Розділ 5. УКРАЇНА В ЧАСИ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ (1340—1569 РР.)

Патріотично-визвольне піднесення української знаті на початку XV ст. збіглося із загостренням взаємин Литви й Польщі з Тевтонським орденом. На початку 1410 р. 100-тисяч на литовсько-польська армія увійшла до Пруссії. Крім польських і литовських загонів та незначної кількості татарської кінноти, у її складі рухалися львівська корогва під блакитним з жовтим левом знаменом, перемиська — під блакитним з жовтим двоголовим орлом, холська — під зеленим з білим ведмедем між трьома соснами, три подільські — під білими з сонячними ликами, галицька — під білим з чорною галкою посередині. Участь у поході взяли також стародубська, київська, кременецька, мельницька, дорогочинська, берестейська та інші руські корогви. 14 липня 1410 р. під Грюнвальдом союзницька армія слов'янських народів ущент розгромила хрестоносців. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак визначна перемога не зняла напруги між Польщею та Литвою.

Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литовських князів до державної незалежності від Польщі. Щоб остаточно не втратити Литву, Ягайло мусив піти на суттєві поступки Вітовту. У 1411 р. він передав великому князеві литовському відібране у Свидригайла в 1402 р. Західне Поділля й домігся відмови угорського короля від претензій на Галичину й Поділля. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. між Литвою й Польщею було укладено нову унію. Городельська унія визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя мало контролюватися і затверджуватися польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви й Вітовта на міжнародній арені. Литовський князь знову звертає свій погляд на золотоординську проблему. При його підтримці до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, після чого Вітовту було неважко закріпитися на Півдні України і в Криму. Узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром князь укріпив системою замків і міст: Хаджибей (нині Одеса, 1415), Каравул на Середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровському лимані, Дашів (нині Очаків, 30-ті рр. XV ст.), св. Івана й митниця поблизу о. Тамані в пониззі Дніпра та ін. Зміцнювалися фортеці й у глибинних районах України. Здобуті землі Вітовт заселяв не тільки руським людом, а й насильно чи добровільно виведеними з місць, де вони жили, татарами, а також кабардинцями, черкесами та іншими вихідцями з Кавказу. Племінник Вітовта Сигізмунд Корибутович з б-тисячним загоном руських бояр мужньо воював на боці гуситів. Литовські війська зруйнували Рязанське й Тверське князівства, безпосередньо загрожували Московському князівству.

Разом з тим Городельська унія фактично позбавила руську аристократію сподівань на здобуття державної незалежності мирними методами. Тривало її відсторонення від вищих адміністративних посад та основних джерел збагачення.

На перше місце в управлінській системі висуваються знатні бояри. Зростала кількість середнього боярства за рахунок княжих дружинників та їхніх нащадків, а також багатих міщан і навіть селян. У цьому випадку вони звільнялися від різноманітних повинностей і зобов'язувалися відбувати військову службу. За це їм надавали різні за розмірами земельні ділянки, які мали назву земель-служб. Кожен з таких бояр мав виступати "оружно й кінно" на війну за першим покликом властей, інакше в нього відбирали земельні наділи. Власник невеликої за розміром землі-служби вирушав у похід тільки "персоною власною", без помічників, зате на бойовому коні й у лицарському обладунку. Хто мав більше восьми земель-служб, той виставляв вісім озброєних вершників, які називалися почтом. Бояри здійснювали прикордонну службу, охороняли порубіжні землі від нападників — невеликих татарських загонів, брали участь в обороні місцевих замків тощо. Великі бояри щодалі більше усували князів від управлінського керма. До привілейованого стану наполегливо рвалися також міщани, що тільки посилювало невдоволення знаті.

Ініціатором нового виступу проти Вітовта стали князь Дашко Острозький і Олександр Ніс. У 1418 р. вони зі своїми людьми напали на Кременецьку вежу й звільнили з ув'язнення Свидригайла. Повсталі оволоділи кількома замками на Волині, у тому числі й Луцьком. Але маса подільських і волинських князів та бояр не підтримала повсталих, і при наближенні литовських військ Свидригайло відійшов під захист угорського короля. Сигізмунд помирив Свидригайла з його братами й домігся для нього чернігівських земель. Кілька років сидів непокірний князь на далекій Чернігівщині, очікуючи свого часу. З ним чекала руська й православна литовська знать.

"Велике княжіння Руське" (1430—1435). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440—1471).

