Отже, вимоги Української Гельсінської спілки були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але несумісними з чинним диктаторським режимом. Не дивно, що майже всіх активістів УГС арештували й засудили на 10—15 років перебування в концентраційних таборах. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.
найефективніший спосіб "деколонізації" Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.
Дисиденти та опозиційні організації у програмних документах і заявах виклали також свої погляди на економічні та соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувались колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, а отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати власність КПРС, відновити ринкові взаємини й вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу.
У сфері міжнаціональних стосунків українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм імперського ґатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення у будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства генерал Петро Гри горен ко рішуче й послідовно обстоював права кримських татар. А Українська Гельсінська спілка заявляла: "Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів".
Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 р. в мордовському таборі творі "Грані культури" виступив переконаним прихильником "глибокої, органічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історичною долею та тісно пов'язаних історичними зв'язками народів"— українського та єврейського. Він вважав одним із найважливіших завдань українського визвольного руху і всіх національних сил відродження у повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд у Ізраїль.
Особливістю нового етапу руху було прагнення налагодити контакти з зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до' світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, прав людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях охочих відвідати політв'язнів у таборах та зворотний шлях звільнених із них. Зупинялись вони в російських колег, родичів та друзів засуджених.
Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів "Листа 139-ти" на захист московських активістів "самвидаву" Юрія Галанскова та Олександра Гїнзбурга вони становили майже п'яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін "самвидавом". До складу створеної 1974 р. радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Гри горе нко представляв УГС у Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поряд стояли підписи українських і російських в'язнів.
Але каменем спотикання для російських дисидентів було національне питання. Більшість з них не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським "крилом" і в межах "непорушних" імперських кордонів погоджувались, а на відокремлення — ні. Тому іноді "застрягали" в Москві або повертались відправникові "самвидавні" матеріали антиімперського звучання. Політв'язні-росіяни також зазвичай не підписували подібні документи.
У дисидентських документах міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням проекту програми УРСС, Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема в стосунках з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.
Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГС. А18 політв'язнів, більшість із них — члени УГС, у підготовленому влітку 1979 р. зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.
Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. Довголітній політв'язень Святослав Караванський, звертаючись 1967 р. до Верховної Ради СРСР, назвав чинну систему виборів комедійною виставою, в якій беруть участь мільйони громадян, що "обирають" одного, наперед призначеного, кандидата.
Винуватцем усіх антидемократичних тенденцій опозиціонери вважали КПРС—КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. Більшовики, на думку Л. Лук'яненка, здійснивши поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму.
Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежної України.
Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова від збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиме весь український народ. З цією метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом вирішення цієї проблеми проголошувався референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.
Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРСС вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук'яненко з однодумцями. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГС підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми й політичної організації. "Ми — опозиція моральна", — стверджувалось у деклараціях. Але це не вберегло УГС від розгрому. Предметом зацікавлення опозиції був і суспільно-політичний устрій самостійної України. Одні виступали за рівноправний статус України в реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державної самостійності (самостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна "повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав". Натомість політв'язні володимирської в'язниці 1976 р. мали за мету вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передбачили, що досягнення цієї мети означатиме розвал російської імперії. У "Гранях культури" Іван Гель писав про "необхідність утворення держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. ...встановлення з ними дипломатичних стосунків у рангах послів".
Економічний лад вільної України УРСС бачила соціалістичним і розвиватись він повинен був у напрямі до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. Лідер УГС Микола Руденко в своїх "Економічних монологах" пропонував запровадити ринкові взаємини. Подібних поглядів трохи пізніше дотримувався і Левко Лук'яненко.
Еволюціонували погляди опозиції й у вирішенні проблеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад, Антон Коваль) виступали за радянський лад у трохи поліпшеному вигляді (обмеження влади КПРС, перетворення Рад в органи реальної державної влади і народного самоврядування, захист їх від узурпації бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які наближали б її до демократій західного типу.
Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний статус України. Погляди дисидентів на економічний устрій вільної держави змінювалися від прокомуністичних через демократичний соціалізм до ринкової економіки. Відповідних змін зазнала і позиція щодо політичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка.
Учасники новітнього етапу національно-визвольної форми опору боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а, подекуди, й тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.
Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. 1957 р. у Львові лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за те, що пошила ці прапори, — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора М.С.Пасічник на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 18. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ ЯК ВИЯВ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ В СУСПІЛЬСТВІ“ на сторінці 5. Приємного читання.