Розділ 1. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ. ЗАРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ЗАСАД НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

З розпадом величезної Гунської імперії на сході утворився Тюркський каганат, під впливом якого перебували Кавказ, Передкавказзя та інші землі. Після визволення з-під влади каганату хан болгарських племен Кубрат 632 р. утворив державу, яку візантійці назвали Великою Болгарією. Вона займала переважно приазовські степи й Таманський півострів. Болгари вели кочовий спосіб життя, мали родоплемінний устрій на основі військової демократії.

Велика Болгарія проіснувала близько чверті століття, а після смерті Кубрата занепала. Скориставшись із цього, східні сусіди болгар — хазари — почали війну з ордою старшого сина Кубрата Бетбая й змусили її сплачувати данину. Середній син покійного хана Котраг вивів свою орду на територію Середнього Поволжжя, де згодом виникла Волзько-Камська Болгарія. Вона проіснувала аж до монголо-татарської навали. Найдовше захищалась орда наймолодшого сина Кубрата Аспаруха. Під ударами ворогів вона поступово відступала Приазов'ям і Північним Причорномор'ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то ворогували з тими слов'янськими племенами, чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в 70-х рр. VII ст. болгари під проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

У прикаспійських степах, одночасно з Великою Болгарією, почала формуватись Хазарська держава. Як і болгари, хазари належали до тюркомовного світу. Приблизно в середині VII ст. вони утворили Хазарський каганат, який значно посилився після підкорення болгарської орди Бетбая. Зросла чисельність населення, розширилась територія кочовищ, почали швидко відроджуватися приморські міста. Каганат мав форму федерації племен з номінальною зверхністю хазарського роду Ашина.

Переслідуючи болгар, що відступали, хазари захопили Північне Приазов'я, Північне Причорномор'я й частину степового Криму. Наприкінці VII — на початку VIII ст. Хазарський каганат вів кровопролитну війну з Візантією за Крим. Але під загрозою навали арабів супротивники помирилися. Частина земель відійшла до Візантії, а Східний Крим і степова західна частина півострова залишилися за Хазаріею. Каганатові довелося витримати жорстоку боротьбу з арабами за сфери впливу в Прикаспії й на Кавказі. Хазари мусили покинути свою столицю Семендер і перенести її до Ітіля на Нижній Волзі.

У 737 р. Хазарський каганат зазнав нищівної поразки від арабів, але після їхнього відходу швидко відродився й зміцнів. Він посилив експансію на землі сіверян, в'ятичів, деяких інших племен Лісостепу та Полісся й змусив їх сплачувати данину. Власті Хазарії стягували з іноземних купців торгове мито в Ітілі, інших містах, у Керченській затоці, тим самим перешкоджаючи вільній торгівлі Русі-У країни з Візантією, країнами Малої та Середньої Азії. Разом з тим Хазарський каганат прикривав пра-українську державу від вторгнення середньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові.

Хазарський каганат відіграв помітну роль у житті Східної Європи. Проте окремі вчені явно її перебільшують, пропонуючи назвати час VП—VIII ст. "періодом Хазарського каганату" або твердячи про нібито належність полян до хазар чи заснування Києва "хазарином" Києм.

У IV—VII ст. територію Середнього Подніпров'я займає союз давньослов'янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів або росів. Назва "Русь" пізніше поширилася на все східнослов'янське населення. Вважається, що слов'янські племена сформувалися із різних етнічних і расових спільнот, які жили у давні часи на широких просторах Східної та Центральної Європи. Вперше слов'яни згадуються у писемних джерелах І—II ст. н. е. — у творах римських авторів Таціта, Плінія, Птолемея, які називали їх венедами.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються феодальні відносини, виникають племінні союзи (полян, сіверян, білих хорватів, дулібів, тиверців тощо), а згодом — ранньофеодальні державні об'єднання-князівства. УIX от. Київське і Новгородське князівства об'єднуються в одну державу — Київську Русь, яка стала однією 8 наймогутніших у середньовічній Європі.

З утворенням Київської Русі тісно пов'язане питання про походження етноніма "Русь". Дискусія істориків про те, хто були руси і де слід локалізувати, зумовлена характером джерел. Були спроби пояснити назву "Русь" як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів. Є цікаве припущення російського вченого О. Трубачова, який стверджує, що можна пов'язувати етнонім "Русь" із дуже давніми індоарійськими племенами Причорномор'я, і зближує його з давньоіндійським словом "ruksa" — "світлий". Набувають популярності спроби довести синхронність виникнення назв "Русь" і "Україна" й обґрунтувати прямий зв'язок між ними. Найчіткіше, на думку дослідника Г. Півторака, робить це відома письменниця і вчена Раїса Іванченко у статті "Якщо в нас відібрати історію...", яка стверджує, що в VI—IX ст. на Середній Наддніпрянщині по правих потоках Дніпра жило східнослов'янське плем'я росів (русів, русичів, русинів), яке входило до антського союзу племен і стало "центром" давньоруської народності. Ті роси згодом створили велику державу — Київську Русь. Оскільки етимологія іранського етноніма "анти" розшифровується як "пограничні жителі", населення українного прикордоння, України, можна вважати, що роси якраз і були першими українцями.