Смерть Вітовта в 1430 р. пробудила у православних сил литовського і руського населення сподівання на зміни до кращого. Вони пов'язувалися насамперед з обранням нового князя литовського. Всупереч положенням Городельської унії литовські та руські феодали без згоди польського короля обрали великим князем литовським Свидригайла (1430—1432). Новий князь одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й руських земель в її складі. Його апарат перестав підкорятися розпорядженням польського короля, почалася заміна польських гарнізонів литовськими. На ці заходи литовської адміністрації та вимогу Свидригайла повернути Литві захоплене поляками Поділля Польща відповіла воєнними діями. У листопаді 1430 р. її війська захопили кілька подільських замків. У відповідь прихильники Свидригайла з місцевої знаті оволоділи Збаражем, Кремінцем та іншими містами. Виступи подільської й волинської людності проти польських властей набирали дедалі ширшого розмаху. Для їх придушення Ягайло влітку 1431 р. повів на руські землі сильне польсько-шляхетське військо. Ламаючи опір місцевих жителів, військо просувалося вглиб Волині. Захист українських земель очолили князь Федір Несвізький, Богдан Рогатинський та інші феодали. Міщани Луцька під проводом мужнього воєводи Юрші відстояли замок і шкодили полякам в його околицях. Староста Іван Преслужич перетворив Олеський замок на неприступний форпост визвольних сил на Волині. Тут розбилась наступальна міць польського війська. Повстанці мали успіх і в Галичині. Головною запорукою успіху визвольних змагань на руських землях влітку 1431 р. стала єдність дій патріотично налаштованих кіл руського й литовського суспільств. Перед ними відкривалася реальна перспектива здобуття незалежності для двох держав.

Однак орієнтація Свидригайла переважно на руську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати руських земель, литовські князі й бояри організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440). Сигізмунд відновив унію між Литвою та Польщею 1401 р., повернув Польщі Західне Поділля й прикордонні міста Олеськ, Ратне, Лопатин та ін. Литва визнала зверхність Польщі. Руські землі ж відділились і від Польщі, і від Литви і пішли самостійним шляхом розвитку. Цей період дістав в історії назву "Велике княжіння Руське".

До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини приєдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. Почалася розбудова держави. На місцях виганяли ставлеників польського короля і прибічників великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук руська аристократія. Краківський біскуп з цього приводу писав кардиналові, що Свидригайло в усьому слухається "руських схизматів" і роздав їм найважливіші замки й уряди. Значні успіхи мала руська знать на Поділлі та Волині, де на чолі визвольних сил став брацлавський намісник несвізь-кий і луцький Ніс. Свидригайло спільно з німецькими рицарями почав воєнні дії проти Литви. "Велике княжіння Руське" поступово брало гору над метрополією.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті" Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих "руських" бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-католиками. Іншим привілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою. Якщо ці привілеї якоюсь мірою влаштовували руських бояр, то князів аж ніяк, і вони продовжували боротьбу до переможного кінця, в травня 1434 р. Сигізмунд оприлюднив новий документ, який значно розширював права й привілеї литовських і руських феодалів. Привілеї 1432 р. поширювалися й на князів. Великий князь зобов'язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто впроваджував елементи правової держави. Після введення цього привілею руські феодали почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і групами. Такі переходи активізували жорстокі розправи Свидригайла з незадоволеними, а також його намагання укласти церковну унію й союз з німецькими рицарями.

Ослаблення патріотичних сил незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами князя Свидригайла в союзі з рицарями Лівонського ордену та польсько-литовськими військами Сигізмунда. Руські загони очолював герой гуситських воєн, близький до Яна Жижки князь Сигізмунд Корибутович. У жорстокій січі руське воїнство та його союзники зазнали нищівної поразки. Тільки князів у ній загинуло 13, у тому числі й їхній проводир, 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном "в ЗО муж" утік. Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблені руські землі залишилися віч-на-віч з двома могутніми, вороже налаштованими державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя "Великого княжіння Руського" й від'їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавських, київських і сіверських можновладців.

Патріотична меншість руських князів не поступилася національною ідеєю й продовжила боротьбу за незалежність України. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440—1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440—1455), волинським — Свидригайло (1440—1452). Десятирічна визвольна боротьба руських князів і бояр завершилася перемогою. Руські землі в черговий раз відновили свою національну автономну державність.

В існуванні удільного князівства чітко визначилися протилежні тенденції. Перша — прагнення руських князів здобути повну державну незалежність. І друга — намагання литовських правителів ліквідувати руське автономне утворення. Все залежало від сили й єдності як руської громади, так і польсько-литовської унії, яка поступово почала відроджуватися. Після загибелі польського короля Владислава Ш у битві з турками польська шляхта В 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казимира IV. Невпинна боротьба руських князів змусила короля в 1447 р. видати новий привілей, який поширював шляхетські вольності й привілеї на шляхту усіх земель Великого князівства Литовського. Волинь і Східне Поділля закріплювалися за Литвою. Влада Великого князівства Литовського над українськими землями посилилась.

