Розділ 8. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЗА ЧАСІВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ (1648—1657 рр.)

По-перше, він вдався до союзу з татарами, щоб помститися полякам за кривди і здобути привілеї для церкви, школи і козацтва, тобто для духовенства і нової руської шляхти, на якнайвіддаленіших територіях. Проте здійснити цей задум повністю не вдалося, тому що татари найперше трималися своєї політичної лінії — жодній зі сторін не дати великої переваги. Не один раз Б. Хмельницький був близький до здійснення своїх планів і міг не тільки знищити польське військо, але й короля захопити в полон, але хан зупиняв його і примушував укласти угоду на невигідних мінімальних поступках. Так сталося під Зборовом, так було під Берестечком, цим же закінчилося і під Жванцем.

По-друге, незадоволений своїм союзником, гетьман хапається за іншу ідею і намагається утворити союз із трьох держав шляхом одруження свого сина з донькою молдавського господаря Лупула і цим самим автоматично об'єднатися ще й з Литвою, яка була династично пов'язана з Молдавією. Але й цей план зазнає краху через заходи семигородського князя і Речі Посполитої, які боялися такого союзу.

Великі невдачі та незадоволення народних мас війною зумовлюють у 1664 р. угоду з Москвою в Переяславі. Проте в цьому союзі Б. Хмельницький втримався недовго. Коли ж і Москва зазіхнула на автономію України, тоді він поза плечима московського уряду з метою залякати Москву та задля поділу Речі Посполитої увійшов у новий союз із Швецією та Угорщиною.

Влітку 1657 р. Б. Хмельницький зустрічався з московськими дипломатами, які перебували в той час у Чигирині, і в переговорах з ними гетьман гостро порушив питання щодо об'єднання сил проти Речі Посполитої: "А нынъ бъ начатое дъло съ Ляхамы къ концу при весть, чтобъ всъми великими потугами съ об удвухъ сторонъ, яко вашего царского величества войско, также со и ону сторону Свейского короля войско Ляховъ било, чтобъ до конца выкоренити и соединяться съ посторонними государствы не дать". На нашу думку, були інші причини ворожого ставлення Хмельницького до Речі Посполитої, а саме: побоювання, що поляки знайдуть шляхи примирення з Москвою за рахунок України, а крім цього, його бажання відібрати від Речі Посполитої "городи по Вислу ріку, в яких жили Руські люди благочистиві й церкви були". Щодо Москви, то Б. Хмельницький і старшина вважали, що союз із нею був тільки тимчасовим, тобто на час війни, а не віковічною унією. Коли в Переяславі стало зрозумілим, що московський уряд бажає зробити Україну своєю провінцією, Хмельницький звернувся до царських послів і зажадав, щоб вони присягли царським іменем, що Україна залишиться "при давніх правах". Посли відмовились це зробити, бо, мовляв, "у московськім государстві присягають піддані, а тому, щоб царь присягав — не бувало ніколи й не буде". З кожним роком відраза до Москви збільшувалася. Московські війська руйнували українські села так, як не руйнували їх навіть шляхетські загони. Збереглися цілі реєстри зі скаргами на московське "воровство", як велика "Роспись шкід і знищення бідних селян а також і козаків полку Івана Нечая". До московських воєвод українці не мали ніякого довір'я. У 1655 р. під час облоги Львова козацька старшина радила львівським міщанам не здавати міста в московські руки, тому що їх чекає неволя. Б. Хмельницький, укладаючи союз із Москвою, вважав, що вона допоможе йому звільнитися від польського панування, проте глибоко помилився у своїх розрахунках, потрапивши під ще більшу залежність від самої Москви. Дійшло до того, що Москва добровільно намагалася віддати частину

України Речі Посполитій, щоб натомість мати вільний доступ до Лівобережної України. А коли під Вільном у 1656 р. з'їхалися московські і польські посли, "щоб дружньо радити, як розбити Україну...", українським депутатам не було дозволено взяти участь у цих переговорах. Коли приїхали козаки, їх навіть не впустили до посольського шатра, і вони з сумом повернулися в Україну.

На козацькій раді, яка зібралася в Чигирині, посли, обіймаючи ноги гетьмана і обливаючись сльозами, говорили: "Погибло тепер запорозьке військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди приклонити голову. Москва хоче віддати Україну назад Ляхам — козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви". Ця розповідь послів, за словами Івана Виговського, дуже вразила Б. Хмельницького. Він кинувся "як божевільний, як такий, що зійшов з ума", говорив і кричав: "Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від царя! Підемо туди, де нам вкаже Всевишній — не тільки під християнського царя, але й під мусульманського". Хмельницький ще ніколи не був такий розгніваний, не слухав ніяких порад, різко відповідав старшині, яка намагалась зберегти зв'язки з Москвою.

