Розділ «Вступ»

Це — історія ГУЛАГу. Під цим розуміється історія радянських концентраційних таборів: їх коріння у більшовицькій революції, їх перетворення на найважливішу складову радянської економіки, їх руйнування після смерті Сталіна. Це також книжка і про спадщину ГУЛАГу: поза сумнівом, безпосередньою основою порядків і ритуалів у радянських політичних та кримінальних виправно-трудових таборах у 1970–1980-х роках були ті, що панували у попередню епоху, і з цієї причини я вважаю, що вони є частиною теми, розглянутої у цій книжці.

Разом з тим це книжка про життя в ГУЛАГу, і тому оповідь іде двома шляхами. У першій і третій частинах події подаються хронологічно. Тут ідеться про розвиток таборів і системи управління ними. У центральній частині розповідається про життя у таборах, робиться це за тематичним принципом. Більша частина прикладів і цитованих документальних матеріалів у цій центральній частині належать до 1940-х років — десятиліття, коли табори досягли найвищої точки свого розвитку, — однак тут я також залучаю матеріали з попередніх і наступних періодів. Певні аспекти життя у таборах змінювалися з часом, і, на мою думку, важливо пояснити, як ці зміни відбувалися.

Сказавши, що являє собою ця книжка, також я хотіла б сказати, чим вона не є: це не історія СРСР, не історія чисток і не історія репресій взагалі. Це не історія сталінського правління або правління його Політбюро чи сталінської таємної поліції — цю складну історію я свідомо намагалася якомога більше спростити. Хоча я справді використовую документи радянських дисидентів, які часто створювалися під великим тиском і з великою мужністю, ця книжка не містить вичерпної історії руху за людські права в Радянському Союзі. Так само, повною мірою, не віддане тут належне й історіям конкретних народів і категорій в’язнів — зокрема, полякам, представникам народів Балтії, українцям, чеченцям, німцям, німецьким та японським військовополоненим, — що потерпали від радянського режиму як у таборах, так і поза ними. Уповні тут не досліджуються масові вбивства 1937–1938 років, переважна частина яких відбувалася не в таборах, як і масове вбивство польських офіцерів у Катині та інших місцях. Оскільки книжка ця розрахована на широкого читача і оскільки я звертаюся до читачів, які можуть не мати спеціальних знань з радянської історії, я про все це згадую. Однак в одній книжці належним чином усі їх розглянути неможливо.

Мабуть, найважливіше те, що у цій книжці не віддається належне історії «спецпоселенців» — мільйонів людей, яких забирали одночасно і з тих самих причин, що і в’язнів ГУЛАГу, але яких потім везли не до таборів, а на поселення у віддалені райони, де багато тисяч з них загинули від голоду, холоду і тяжкої праці. Декого висилали з політичних міркувань, зокрема, куркулів у 1930-ті роки. Декого — через їхню належність до певного народу, зокрема це стосується поляків, прибалтів, українців, німців Поволжя та чеченців. Їхня доля у Казахстані, Середній Азії та Сибіру складалася по-різному — аж надто по-різному, щоб розповісти про це у книжці про табірну систему. Я вирішила згадувати найхарактерніші випадки з цих доль, коли вони видавалися мені особливо близькими до досвіду в’язнів ГУЛАГу. Але хоча їхня історія тісно пов’язана з історією ГУЛАГу, для того, щоб належно розповісти її, потрібна була б ще одна така сама за обсягом книжка. Сподіваюся, що хтось її скоро напише.

Незважаючи на те що книжка ця присвячена радянським концентраційним таборам, їх неможливо розглядати як якесь окреме явище. ГУЛАГ зростав і розвивався у певний час і в певному місці, разом з іншими подіями — і, зокрема, у трьох контекстах. Власне кажучи, ГУЛАГ належить історії Радянського Союзу; міжнародній, так само як і російській, історії в’язниць і заслання; належить він і до особливого інтелектуального клімату континентальної Європи середини XX століття, який також породив і нацистські концентраційні табори в Німеччині.

