX століття. Під «концентраційними таборами» я маю на увазі табори для ув’язнення людей не за те, що вони зробили, а за те, хто вони є. На відміну від кримінальних виправних таборів чи таборів для військовополонених концентраційні табори будувалися для утримання некримінальних цивільних в’язнів певного конкретного типу, членів «ворожих» груп, або ж будь-яких інших категорій людей, які через свою расову належність чи гадані політичні уподобання вважалися чужими або небезпечним для суспільства[43].

Якщо приймати таке визначення, то перші концентраційні табори з’явилися не в Німеччині і не в Росії, а на колоніальній Кубі 1895 року. Того року, намагаючись покласти край низці тамтешніх заворушень, імперська Іспанія почала впроваджувати заходи reconcentración, що мали на меті переміщення кубинських селян з їхньої землі та їх «накопичення» у таборах — таким чином планувалося позбавити повстанців їжі, прихистку і підтримки. На 1900 рік іспанський термін reconcentración уже встиг увійти в англійську мову і використовувався для позначення схожого британського проекту, започаткованого з подібних же міркувань, під час англо-бурської війни у Південній Африці: цивільних бурів «концентрували» у таборах для того, щоб позбавити бурських бійців прихистку і підтримки.

Звідти ідея поширюється далі. Наприклад, майже напевно можна твердити, що термін концлагерь у російській мові вперше з’явився як переклад англійського «concentration camp» («концентраційний табір»), ймовірно, завдяки тому, що Троцький був знайомий з історією англо-бурської війни[44]. 1904 року німецькі колоністи у німецькій Південно-Західній Африці також прийняли британську модель — з однією відмінністю (варіацією). Замість простої ізоляції представників корінного населення регіону — племені Гереро, їх примусили працювати на німецьку колонію.

Між цими першими німецькими таборами в Африці і тими, що будували нацисти тридцять років потому, існують численні дивовижні і зловісні подібності та зв’язки. Наприклад, саме завдяки цим східноафриканським трудовим колоніям слово Konzentrationslager вперше, 1905 року, з’явилося в німецькій мові. Першим імперським спеціальним уповноваженим по німецькій Південно-Західній Африці був такий собі доктор Генріх Герінг, батько Германа, котрий 1933 року збудував перші нацистські табори. Також саме у цих африканських таборах проводилися перші німецькі медичні досліди на людях: піддослідними двох учителів Йозефа Менгеле — Теодора Моллісона і Євгенія Фішера — виступали члени племені гереро; мета експериментів останнього полягала у доведенні теорій вищості білої раси. У своїх переконаннях вони були не одинокі. 1912 року в популярній у Німеччині книжці «Німецька думка у світі» стверджувалося:

«…ніщо не може переконати розумних людей у тому, що збереження якогось там племені південноафриканських кафірів є для майбутнього людства важливішим за експансію великих європейських держав і взагалі білої раси… і лише тоді, коли корінні народи навчаються робити щось вартісне на службі вищій расі… можна говорити про те, що вони мають якесь моральне право на існування»[45].

З такою відвертістю теорія ця проголошувалася рідко, однак подібний дух часто лежав прямо під поверхнею колоніальної політики. Поза сумнівом, деякі форми колоніалізму як посилювали міф про расову вищість білих, так і узаконювали застосування насильства однією расою щодо іншої. Отже, можна стверджувати, що згубний досвід деяких колоністів-європейців допоміг прокласти шлях до європейського тоталітаризму XX століття[46]. Та й не лише європейського: Індонезія являє собою приклад постколоніальної держави, правителі якої, тільки-но прийшовши до влади, відправили критиків режиму до концентраційних таборів — те саме чинили і їхні колишні колоніальні господарі.

Не становить винятку і Російська імперія, яка успішно підкоряла корінні народи під час свого «походу на схід»[47]. На одному з обідів у романі Льва Толстого «Анна Кареніна» чоловік Анни, який через свою посаду мав певну дотичність до «диких племен», говорить про потребу для вищих культур поглинати нижчі[48]. На певному рівні більшовики, як і всі освічені росіяни, знали про підкорення Російською імперією киргизів, бурятів, тунгусів, чукчів та інших народів. Той факт, що вони особливо цим не переймалися — хоча в інших випадках саме вони виявляли величезну зацікавленість долею пригноблених — сам по собі дещо говорить про принципи, якими вони керувалися.

