На економічний розвиток України XV — першої половини XVII ст. визначальний вплив здійснила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи — Іспанії — занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувало збільшився попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючись в торгівлю із Західною Європою, шляхта виявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою "Устава на волоки". Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділяли їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок відводилися найкращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення пільної системи господарювання. Власник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також "мостова", "візницька", "сторожова" та інші повинності.
За своїми соціально-економічними наслідками "Устава на волоки" мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на власників панських наділів. Запровадження панщини сковувало ініціативність та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували переважно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера — рибою, а ліси — стукотом сокир і голосами людей: це спалювали дерева, добуваючи дьоготь і поташ. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від 3 до 50 тис. пудів зерна. У 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тваринництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних корів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й інших магнатів та шляхти.
Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які суттєво знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витіснятися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно, й поширеним стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а ТО й на одинадцять водяних коліс. Тут мололи зерно, виготовляли крупи, валяли сукно тощо.
Найважливішою рисою промислів XVI — першої половини XVII ст. стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва — попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.
Поряд із промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемиських землях та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри з виготовлення тих чи інших товарів.
Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII ст. з'явилися міста: Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших. Переважно в них жило по 2—3 тис. мешканців. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою міських укріплень. У Волинському воєводстві їхня кількість збільшилася з 68 до 114. Найбільшими містами стали Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15 тис), Меджибіж (12 тис), Біла Церква (10,7 тис). За своїм юридичним статусом міста поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Але дедалі більше міст виборювали самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію власників і в цьому випадку називалися "юридиками". Ремісники, купці та селяни "юридик" не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачували податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.
Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV — на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше й на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15—ЗО цехів. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції.
Фільваркове господарство, побудоване на кріпацькій праці, й елементи мануфактурного виробництва пришвидшили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю прибутків з українського експорту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час збільшувалася. В середині XVI ст. вона становила 17 тис, у другій половині — 78 тис, а в першій половині XVII ст.— до 84 тис. лаштів (лашт — приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней. Протягом червня—липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис волів з найближчих українських земель. Найбільшими експортерами української худоби стали магнати. Лише Олександр Конєцпольський у 1644 р. відправив до Ярославля 500 волів з Корсунщини, а Суходольський в 1646 р. — 220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: "Тепер у нас нема вояків.., зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...".
Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними.
Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний додаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися ненаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.
Таким чином, протягом XV — першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Великого князівства Литовського, відбулися значні соціально-економічні й політичні зрушення. Набирав сили процес зміни та ускладнення соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів (станів) феодального суспільства: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва та запровадження кріпосного права.
Література
Грабовецький В. Повстання під проводом Мухи. — Л., 1979. Грамоти XIV ст. — К., 1974.
Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 4.
Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — СПб., 1843. — Т. 2.
Дашкевич Я, Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV— XVIII ст.) // ЗНТШ. — 1991. — Т. 222.
Дашкевич Я, Ясир з України (XVI — I пол. XVII ст.) як істори-ко-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. — К., 1993. — Вип. 3.
Заяцъ А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI — першій половині XVII ст. — Л., 2003.
Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV—ХVІ ст. — К., 1993.
Крип'якевич І. Львівська Русь в І половині XVI ст.: Дослідження і матеріали. — Л., 1994.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора М.С.Пасічник на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 6 УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. НАРОДНА БОРОТЬБА ПРОТИ ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ.“ на сторінці 3. Приємного читання.