Під «належить історії Радянського Союзу» я маю на увазі певну дуже конкретну річ: ГУЛАГ не постав з нічого, він був віддзеркаленням стандартів суспільства, яке його оточувало. Якщо табори були брудні, якщо охоронці були жорстокі, якщо бригади працювали погано, то так було частково і тому, що бруду, жорстокості й халатності вистачало і в інших сферах радянського життя. Якщо життя у таборах було жахливим, нестерпним, нелюдським, якщо багато людей гинуло — то і це не викликає подиву. В певні періоди життя в Радянському Союзі також було жахливим, нестерпним і нелюдським, а рівень смертності поза таборами був такий самий, як і в них.

Певна річ, не було простим збігом і те, що перші радянські табори виникли як безпосередній наслідок кривавої, жорстокої і безладної Російської революції. Під час революції, терору, а потім громадянської війни багатьом у Росії здавалося, що зламалася сама людська цивілізація. «Смертні вироки виносилися свавільно, — писав історик Річард Пайпс, — людей без причини розстрілювали і так само без причини звільняли»[18]. З 1917 року всю систему суспільних цінностей було поставлено з ніг на голову: статки і досвід, накопичувані протягом цілого життя, перетворилися на провину, грабунки прославлялися як «націоналізація», убивство стало прийнятною частиною боротьби за диктатуру пролетаріату. В такій атмосфері наказ Леніна про ув’язнення тисяч людей просто на підставі їхніх колишніх багатств чи аристократичних титулів не виглядає чимось дивним чи надзвичайним.

Крім того, високий рівень смертності в таборах у певні роки також почасти є віддзеркаленням подій, які відбувалися по всій країні. Рівень смертності у табо-pax зріс на початку 1930-х років, коли голодувала вся країна. Знову він зріс під час Другої світової війни: німецьке вторгнення у Радянський Союз стало не тільки причиною загибелі мільйонів людей у боях, але й призвело до епідемій дизентерії і тифу, а також знову до голоду, від якого люди так само потерпали і на волі, і в таборах. Взимку 1941–1942 років, коли чверть населення ГУЛАГу померло від голоду, померло з голоду ще близько мільйона людей у блокованому німцями Ленінграді[19]. Лідія Гінзбург писала у своєму блокадному щоденнику, що голод у той час «був невідступним і відчувався завжди (не обов’язково як бажання їсти); найболісніше, найтяжче під час їжі, коли їжа з жахливою швидкістю наближалася до кінця, не приносячи насичення»[20]. Як читач побачить далі, ці слова страхітливо схожі на ті, якими розповідають про пережите колишні в’язні.

Звісно, правда, що ленінградці помирали вдома, тоді як ГУЛАГ шматував людські життя, руйнував родини, відривав дітей від батьків і прирікав мільйони людей на життя у віддалених пустках, за тисячі кілометрів від рідних. Утім, жахіття, пережиті в’язнями таборів, обгрунтовано можна порівнювати зі страшними спогадами «вільних» радянських громадян, таких як Олена Кожина, евакуйована з Ленінграда в лютому 1942 року. Під час евакуації на її очах померли з голоду брат, сестра і бабуся. Коли підійшли німці, вони з матір’ю тікали від них пішки через степ, по дорозі натрапляючи на «сліди жахливого розгрому і хаос… Світ розлетівся на тисячі шматків. Все було просякнуте димом і запахом згарища; степ був тісний, він душив, його начебто стискував гарячий закопчений кулак». Хоча Кожина й ніколи не була у таборах, вона пережила жахливий холод, голод і страх, не маючи ще й десяти років, спогади про це потім переслідували її все життя. «Ніщо, — писала вона, — не зможе стерти спогадів про те, як у ковдрі несли тіло Вадика; як задихалася в агонії Таня, як ми з мамою, останні, продиралися крізь дим і грім вогняним степом»[21].

