Розділ 2. СТРУКТУРА ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

Теорія джерелознавства (система знань про інформативні властивості історичного джерела, що розкриває його соціальну та гносеологічну природу) тісно пов'язана з методологією (системою теоретичних знань, на основі яких формуються метод і методика джерелознавства) і базується на загальноісторичних принципах пізнання. Саме методологія джерелознавства (принципи та правила дослідження джерела) лежить в основі його методики — системи прийомів і методів, які використовує історик при виявленні та критиці конкретних джерел. Разом усі ці складові утворюють систему теоретичних знань — методологію.

Предметний аспект структури джерелознавства передбачає виокремлення в ньому джерелознавства окремих історичних наук, історичних епох, проблем науки, сфер суспільного життя, окремих регіонів та окремих груп джерел. Стосовно змісту предметного аспекту структури джерелознавства зазначимо, що сучасне історичне джерелознавство включає багато структурних компонентів, які відповідають напрямам історичної науки та окремим її галузям. Як основу для їх класифікації можна обрати хронологічний, просторово-географічний, тематичний та інші принципи. Так, кожен із напрямів дослідження окремих джерелознавчих проблем відрізняється специфікою методів вивчення минулого, особливими прийомами критичного аналізу.

Наприклад, джерелознавство окремих історичних наук (всесвітня історія, історія України, єгиптологія) вирішує комплекс проблем джерелознавства, пристосовуючи їх до предмета даних наук: виявляє корпус джерел з обраної проблеми, систематизує та класифікує їх, визначає їхню потенціальну інформативність і т. ін.

Джерелознавство окремих історичних епох (давня історія, середньовіччя, нова історія, новітня історія) базується на загальних тенденціях історичного процесу і проходить два рівні свого дослідження: емпіричний і теоретичний. Перший із них ставить за мету згрупувати сукупність джерел, що містять соціально-історичну інформацію, а також факти про події та історичні процеси, що стосуються досліджуваного періоду історії. Другий рівень — теоретичний — включає аналіз і джерелознавчу критику сукупності фактичного матеріалу, його опрацювання та проведення узагальнень.

Торкаючись питання про дослідження окремих класів (груп) джерел, зазначимо, що всі типи, види і підвиди історичних джерел вимагають вироблення спеціальних методів і прийомів роботи з ними, окремо для кожної з класифікаційних груп. Найбільш поширеними є класифікації джерел за способом фіксування інформації: речові, зображальні, словесні та ін. ; за авторством; за ознакою призначення (нормативні, законодавчі); за внутрішньою формою та структурою (акти, листування, мемуари). Існує практика поділу джерел за змістом (з історії економіки, політики, культури і т. ін.). Докладніше проблеми класифікації джерел розглядаються у IV розділі.

Наступна комплектуюча предметного зрізу в структурі джерелознавства — це джерелознавство окремих проблем науки або її різноманітних тематичних напрямів (наприклад, "Джерелознавство опозиційного руху в Україні наприкінці XIX ст.", "Джерелознавство Великої французької революції XVIII ст.", "Джерела до вивчення українсько-російських стосунків у 1648—1657 pp."). Окремим зрізом структури джерелознавства виступає дослідження проблем окремих сфер суспільного життя (наприклад, джерелознавство історії культури, військової історії, економічної історії, зовнішньої політики тощо). Остання комплектуюча предметного аспекту охоплює історію окремих країн, народів, регіонів.

Функціональний аспект відбиває основні стадії роботи з джерелами. Структурно їх можна визначити у чотирьох послідовних етапах джерелознавчого дослідження: пошук та виявлення джерел, відбір джерел та їхня класифікація, джерелознавча критика, введення джерел до наукового обігу. Такий підхід загалом вважається традиційним.