З цього часу він усі свої сили спрямовує проти Москви. На козацькій раді ухвалюють рішення розпочати боротьбу з нею; виряджають послів на Волощину і в Молдавію, до Семигородського князя Ракоція і в Крим, а також до Швеції. Склався великий союз, що мав атакувати, з одного боку, Москву, а з іншого — Річ Посполиту. Московський посол у Чигирині Бутурлін відчував, що проти Москви готують якісь акції, але нічого певного не міг дізнатися. Хмельницький відрядив один козацький полк проти Речі Посполитої на допомогу Ракоцію, а згодом планувалась мала кампанія проти Москви. Але гетьман важко захворів і несподівано помер. Останній його заповіт наступникам був такий: "Треба відступити від царя!" Отож, Б. Хмельницький не встиг реалізувати своїх планів у зовнішній та внутрішній політиці. Присяга в Переяславі 1654 р., на яку гетьман дивився як на тимчасову комбінацію, була інакше сприйнята простим народом. Проте Хмельницький не опублікував "статей" з Москвою, і тому найближчі його сподвижники добре не знали їхнього змісту.

Авторитет В. Хмельницького в народних масах був надзвичайно великий. Він прагнув прибрати до своїх рук усю державну владу, був, власне, диктатором, "самодержцем руським", як він себе іноді називав. У ролі единовладця Б. Хмельницькому вдавалося утримуватися завдяки високим особистим якостям: "хоризма, так називається надзвичайна властивість, через яку її (особу) оцінюють як обдаровану надприродними або надлюдськими силами, як посланого богом чи зразкового вождя".

Піддані Війська Запорозького ставилися до Б. Хмельницького типово "хоризмастично". Він був для них "Богом даний". Повага до гетьмана панує не лише в найближчому оточенні Хмельницького, але й на периферії козацької держави. Таке ставлення до гетьмана виявляли українці й перед чужинцями. Зокрема, на закиди боярина Ртищева та думного дяка Алмаза Іванова, що уряд Богдана Хмельницького приймає у себе, всупереч умовам, чужоземних послів навіть "сь противними дълом", не повідомляючи про це Москву, гетьманські посли (Тетеря з товаришами) говорили, "что то прямая правда; только де надобно о томъ о всемь выговорить гетману самому в лицо..., а имъ де всего того кь гетману выговаривать нельзъ".

Козацька старшина не посміла допитуватися за життя Б. Хмельницького про зміст "березневих статей". Лише після його смерті 25 серпня 1657 р. на козацькій раді "начальные люди й все войско, выслушавъ государеву грамоту, говорили промежъ себя въ радъ гетманскому сыну Юрью Хмельницкому й писарю Ивану Выговскому, чтобъ они показали всему войску те статьи все, о чомъ царскому величеству били челом гетманъ Богдань Хмелницкий й все войско запорожское... а мы де всемъ войском того, чемъ насъ противъ нашего войскового челобитья великий государь... пожаловал ъ й до сего часу невыдаёмъ". На козацькій раді в Чигирині після смерті Хмельницького "звлаща з посполитыхъ козаковъ тые гол осы призы ваютъ молодого Хмелницкого й просят оного, жебы тотъ урядъ справогал на месцу отцовскомъ". Неповнолітність Юрія Хмельницького в очах "черні" не була перешкодою для обрання його гетьманом, бо для черні важливо, що Юрась був із роду Хмельницьких: "Жеби тая слава была, же Хмельницкий гетманомъ".

Українсько-московські взаємини.

На перешкоді здійснення планам Хмельницького стали не тільки факти випадкового характеру, як смерть старшого, дуже обдарованого сина Тимоша і молодість та нездатність Юрія до управління козацькою державою, але також і зовнішні обставини. Зокрема, не в інтересах Москви було зміцнення роду Хмельницького, популярності й авторитету цього прізвища. Московському урядові було відомо, що наступником Б. Хмельницького в гетьманському уряді має бути його син Юрій (про це надійшло повідомлення окольничого Федора Бутурліна). Проте Москва була зацікавлена, щоб в Україні хоч на деякий час було безгетьманство. Вона підтримує в Україні "виборний принцип" і допитується, чи всіх формальностей дотримано при виборі нового гетьмана. Дізнавшись про смерть Хмельницького, московський уряд посилає в Україну стольника Кікіна з грамотою до "Війська Запорозького": "...й онъ Юрьи отъ всего войска гетманомъ обранъ или нетъ, про то царскому величеству неведомо й потому ему (Кікіну.— Авт.) къ нему Юрью къ одному не указано, а прислані онъ отъ царского величество съ грамотою ко всему войску запорожскому, й подать ему та царского величества грамота велено всему войску запорожскому, й къ гетманову сыну й къ писарю къ Выговскому не ходить".

