Розділ 3. РЕМЕСЛА ТА УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО В ЧАСИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

За соціальним станом ремісників Київської Русі можна поділити на кілька груп: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському або монастирському дворі; 3) вільні міські ремісники. Найчисленнішою була остання група.

Міські ремісники деяких спеціальностей оселялися найчастіше в одному місці: ковалі, щоб уникнути великих пожеж, — завжди на околиці міста, частіше біля брами; кожум'яки — на березі річки; гончарі — в ярах з глинистими схилами. Це давало назву окремим частинам міста: в Києві, наприклад, існували окремі райони, що називались Кожум'яки, Гончарі та ін.

Для охорони своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися В організації, які можна вважати зародками цехів. Цех мав касу взаємодопомоги, будував цехову церкву (на честь свого патрона — покровителя окремого ремесла), приміщення, куди збирались на цехові збори, свята, де влаштовували братчини (бесіди) та ін. Повноправні члени цеху — майстри, власники майстерень — обирали цехових старшин. Останні наглядали за організацією роботи, довозом сировини, продажем виробів. У Вишгороді, поблизу Києва, ремісники -"древоділи" вже за Ярослава Мудрого і його сина Ізяслава (XI ст.) об'єдналися в дружину, на чолі якої стояв старійшина (староста). В той період подібні дружини ще не могли перетворитися в справжні цехи, бо втеча ремісників із сіл до міст була явищем винятковим, і це не могло викликати помітної конкуренції серед міських ремісників. Тож не було й потреби в суворій і всебічній регламентації виробництва і збуту виробів.

Як і в інших країнах за часів раннього середньовіччя, ремісники в Київській Русі ще не порвали зв'язків із сільським господарством. У місті вони мали свої хатини з городами, а за містом — ниви й сіножаті, тримали худобу й коней.

Ремісник у ці часи здебільшого працював на замовника й часто виготовляв вироби з його сировини, а плату одержував натурою. Але деякі ремісники частину своїх виробів уже виготовляли на ринок, де збували їх за гроші. В середовищі ремісників сформувалася заможна верхівка. До неї належали передусім ювеліри, іконописці, майстри дорогої зброї тощо. Вони часто виготовляли речі з золота, срібла, коштовного каміння, брали дорогі замовлення й експлуатували підмайстрів і учнів.

Зовсім іншим було становище ремісничої бідноти, вироби якої призначалися для простого люду. Бідний ремісник, щоб придбати знаряддя праці й сировину, позичав гроші у багатих людей — бояр, купців, заможних ремісників. Кредитори давали гроші на дуже невигідних умовах (річний процент часто-густо дорівнював половині суми боргу).

Соціальний гніт, що тяжів над сільським і міським населенням, раз у раз приводив до масових виступів. Одним із перших значних проявів народного протесту було повстання 1068 р. у Києві. "Простая чадь" почала громити двори аристократії, захопила князівський палац, а князя Ізяслава вигнала з міста. Таким же бурхливим, хоч і менш тривалим, було повстання у Києві 1118 р., що почалося після смерті великого князя Святополка

Ізяславича, відомого своєю жорстокістю. На цей раз повсталу бідноту підтримали селяни. Прикликаний знаттю переяславський князь Володимир Мономах хоч і придушив повстання, але мусив піти на деякі поступки. Виданий ним по прибутті до Києва "Устав" трохи полегшував становище трудового міського люду, зокрема боржників.

Сім'я і сімейний побут.

У Київській землі швидше, ніж в інших регіонах викристалізовувалися цивілізовані сімейні взаємини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. З іншого боку, у древлян, радимичів, в'ятичів, сіверян ще до XII ст. зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних забав і так робив її дружиною. Навіть траплялися випадки, що окремі чоловіки мали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлюбу. (Залишки неоформленого церквою, але визнаного громадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст., сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей). Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім'ї й жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація наших предків. Якщо у VIII—IX ст. ще зберігалися окремі елементи родового ладу, то в X ст. вони повністю зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська община зі суворою регламентацією господарських і побутових стосунків. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючися владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не було соціальної рівності: її послаблювала подальша індивідуалізація господарсько-побутового життя, коли общинники переходили до індивідуального ведення господарства, виплати окремих податків і виконання різноманітних повинностей. Одні з них швидко багатіли, інші — бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов'язки. Останні змушені були виходити з общини й шукати засобів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів.

З числа вільних общинників формувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі населення. Культова архітектура Києва, Чернігова та Переяслава справила суттєвий вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й каркасно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дощок або плах, вставлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися. В одному а кутів кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й готування їжі. Найвживанішим посудом були глиняні та дерев'яні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, тарілки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені кошики тощо. З городини люди готували якесь рідке вариво, із зерна — каші, варили горох та інші бобові, вживали також страви з м'яса, риби, молока.

Населення Київської Русі носило різноманітний одяг — широкі сорочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взувалися переважно в чоботи — типове взуття українців протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних статків для пошиття речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були вовняні й лляні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні привозні тканини, зокрема оксамит. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулим вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдено на давніх поселеннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися коміри й обшлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент робився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сюжети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Різноманітним і багатим був духовний світ населення Київської Русі. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово вкорінювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язичницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим самим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачами проводжали небіжчиків, величальними піснями зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини. В. них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників. Народ створив цикл билин про відважну богатирську трійцю — Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князеві Володимирові й боротьбу з силами зла. У свідомості людей вони уособлювалися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфічних персонажів. На Русі розвивалася й музична культура, яка своїм корінням сягає в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали усний народний епос і тим самим підтримували безперервність і наступність історичної пам'яті наших предків. Серед літописних співців своїм талантом і популярністю виділявся Боян, який жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. У IX—XII ст. з'явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальниками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Візантією — спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи.

Безперечно, вплив іззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позначався на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений ґрунт.

Розвиток писемності.

На етапі завершення формування Київської Русі ЇЇ культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує "Софійська азбука", виявлена С. Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських — б, ж, ш, щ. Запровадження на Русі християнства сприяло поширенню кирилиці й досконалої слов'янської писемності. Східні слов'яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув.

На існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами в 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті наші предки писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них "кирилицею". Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.