Зазначимо, що аналіз структури джерелознавчої критики сприяє розробці теоретичних аспектів джерелознавства та його практичного застосування. Джерелознавча критика складається з двох етапів: аналітичної критики (досліджуються окремі джерела з метою отримання конкретних фактів) та синтетичної (досліджує комплекс джерел з метою отримання сукупності фактів). Аналітичне опрацювання джерела передбачає вирішення взаємопов'язаних питань: встановлення справжності й атрибуції джерела, з'ясування часу, місця і спонукальних мотивів його створення, текстологічний аналіз. Завершальний етап аналітичної критики — визначення достовірності, повноти та наукової значимості джерела й отримання з нього фактичної інформації (наукового факту). Аналітична критика логічно передує джерелознавчій синтетичній критиці, яка встановлює зв'язки між джерелами, формує їх комплекси, котрі стають об'єктом її вивчення. Дослідження такого комплексу джерел дає можливість отримати сукупність фактів з досліджуваної проблеми.

Окрім аналітичної і синтетичної критики в джерелознавстві часто застосовується фактична та логічна критика. Завданням останньої є перевірка достовірності джерела шляхом зіставлення вміщеної в ньому інформації з об'єктивною логікою розвитку історичних подій. Тобто, якщо джерельна інформація не суперечить логіці досліджуваних суспільних процесів, джерело може бути достовірним, а якщо дані джерела свідчать про явища, неможливі з точки зору логіки історичних подій, — є підстави для сумнівів щодо їхньої достовірності. Звичайно, і така критика є досить умовною, оскільки в історії відомо чимало подій, які суперечать не тільки законам логічного мислення, а й здоровому глузду.

Важливим видом джерелознавчої критики є фактична критика, метою якої є перевірка повноти і достовірності джерела шляхом зіставлення його фактичної інформації з інформацією інших джерел, особливо тих, аутентичність яких не підлягає сумніву. Повноцінна джерелознавча критика сприяє реальній оцінці джерела, визначенню його достовірності та наукової цінності. Оскільки четвертий, субдисциплінарний аспект розкриває особливі зв'язки джерелознавства з великою групою дисциплін спеціального призначення, які займають специфічне місце в його структурі, розглянемо цей аспект окремо.

2. 4. Спеціальні історичні дисципліни в структурі джерелознавства

Субдисциплінарний аспект висвітлює взаємозв'язок історичного джерелознавства з комплексом спеціальних історичних (джерелознавчих) дисциплін (СІД). Системний аналіз структури джерелознавства дає можливість з'ясувати місце і роль у ній спеціальних історичних дисциплін, які вважаються підлеглими джерелознавству, є його субдисциплінами. Будучи підсистемою джерелознавства, спеціальні історичні дисципліни самі виступають як система, що має власну структуру. Деякі історики за основу групування дисциплін беруть типи і види джерел, котрі вивчають спеціальні дисципліни, інші — проблеми, які ними досліджуються, треті — функції, що їх виконують спеціальні дисципліни в рамках джерелознавства, четверті — характер і особливості їхніх методичних прийомів.

Найбільш обґрунтованим і чітким нам видається поділ спеціальних історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика — монети, сфрагістика — печатки, геральдика — герби); 2) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія — зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія — системи літочислення тощо). Відрізняються ці класи предметом дослідження. Нерідко вони можуть вивчати одні й ті ж джерела, проте кожна з дисциплін використовує свої специфічні методи, пристосовуючи їх до різних за формою, змістом та функціями у суспільстві джерел. Так, маючи загальний з джерелознавством об'єкт вивчення, зазначені дисципліни вирішують окремі питання, що допомагають історику дістати комплексне, досить повне уявлення про дане джерело.

Слід зазначити, що з розвитком історичних та джерелознавчих знань кількість спеціальних історичних дисциплін зростає. Це відбувається не лише за рахунок відгалуження нових дисциплін від старих. Як правило, об'єктивною підставою для самовизначення окремої спеціальної джерелознавчої дисципліни є потреба, а також її спроможність вирішувати методологічні проблеми самостійно. Так, свого часу від нумізматики відокремились фалеристика та медальєрика. Кожна з цих дисциплін має сьогодні усталений предмет дослідження і користується вивіреною методикою та прийомами дослідження. Від дипломатики відмежувалась сфрагістика, яка вивчає печатки і на основі їх аналізу може встановити не тільки справжність або підробку документа, а й вирішувати цілий ряд інших питань, пов'язаних з еволюцією органів державного управління, проведенням суспільних та адміністративних реформ тощо. Від палеографії відокремилось філігранознавство — наука, що вивчає водяні знаки на папері. Таким чином, окрім датування рукописів шляхом проведення текстологічного та палеографічного аналізу, філігранознавство самостійно вивчає технологію виробництва паперу та його поширення, час написання недатованого документа, водяні знаки виробників і користувачів паперу та багато інших питань.

