Розділ 5 ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА

У 60-ті роки XIX ст. кількість газет та журналів значно збільшилася. З'явилися газети, розраховані на ширші кола читачів: "Киевлянин" (Київ, 1864), "День" (Одеса, 1869), "Новороссийский телеграф" (Одеса, 1869) та ін. В умовах піднесення українського національного руху, в Петербурзі було засновано журнал "Основа" (1861—1862), за участю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, О. Кістяківського, О. Лазаревського та інших діячів української науки і культури. Частина матеріалів журналу друкувалася українською мовою. Проте вже у 1863 р. вийшов сумнозвісний Валуєвський циркуляр, згідно з яким друкування книг та газет українською мовою заборонялося. Тому в наступні роки видання періодики українською мовою в Росії було припинено аж до революції 1905— 1907 років.

Наприкінці XIX ст. кількість періодичних видань помітно зросла. У багатьох містах почали виходити масові щоденні газети, значення яких, як історичного джерела, важко переоцінити. У Західній Україні першою щоденною газетою (з 1888 р.) стала львівська газета "Діло" (1880—1916). На той час у Львові видавалося чимало журналів народно-демократичного і радикального спрямування ("Друг", "Світ", "Громадський друг", "Народ", "Житє і слово"), у становленні й діяльності яких активну участь брав І. Франко. Деякі з цих видань, зокрема "Громадський друг" (1878—1879), уміщували матеріали з Наддніпрянщини і загальноукраїнську інформацію.

У 1882 р. у Києві був заснований журнал "Киевская старина", який перетворився на головний друкований орган Київської Громади. Протягом 25 років на його сторінках друкувалися численні історичні джерела, наукові праці з українознавства, книжкові огляди тощо.

Наприкінці XIX ст. українські часописи виникли й поза межами України. Най відоміший із них — "Громаду" (1878—1882) — заснував у Женеві М. Драгоманов. Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика, С. Подолинського та інших відомих діячів це видання набуло великої популярності.

З появою в Україні політичних партій та рухів виникла партійна преса. Оскільки діяльність політичних партій у Росії тривалий час була заборонена, партійна преса мала нелегальний характер. Першим соціал-демократичним друкованим органом була газета "Вперед", заснована 6 січня 1897 р. Починаючи з третього номера вона стала органом Київського Союзу боротьби за визволення робітничого класу. У серпні 1897 р. в Києві почала виходити "Рабочая газета". На І з'їзді РСДРП її було проголошено друкованим органом партії.

У період революції 1905—1907 pp. на короткий час склалися умови для видання опозиційних газет та журналів. У листопаді 1905 р. була скасована попередня цензура періодичних, а з квітня 1906 р. й неперіодичних видань. Це сприяло появі нових численних видань. В Україні почали виходити 16 україномовних газет і журналів. Щоправда, вже наприкінці 1906 р. завдяки репресивним діям властей їх кількість скоротилася до чотирьох. Як згадував Є. Чикаленко, періодичні видання "виникали і щезали, як бульки на воді"100. Багато які з видань закривалися вже після виходу у світ першого номера. Так було з газетами "Народное дело" (Одеса, 1906), "Народна справа" (Одеса, 1906), "Запоріжжя" (1906) та іншими. Типовим звинуваченням на адресу українських газет була пропаганда сепаратизму. Лише з грудня 1905 по 21 січня 1906 р. в Києві, наприклад, було порушено 74 карні справи проти редакторів місцевих газет101.

Перша українська газета на Наддніпрянщині — "Хлібороб"— була заснована у місті Лубни Полтавської губернії в листопаді 1905 р. Вона виходила за редакцією В. Шемета. До заборони вдалося випустити п'ять номерів, які мали велику популярність серед населення, особливо селян. З кінця 1905 р. у Полтаві видавалася газета "Рідний край", у Могилеві-Подільському з 1906 р. — "Світова зірниця". 1 січня 1906 р. у Києві за участю С. Єфремова та В. Чикаленка була заснована газета "Громадська думка". Заборонена владою, вона почала виходити у вересні 1906 р. лід назвою "Рада". Газета перетворилася на координаційний центр українського національно-визвольного руху Наддніпрянщини.

У 1907 — 1909 pp. за участю М. Порша, В. Садовського, Я. Міхура, С. Петлюри виходив щотижневик "Слово". Значний резонанс серед громадськості країни мали публікації літературно-наукового і політичного щомісячника соціал-демократичного напряму "Дзвін", який видавався у Києві в 1913—1914 pp. за участю Д. Антоновича, В. Левинського та інших відомих українських діячів.

Всього в Україні до 1917 р. видавалося 1200 назв газет. На жаль, не всі з них збереглися. Найповніша колекція тогочасної періодики представлена в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського (320 назв).

Значна кількість українських часописів на початку XX ст. виходила за межами України. У Петербурзі з березня 1907 р. видавалася за редакцією Д. Донцова газета "Наша Дума" — орган української фракції II Державної Думи. Після її заборони до червня 1907 р. раз на тиждень виходила газета "Рідна справа — Думські вісті". У Москві в 1912 — 1913 pp. видавався журнал "Украинская жизнь" за редакцією С. Петлюри та О. Саликовського. У Женеві в 1915 — 1916 pp. українські соціал-демократи випускали за редакцією Л. Юркевича газету "Боротьба".