Населення ГУЛАГу і населення решти СРСР крім страждань мало ще багато спільного. І в таборах, і поза ними можна було бачити ту ж саму халатність у роботі, ту ж саму злочинну й дурну бюрократію, ту ж саму корупцію і ту ж саму зловісну байдужість до людського життя. Під час роботи над книжкою я розповіла одному своєму польському другові про туфту — шахрайство з виконанням робочих норм, — розвинуту в радянських таборах, про це йтиметься у книжці далі. Він розсміявся: «Ти думаєш, це винайшли в’язні? Та увесь радянський блок займався туфтою». У сталінському Радянському Союзі різниця між життям за колючим дротом і на волі не була фундаментальною, швидше ця відмінність полягала у ступені. Можливо, саме тому про ГУЛАГ часто говорять як про найяскравіше вираження радянської системи. Навіть на тюремному жаргоні світ по той бік колючого дроту називався не «волею», а большой зоной, більшою і не такою убивчою, як «мала зона» табору, але не більше за неї людською — і певно що не гуманнішою.

Однак якщо ГУЛАГ неможливо повністю відділити від життя решти Радянського Союзу, то не можна повністю відділяти історію радянських таборів від довгої і багатонаціональної історії в’язниць, заслання, позбавлення волі, концентраційних таборів. Вислання в’язнів у віддалені місця, де вони могли б «сплатити свої борги суспільству», зробитися корисними і не справляти згубного впливу на інших своїми ідеями чи злочинними діяннями, — практика така ж стара, як і сама цивілізація. Правителі античних Риму і Греції висилали своїх дисидентів до віддалених колоній. Сократ пішов на смерть, щоб не терпіти мук вислання з Афін. Поета Овідія вислали до мерзенного порту на Чорному морі. Георгіанська Великобританія висилала своїх злодіїв до Австралії. Франція XIX століття висилала злочинців до Гайани. Португалія висилала своїх небажаних елементів до Мозамбіку[22].

Новому радянському керівництву 1917 року не потрібно було шукати прецедентів десь аж у Гренландії. Від XVII століття Росія мала власну систему заслання: перша згадка про вислання у російських законах з’являється 1649 року. У той час заслання розглядалося як нова, гуманніша форма кримінального покарання — набагато краща в цьому сенсі за смертну кару, таврування чи калічення — і застосовувалася за широке коло різноманітних злочинів, від нюхання тютюну і ворожіння до вбивства[23]. Багатьох російських інтелектуалів та письменників, серед них і Пушкіна, було засуджено до тієї чи тієї форми заслання, тоді як для інших джерелом страждання була сама можливість заслання: на пікові своєї літературної слави, 1890 року, Антон Чехов здивував усіх, хто його знав, і вирушив у подорож, щоб відвідати і описати виправні колонії на острові Сахалін біля російського узбережжя Тихого океану. Перед від’їздом він писав своєму здивованому видавцеві, пояснюючи причини такого рішення: «…ми згноїли мільйони людей, згноїли даремно, не роздумуючи, варварськи; ми ганяли людей по холоду в кайданах десятки тисяч верст, заражали сифілісом, розмножували злочинців… але ніщо з цього не має з нами нічого спільного, це просто нецікаво…»[24]

В історії царських тюрем можна легко знайти багато з того, що перегукується із майбутньою практикою радянського ГУЛАГу. Наприклад, як і ГУЛАГ, заслання до Сибіру ніколи не призначалося виключно для злочинців. Закон від 1736 року проголошував, що якщо якесь село вважає, що хтось із його мешканців погано впливає на інших, то сільські старости можуть поділити майно бідолахи і наказати йому йти з села деінде. Якщо така людина не знайде собі місця проживання, то держава може відправити її на заслання[25]. І справді, цей закон 1948 року згадував Хрущов, обстоюючи (успішно) ідею застосування заслання до колгоспників, звинувачених у недостатньому ентузіазмі і працьовитості[26].

Практика заслання просто неугодних людей тривала упродовж XIX століття. У своїй книжці «Сибір і заслання» Джордж Кеннан, дядько відомого американського державного діяча, описав систему «адміністративного процесу», свідком якого він був 1891 року:

«Засуджений міг бути не винним у жодному злочині… але якщо, на думку місцевої влади, його присутність у певному місці є "шкідливою для громадського порядку" чи "несумісною з громадським спокоєм", його можуть арештувати без ордера, можуть від двох тижнів до двох років тримати у в’язниці, а потім насильно направити у будь-яке інше місце імперії і там поставити під поліційний нагляд на період від одного до десяти років»[27].