Аналіз писемних свідчень, здійснений ще М. Тихомировим, Б. Рибаковим, В. Мавродіним та іншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви "Русь". У давньоруських літописах, особливо XII—XIII ст., поняття "Русь" або "Руська земля" мали два значення: широке (стосувалося всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузьке (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь у ЇЇ вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі та Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення "Русь". Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: "Поляне, яко ньхне зовомая Русь". Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою "Русь" — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі виникло кілька міст з назвою Переяслав, найперше з них називалося Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що літописці пізнішого часу у своїх свідченнях про Давньоруську державу сполучали з нею ту давню Русь, яка поклала їй початок. Вочевидь і Костянтин Багрянородний, говорячи про "Внутрішню Русь", мав на увазі Середньодніпровський регіон. Не мають рації ні О. Прицак, який шукає Русь на далекій північно-східній околиці слов'янського світу, в межиріччі Волги, Каторослі й Трубежу, ні Д. Мочинський, що розміщує її на півночі, між Новгородом і Старою Ладогою. Арабський автор XII ст. Ідрісі цілком чітко означив північноруський район терміном "Зовнішня Русь", що відповідає й свідченню Костянтина Багрянородного.

Б. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен — народу "рос" або "рус", відомого в VI ст. далеко за межами слов'янського світу. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як народ — неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.

Про першочергову належність терміна "Русь" до українських земель свідчать також топоніми й гідроніми. В Середньому Подніпров'ї — це назви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить від сарматського rhos (світло), яке через співзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, є й "північна" версія походження терміна "Русь". Зокрема, норманісти виводили його від фінської назви шведів "гіюїзі" і відповідно саму країну Русь розміщували на території новгородських словен. При цьому вони посилалися на свідчення зарубіжних авторів, зокрема Ібн Русте (друга половина IX — початок X ст.) і Гардізі, які писали, що Русь лежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окремі історики ототожнювали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під Старою Русою. Але останні аерофотознімки й археологічні знахідки показали, що в давнину Дніпро нижче від сучасного Канева розділявся на два рукави, які утворювали острів довжиною майже 130 км. Таку відстань можна було подолати саме за три дні, про що й писали давні автори. Отже, це і є той регіон, вище від якого були поширені "руські" топоніми та гідроніми й де давні автори вбачали країну Русь. Тобто і цей приклад свідчить на користь південного варіанту походження терміна "Русь".

Незалежно від походження у період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва "Русь" ототожнювалася з назвою "слов'яни". "А словеньскый язык и руский одно єсть", — зауважував літописець. Показовими в цьому плані е літописні визначення "Руские грады", "ми от рода Руского", "Русин" та ін. Таким чином, уже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзи східнослов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільноту — народність, яка одержала назву "рода руского", "Руси".

До початку XIX ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян, зокрема українців, в Азії. Гіпотези азійського походження, особливо поширені серед західноєвропейських вчених, мали за мету підкреслити: слов'яни чужі європейським народам. Походження українців пов'язувалося із сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема, топонім "Русь", як і інші, вважався таким, що мав іранське походження.

Із поширенням так званої норманської теорії, згідно з якою варяги відіграли вирішальну роль не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруської держави), а й етнічному процесі — формуванні східних слов'ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження топоніма "Русь", який дав назву етнічній спільноті стародавніх східних слов'ян, перетворившись в етнонім. Але більшість сучасних дослідників вважає цей термін етимологічно пов'язаним з гідронімами прабатьківщини східних слов'ян, землі літописних полян — Россю, Росавою та ін.

Однак не можна заперечувати й те, що протягом тривалого процесу формування української народності до її складу входили іншоетнічні компоненти. Широко відомі факти перебування вікінгів та інших скандинавів у південноруських містах; у причорноморських степах кочували тюркські племена (чорні клобуки та ін.) — васали київських князів. Деякі з неслов'янських груп були асимільовані ще під час формування давньоруської народності. Значні відмінності в культурі українців різних історико-етнографічних районів — також певною мірою наслідок давніх міжетнічних і етногенетичних процесів. Про це свідчить, зокрема, термінологія культурно-побутової сфери українців і взагалі східних слов'ян" що рясніє назвами тюркського, іранського, скандинавського походження.

Важливим джерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології. Відоме положення про те, що "чистих", не змішаних у расовому відношенні народів взагалі не існує, цілком стосується й українців. Антропологічні дослідження показали, що не тільки немає єдиного українського расового типу (як і, скажімо, російського або німецького), а й наявні досить значні відмінності у межах відповідних регіонів. За даними багаторічних досліджень В. Дяченка, як стверджує професор В. Наулко, з цього погляду Україна поділяється принаймні на п'ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або деснянську; ільмено-дніпровську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську. При цьому між ними протягом віків мали місце інтенсивні взаємини.

Деякі автори робили спроби вивести походження українців безпосередньо від племен часів первіснообщинного ладу. Зокрема, археолог Я. Пастернак вбачав етногенетичні витоки українців у наддніпрянських племенах трипільської культури; далі, мовляв, вони еволюціонували у неврів — одне зі скіфських племен, потім в "антську культуру полів поховань" і, нарешті, — у "княжі часи", тобто Київську Русь.

На думку В. Наулка, концепції безперервного розвитку народів від первісних часів є безпідставними, оскільки історія людства — це процес постійного виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільнот. Не залишаються незмінними як самі етнічні спільноти, так і їхні ознаки: територія розселення, особливості господарської діяльності, мови, культури.