Справжній ренесанс української періодики пов'язаний з Українською революцією 1917—1920 pp. та відновленням української державності. В 1917 р. в Україні виходило понад 550 газет різних політичних напрямів. Усі ці видання є важливим джерелом для вивчення тогочасних подій. Особливу цінність серед них мають видання Центральної Ради — "Нова Рада", "Вістник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки", а також газети провідних політичних партій України — "Боротьба" (орган Української партії соціалістів-революціонерів), "Робітнича газета" (орган Української соціал-демократичної партії) та ін.

Зі встановленням радянської влади періодична преса стала розглядатися більшовиками як головна ідеологічна зброя у боротьбі за "радянізацію" України. Склався формальний поділ преси за напрямами: на партійну, радянську, профспілкову, комсомольську, кооперативну, видання громадських організацій, хоча усі вони перебували під невсипним наглядом більшовицьких партійних органів. Змінилося обличчя газет — обов'язковим атрибутом кожної з них стали, наприклад, передові статті, в яких редактори видань, виходячи з настанов Комуністичної партії, визначали пріоритетні завдання друкованих органів на різних напрямах роботи. Встановлення жорсткого партійного контролю над пресою призвело до збіднення її змісту. Газетні сторінки заповнювалися одноманітними матеріалами (постановами партійних органів та іншою обов'язковою інформацією). Були здійснені кроки щодо забезпечення періодичних видань однотипною, політично перевіреною інформацією. З цією метою ЦВК Рад України у березні 1919 р. створив Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), яке наділялося правами центрального відомства УСРР. З утворенням Радянського Союзу було створено Телеграфне агентство СРСР (ТАРС), матеріали якого були зобов'язані публікувати усі друковані органи. Для всіх видань запроваджувалася цензура.

Гласність частково проникла на сторінки преси лише в період горбачовської перебудови. З середини 80-х років, крім офіційних, почали з'являтися самвидавні газети та часописи, а до 1990 р. в Україні вже склалася мережа незалежних газет, частина з яких мала антикомуністичну спрямованість.

Певною специфікою вирізнялася преса Західної України, Буковини, Бессарабії та Закарпаття 20—30-х років, а також періодика української діаспори.

Принципово новий етап у діяльності періодичної преси, розвитку її як історичного джерела розпочався з відновленням суверенної української держави. Цензура, партійний або державний контроль за змістом періодики були скасовані. Значно зросла кількість газет і журналів, збагатився їх зміст, поліпшилася якість. За станом на 1 січня 1999 р. в Україні виходило 4018 друкованих засобів масової інформації (зареєстровано ще більше—8300)102.

Орієнтуватися в океані преси історику допомагають численні бібліографічні покажчики. Деякі з них присвячені періодичній пресі Російської імперії103. Понад 600 назв газет і журналів, що видавалися в Україні у 1816 — 1916 pp., зафіксовані в бібліографічному посібнику В. Ігнатенка104. Його дані можна уточнити за каталогами дореволюційних газет, створеними за фондами Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського105. Ця бібліотека нині створює серію бібліографічних покажчиків преси з різних періодів історії України XX ст. (1917-1920, 1921-1925, 1926-1929, 1930-1934, 1941-1945 pp. тощо). Деякі з них уже побачили світ106.

Узагальнюючий характер мають довідники періодичної преси, підготовлені Книжковою палатою України — "Періодичні видання УРСР". Окремі випуски присвячені опису газет за періодами: 1917—1960 pp. (Харків, 1965); 1961 — 1980 pp. (Харків, 1983). Створювалися також відповідні журнальні покажчики: 1918—1950 pp. (Харків, 1956); 1951-1960 (Харків, 1964); 1961-1975 pp. (Харків, 1984); 1976—1980 pp. (Харків, 1988). На жаль, за радянських часів до покажчиків не включалася українська періодика, що видавалася за межами СРСР, тому за довідками про її стан варто звертатися до покажчиків західноукраїнської та зарубіжної періодики 107. Сучасний стан періодичних видань України також відображений у довідковій літературі108.

Досліджуючи періодичну пресу як джерело, слід мати на увазі, що на зміст газет та журналів, рівень повноти й об'єктивності вміщеної в них інформації впливали не лише кваліфікація авторів та редакційних працівників, а й умови, в яких видавалися друковані органи. Наприклад, у царській Росії періодична преса видавалася в умовах жорсткої попередньої цензури, запровадженої ще у 1720 р. Про характер настанов органам цензури дає уявлення царський указ від 20 червня 1848 р., в якому наголошувалося: "Не должно быть допускаємо в печать никаких, хотя бы косвенных порицаний действий или распоряжений правительства и установленных властей, к какой бы степени сии последние не принадлежали" 109.

Цензура супроводжувала всю діяльність преси України з часу її виникнення і майже до кінця XX ст. : адже й за радянських часів вона продовжувала жорстко контролювати засоби масової інформації. Цим опікувалися Головліт України та його філії на місцях.

Сучасні історичні журнали України