Адміністративне заслання — яке не потребувало суду і процедури винесення вироку — було ідеальним каральним заходом не тільки для порушників спокою як таких, а також і для політичних опонентів режиму. В давніші часи серед них було багато польських аристократів, які виступали проти захоплення росіянами їхніх територій і майна. Пізніше заслання застосовувалося до релігійних «відступників», а також до членів «революційних» груп і таємних товариств, зокрема і до більшовиків. Хоча вони й не були на адміністративному засланні — тобто їх судили і виносили вироки, — найсумнозвіснішою групою «примусових поселенців» XIX століття стали декабристи, група родовитих аристократів, які 1825 року підняли не надто потужне повстання проти царя Миколи I. Зі мстивістю, яка вразила всю тогочасну Європу, цар наказав стратити п’ятьох декабристів. Інших він позбавив чинів і відправив, закутими у ланцюги, до Сибіру; там до декого з них приєдналися дружини. Небагато з цих поселенців дожили до амністії, оголошеної наступником Миколи Олександром II через 30 років, і повернулися додому в Петербург уже старими немічними людьми[28]. Федір Достоєвський, 1849 року засуджений до чотирьох років каторжних робіт, — ще один приклад знаменитого політичного в’язня. Після повернення із сибірського заслання він написав «Записки з Мертвого дому», і досі найвідомішу книжку про царську тюремну систему.

Як і ГУЛАГ, царська система заслання не була призначена виключно для виконання покарань. Російські правителі прагнули, щоб заслані — як кримінальні, так і політичні, вирішували економічну проблему, яка лише загострювалася з плином століть: недостатню заселеність далекого сходу і далекої півночі Росії і, внаслідок цього, неможливість використання природних ресурсів цих районів. З цією метою ще у XVIII столітті Російська держава почала засуджувати своїх в’язнів до примусової праці — різновиду покарання, який пізніше став відомий під назвою каторга — від грецького слова kateirgon, «примушувати, силувати». Російська каторга має тривалу передісторію. На початку XVIII століття Петро I використовував засуджених і кріпаків на будівництві доріг, фортець, заводів, кораблів і самого міста Санкт-Петербурга. 1722 року він видав конкретніший указ, згідно з яким злочинці, разом з дружинами і дітьми, спрямовувалися на заслання біля срібних копалень Даурії у Східному Сибіру[29].

У той час використання Петром примусової праці розглядалося як великий економічний і політичний успіх. Справді, історія сотень тисяч кріпаків, які поклали свої життя на будівництві Санкт-Петербурга, справила величезний вплив на майбутні покоління. Багато людей померли на цьому будівництві — і, незважаючи на це, місто стало символом прогресу та європеїзації. Хоча методи були жорстокими, країна отримала користь. Ймовірно, приклад Петра допомагає зрозуміти готовність, з якою використовували каторгу його наступники. Поза сумнівом, великим прихильником методів Петра I у будівництві був і Сталін.

Разом з тим у XIX столітті каторга залишалася порівняно рідкісною формою покарання. Наприклад, 1906 року відбували свої терміни тільки шість тисяч каторжан; 1916 року напередодні революції на каторжних роботах працювало лише 28 тисяч в’язнів[30]. Набагато важливішою з економічної точки зору була інша категорія в’язнів: примусові поселенці, які були засуджені до життя на засланні, але не у в’язниці, у малонаселених районах країни, обраних через їхній еконо-мічний потенціал. Лише у період з 1824 по 1889 рік до Сибіру було спрямовано близько 720 тисяч примусових поселенців. Багато вирушало туди разом з родинами. Вони, а не в’язні в кайданах, поступово заселили порожні російські пустоші, багаті на корисні копалини[31].

Їхні вироки не завжди були легкими, і декому з поселенців їхня доля здавалася гіршою за долю каторжників. Заслані до віддалених малонаселених районів з бідною землею, багато людей помирали з голоду довгими зимами або до смерті спивалися з нудьги. Там було дуже мало жінок — їхня кількість ніколи не перевищувала 15 відсотків — дуже мало книжок і майже жодних розваг[32].