Утворилася коаліція литовських магнатів на чолі з Казимиром IV, яка виступала за негайну ліквідацію автономії руських князівств. Скориставшись зі смерті Свидригайла, великий князь Литовський зайняв волинські міста й в 1462 р. ліквідував Волинське князівство. Краєм став управляти литовський намісник. Князі й бояри Звягеля, частини Мозирщини та Брацлавщини відмовилися підкоритися владі намісника і перейшли під протекцію київського князя. Те саме зробила руська знать й інших порубіжних з Київським князівством волинських і подільських земель. Київське князівство знову перетворювалося на консолідаційний центр руського народу. Князь Олелько Володимирович продовжував батьків курс на зближення з місцевим боярством і найповніше задоволення його інтересів. Він широко закріплював за боярами вотчини, вивів їх з-під юрисдикції великокнязівських чиновників, дав низку привілеїв київським міщанам. Його син Семен Олелькович (Олександрович, 1466—1470) активно підтримував опозиційне польському королеві магнатське угруповання і вважався реальним претендентом на великокнязівський стіл. У своїх діях київський князь використав автономістські прагнення південно-західних улусів Золотої Орди й створення в 1449 р. незалежного дружнього Кримського ханства. Влада київського Князя поширилась на південні й південно-західні руські землі. У 50-х рр. XV ст. Київське князівство займало величезну територію від гирла Дністра й до Північної Київщини. Південний його кордон простягався північніше від Очакова до гирла Дніпра, дніпровської фортеці Тамань і далі річками Овеча Вода, Самара, Тиха Сосна й до Сіверського Дінця.

Визрівав тісний союз Кримського ханства й руських земель, що було явно небажаним як для Литви, так і для Польщі. Київське князівство перетворювалося на загальноруську державу з тенденцією до самостійності. Литва й Польща з цим не могли миритися. Тому після смерті Семена Олельковича в 1470 р. литовські правителі відмовилися задовольнити прохання киян визнати князем Михайла, брата померлого, й прислали до Києва воєводу Мартина Гаштовта. Це означало повну ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції, з чим не збиралась миритися київська знать, яка двічі не пускала Гаштовта в Київ, і тільки на третій раз воєвода в 1471 р. силоміць захопив місто. Ліквідацію Київського князівства руська громадськість розцінила як приниження національної гідності, відсторонення від влади місцевої знаті й ще довго бідкалася за тими часами, коли Литва через свою бідність платила Києву данину березовими віниками.

Запровадження воєводського адміністративного устрою.

Встановлення іноземного панування супроводжувалося зміною адміністративно-управлінської системи. Правда, спочатку власті мусили зважати на давньоруські адміністративні традиції. В Галичині навіть дозволили тимчасово карбувати власну монету. Однак у 1414 р. монетний двір у Львові був закритий. Ліквідовувалися й інші елементи національного адміністративного устрою. Замість колишнього Галицько-Волинського князівства в 1434 р. утворено Руське воєводство із центром у Львові, до якого входило п'ять земель (округ) — Львівська, Перемишльська, Галицька, Сяноцька та Холмська. Землі, в свою чергу, поділялися на повіти, які в основному збігалися з межами колишніх удільних князівств і волостей.

З проникненням Польщі вглиб руських земель воєводський устрій поширюється на нові території. Протягом 1434—1447 рр. остаточно утворилося Подільське воєводство з центром у Кам'янці. Спочатку воно складалося із семи, а з 1565 р. — з трьох повітів — Кам'янецького, Летичівського й Червоногородського. Воєводство займало частину західної території сучасної Вінницької області, південну частину Хмельницької та Тернопільської областей. У 1462 р. уряд створив Белзьке воєводство із центром у Белзі, до якого входили Бузький, Белзький, Городельський та інші повіти. Після Люблінської унії 1569 р. з'явилося Волинське воєводство з центром у Луцьку. В різний час воно займало межиріччя Стирі та її правої притоки Слопівки, північні частини сучасних Тернопільської, Хмельницької, південно-західну частину Житомирської, а також території Волинської (без її північно-західних і північних районів) та Рівненської (без північно-східних і північних районів) областей. Приблизно в цей самий час на Східному Поділлі виникло Брацлавське воєводство з центром у Брацлаві. Воно розташовувалося на території сучасних Вінницької й частини Хмельницької областей. Після ліквідації удільного устрою створено Київське воєводство, куди увійшли Київський, Житомирський, Овруцький, Черкаський, Канівський та інші повіти. Тільки на

Чернігово-Сіверщині ще залишалися старі адміністративно-територіальні одиниці.