Втім, повна обізнаність з історією Південної Африки чи Східного Сибіру навряд чи була конче необхідна для розвитку концентраційних таборів у Європі: переконання, що певні види людей є вищими за інших, було достатньо поширеним у Європі на початку XX століття. І, зрештою, саме це у найглибиннішому сенсі пов’язує табори в Радянському Союзі з нацистськими концтаборами: обидва режими легітимізували себе почасти через встановлення категорій «ворогів» або «недолюдей», яких вони масово переслідували і знищували.

У нацистській Німеччині першими мішенями стали каліки і розумово відсталі. Потім нацисти зосередилися на циганах, гомосексуалістах і передусім на євреях. У СРСР спочатку жертвами були «колишні» — нібито прихильники старого режиму, — а пізніше «вороги народу», цим нечітким терміном згодом стали позначати не тільки гаданих опонентів режиму, а також і певні національні групи й етноси, якщо вони видавалися (з так само неясних причин) такими, що становлять загрозу Радянській державі чи сталінській владі. У різний час Сталін проводив масові арешти поляків, прибалтів, чеченців, татар і — перед самою смертю — євреїв[49].

Хоча ці категорії не обиралися цілковито випадково, не були вони і абсолютно незмінними. Півстоліття тому Ганна Арендт писала, що і нацистський, і більшовицький режими створювали «об’єктивних опонентів» чи «об’єктивних ворогів», які «змінювалися залежно від превалюючих обставин — таким чином, що тільки-но одна категорія ліквідовувалася, війну можна було оголошувати іншій». Крім того, додає Арендт, «завдання тоталітарної поліції полягає не в тому, щоб викривати злочини, а в тому, щоб бути під рукою, коли влада вирішує кинути до в’язниці якусь певну категорію населення»[50]. Ще раз: людей арештовують не за те, що вони вчинили, а за те, хто вони є.

В обох суспільствах створення концентраційних таборів насправді являло собою фінальний етап у тривалому процесі дегуманізації цих об’єктивних ворогів — процесу, який на своєму першому етапі починався з риторики. У своїй автобіографії «Mein Kampf» Гітлер пише, як він раптом усвідомив, що євреї несуть відповідальність за проблеми Німеччини, що «будь-яка темна справа, будь-яка підлість» у суспільному житті пов’язана з євреями: «підносячи скальпель до такого абсцесу, відразу ж виявляєш, як черв’яка у гнилому трупі, маленького єврейчика, часто сліпого від несподівано пролитого на нього світла…»[51].

Ленін і Сталін також починали зі звинувачень «ворогів» у безлічі економічних помилок Радянського Союзу: винні були «шкідники», «саботажники» та агенти іноземних держав. Від початку 1930-х років, з наростанням хвилі арештів, Сталін почав вдаватися до ще сильнішої риторики, тавруючи «ворогів народу» як шкідників, паразитів, бруд, «отруйні бур’яни». Також він говорив про своїх опонентів як про мерзоту, яка має піддаватися «постійному очищенню» — так само нацистська пропаганда пов’язувала євреїв з образами шкідників, паразитів та заразної хвороби[52].

Після демонізації починався серйозний, законодавчо санкціонований процес ізолювання. Перед тим як євреїв почали забирати до концтаборів, їх було позбавлено статусу громадян Німеччини. Їм заборонялося бути державними службовцями, адвокатами, суддями; заборонялося одружуватися з арійцями; заборонялося навчатися в арійських школах; заборонялося вивішувати німецькі прапори; наказувалося носити на одязі жовті зірки Давида; також їх били і принижували на вулицях[53]. Перед тим як перейти до арештів, у Радянському Союзі «вороги народу» на плановій основі принижувалися на мітингах, виганялися з роботи, виключалися з Комуністичної партії, розлучалися з дружинами і чоловіками, які відчували до них огиду, і таврувалися власними розгніваними дітьми.