Представники козацької старшини в розмовах з московськими дипломатами висловлюють побоювання, що Юрась Хмельницький в системі влади піде слідами свого батька: "І при ньому, мовляв, гетьмановім сині є багато таких, які з ним у приязні, а з полковниками не в згоді, і хочуть вони йому казати, щоб він, гетьманів син, ради не збирав, аби йому своєї влади не зменшити, так як і батько його ради не збирав, а володів усім сам: що розкаже, то все військо і робить".

Москва охоче втручається в незгоди між козацькою старшиною, що виникли в зв'язку з питанням про Богданового наступника. Вже на першу козацьку раду після смерті Б. Хмельницького, що відбулася в Чигирині, московський уряд намагався відправити своїх воєвод для контролю. На гетьманський бунчук і булаву з'явилося чимало претендентів з-поміж козацької старшини. Чи не кожний полковник мріє стати гетьманом, керуючись думкою — "чим я гірший".

Миргородський полковник Григорій Лісницький не хотів віддавати гетьманських клейнодів новому гетьманові Юрієві Хмельницькому, і козацька старшина була змушена майже силою їх у нього відібрати. Серед таких настроїв правлячої верстви у середовищі українського старшинства Москва легко могла скористатися схильністю "до внутрішной между собою незгоди". Привід до втручання давала сама козацька старшина, починаючи від найвищих начальників. Навіть І. Виговський, найближчий прибічник Богдана Хмельницького, не "був на висоті" у розумінні державних завдань козацької верстви. "Канцлер Війська Запорозького", а згодом запеклий ворог Москви, І. Виговський таємно від старого гетьмана видає московським людям дипломатичні документи-листування гетьманського уряду з різними іноземними державами, які переважно ворогували з Москвою. Передаючи таємні листи до гетьмана, Виговський говорив бояринові Бутурліну: "Хотя будетъ отъ гетмана въ чёмъ й пострадать, однако готовъ великому государю нашему, его царскому величеству служить".

Услід за І. Виговським чимало людей були готові служити московському уряду за грамоти на маєтки, за хутро та за "сукно английское". Згодом І. Виговський, ставши гетьманом, висловлював протест московському урядові з приводу того, що він приймає посланців з України без його відома та ще й його ворогів. Але ж своїми сепаратними зв'язками з Москвою за спиною гетьмана Б. Хмельницького він сам показав приклад підриву авторитету влади в Україні. Люди з найближчого оточення Б. Хмельницького, такі, як І. Виговський, П. Тетеря та інші, також без відома гетьмана, випрошували собі царські грамоти на землю.

Хоча Б. Хмельницький отримав такі грамоти на Чигиринський повіт та персонально на Гадяч, він все ж не допускав відновлення старого землеволодіння. За нього, наприклад, Юрій Немирич, що приєднався до Війська Запорозького, не міг повернути своїх старих маєтків. Гетьманський уряд по завершенні національно-визвольної війни, в якій вирішальну роль відіграли селянські маси, був змушений зважати на настрої покозаченого селянства, і Б. Хмельницький намагався знайти шлях компромісу, який більш-менш відповідав би реальному співвідношенню сил в Україні. Не допускаючи відродження латифундій, гетьманський уряд наділяв потрібних для держави людей землею за їхню службу.

Козацьку старшину не задовольняло те, що право винагородження за військову службу належало гетьманові. Таємно від Б. Хмельницького вона шукала ласки у московського царя, який щедро наділяв землею в Україні "значних", коли вони зверталися за грамотами в Москву на підтвердження володіння маєтками. Проте ніхто із "челобитчиків" випрошеними в Москві местностями фактично не володів, "опасаясь отъ Войска Запорожского". Вони тільки задовольнялися царськими грамотами в надії на "ліпші часи", коли ці грамоти будуть мати реальну силу "и Павелъ Тетеря говорилъ, чтобъ де царское величество не про что про то, чемъ кто его царского величества пожалованії не велелъ, потому что про то и гетмань Бог дань Хмельницкий не ведалъ".

У цих переговорах Тетері з боярами в Москві виявилися й інші подробиці внутрішніх взаємин в Україні за гетьманування Б. Хмельницького. Війську Запорозькому після Польщі дісталася велика здобич: "И которые напередъ, сего въ той всей Украинъ, в Малой Росіи и на Подоліи были городы и мъста королевскіе и кляшторскіе и панскіе маетности и тъми всъми владеют и доходы обирають на себе гетманъ и всё войско запорожское". Однак з цих доходів у царську скарбницю "нічого не доходило". Але Тетеря пояснив боярам, що й до гетьманської скарбниці мало що доходило: "А в Ніжинськім та в инших повітах полковники збирають з двора золотих по два й по три, а гетьманові, мовляв, хоч дещо й дадуть, то ж все, а користають з того полковники, і від того у них чиниться заколот і бунт".

Державний апарат, який сформувався в Україні в ході революційних подій, не був однорідний щодо свого складу. Цей апарат не мав жодних традицій, цієї інерції історичного процесу, яка дає змогу на довший час утримуватись на поверхні життя навіть слабшим організаціям.