Сьогодні комплекс спеціальних історичних дисциплін має визначену галузь дослідження, охоплюючи різноманітні напрями вивчення історичних джерел і налічує майже 80 назв. СІД самостійно вирішують спеціальні питання джерелознавчого характеру. Водночас виникнення і розвиток комплексу СІД перебуває у прямій залежності від розвитку власне історичної науки. Особливості методичних прийомів спецдисциплін зумовлені специфікою носіїв різнопланової історичної інформації та унікальністю предмета їхнього дослідження. Ефективність прийомів роботи з джерелами залежить від рівня розробки теоретичних питань кожної з дисциплін, а головне — від розробки загальних проблем джерелознавства, оскільки завдання і дослідницькі прийоми джерелознавства та спецдисциплін тісно пов'язані між собою. З огляду на це доцільно розрізняти дві групи спецдисциплін (див. схему на с. 55). До першої з них відносимо боністику, вексилологію, геральдику, нумізматику, сфрагістику, фалеристику та деякі інші, а до другої — герменевтику, криптографію, метрологію, палеографію, текстологію, хронологію тощо.

Розглянемо особливості дисциплін, що досліджують окремі групи джерел, на прикладі сфрагістики (сігіллографії) — науки, що вивчає печатки, а також споріднені з ними пломби, циліндри, скарабеї, керамічні та гончарні клейма, знаки-штампи на металевих виробах. Відомо, що термін "сфрагістика" походить від грецького слова "сфрагіс" — печатка. У західноєвропейській історіографії поряд з назвою сфрагістика вживається термін "сігіллографія" (від латинського слова "сігіллюм", що також означає "печатка"). Інколи цей термін застосовується і в українській історіографії.

В історичній науці печатки досліджують як джерело при вивченні пам'яток матеріальної культури та прикладного мистецтва, історії державних установ, символіки, емблематики, суспільно-ідеологічних поглядів. Перші писемні згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі знаходимо у "Повісті временних літ". Дані цього літопису підтверджуються і речовими знахідками. До нас дійшли печатки Святослава Ігоревича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Мстислава Володимировича.

Велику джерельну цінність мають печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, військових територіальних об'єднань — полків, сотень. Найдавнішою з козацьких печаток, що дійшла до нас, є печатка гетьмана Григорія Лободи на Універсалі 1595 р.

Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша з них — затвердження документів, надання їм юридичної сили — збереглася до наших днів. їх використовували для запечатування листів, ними ж засвідчували приватну власність. Нерідко печатки-штампи відтискувались на ремісничих виробах — на металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі, черепиці.

Традиційно процес джерелознавчого дослідження сфрагістичного матеріалу поділяється на три етапи: 1) пошук, виявлення та підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; 2) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і виявлення осіб, які використовували печатку, встановлення достовірності джерела; 3) класифікація сфрагістичних пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях (зазначимо, що цей процес залежить від завдань і мети, що їх ставить перед собою дослідник). Так, працюючи зі сфрагістичними джерелами, він може користуватися рядом джерелознавчих методів, у тому числі методом сфрагістичної аналогії — зіставлення печаток з однорідними сфрагістичними зображеннями і матеріалами, дослідженими раніше. Основою цього методу є порівняльний аналіз змісту і стилю легенд, характеру зображень, форми і розміру печаток, матеріалу та кольору відтисків, способів з'єднання печаток з документами тощо. Метод сфрагістичної аналогії використовується для датування анонімних сфрагістичних пам'яток Київської Русі та наступних періодів, реконструкції окремих фрагментів печаток.