Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Луцій Анней Сенека

Д і а л о г и

Про короткочасність життя

*

Про щасливе життя

*

Про спокій душі

*

Про дозвілля

*

Про стійкість мудреця

Переклав з латинської

Андрій Содомора

Про короткочасність життя

Більшість людей, Павліне{1}, нарікають на злобливість{2} природи: мовляв, скупиться нам на життя, адже народжуємося на світ усього на якусь крихту часу, та й ті відпущені нам крихти, наші дні, пролітають так уже швидко, що, окрім хіба небагатьох із нас, саме тоді, коли збираємося жити, — вона забирає нам життя. І від тієї біди, а її вважають спільною для всіх, постогнує не лише простий, нетямущий люд: від такого настрою — невдоволення навіть славетних мужів. Звідси й відомий оклик найвидатнішого з-поміж лікарів{3}: «Життя коротке, а шлях мистецтва довгий». Звідси — й в Арістотеля, що вступив у суперечку з природою{4}, не надто відповідне для вченого мужа звинувачення: тварини, мовляв, з її ласки можуть жити по п’ять, а то й по десять поколінь, а от людині, народженій для стількох важливих справ, накреслено у житті таку близьку межу… Часу ж маємо не мало — багато його втрачаємо. Життя доволі довге й щедро дане нам для того, щоб використати його для великих справ, — тож мусимо добре ним розпорядитися{5}. Але коли воно спливає у розкошах та бездіяльності, коли не йде на жодне добре діло, ось тоді, врешті, ступаючи на останню рису, — відчуваємо, що воно пройшло, а що воно йшло — не розуміли{6}.

Так воно є: короткого життя не отримуємо — робимо його таким; не вбогі ми на нього — розтратні. Як величезні царські багатства, тільки-но потраплять до рук поганого господаря, тут же розпорошуються, а скромні, якщо передані в добру опіку, примножуються вжитком, так і життєвий час для доброго розпорядника — чимало дає простору.

Чому ж нарікаємо на природу? Вона — прихильна до нас: життя, якщо вмієш користати з нього, — довге. Цього — не відпускає невситна жадоба, того — вперте у непотрібних трудах завзяття; той від вина не просихає, цей — нерухоміє від лінивства; того — вимучує честолюбство, що постійно залежить від думки інших; цього — на злам голови всіма суходолами й морями, сподіванням зиску, жене сліпа жага виторгу; деякі, змордовані постійною тягою до війни, то інших у небезпеки вганяють, то їх самі бояться; є такі, хто виснажується у добровільному рабстві{7} невдячного запобігання перед можновладцями; багатьох заполонило або захоплення чужою красою, або — плекання власної. Але більшість людей загалом не має якоїсь видимої мети, от ними й кидає то туди{8}, то сюди хистка й непевна, сама собі ж огидла легковажність: то за те вони хапаються, то за це. Є ж і такі, які воліють не обирати жодної, якої трималися б, дороги, от і застукує їх остання година у млявій нехоті й зіванні. То хто б тут засумнівався у віщій прозорливості того вислову, що належить найвеличнішому з поетів{9}: «Живемо лише крихітною часткою життя». Саме так: бо все інше — не життя, а час, в якому перебуваємо.

Звідусіль обсідають людей пороки; не дають їм ані випрямитись, ані звести погляд, щоб побачити правду, — навалюються на них, затягають їх на дно, мовби прицвяхованих до пристрастей. Тож не мають жодної змоги вихопитися і повернутися до самих себе. Та коли раптом і випаде їм якась хвилина спокою, то й тоді вони не втихомирюються, — як ото море, що й після бурі ще неспокійне, — не дають їм перепочити їхні пристрасті.

Гадаєш, кажу про тих, чиї біди — на видноті? Глянь на інших, чиє щастя збирає довколо їхньої особи цілі юрмища: вони задихаються під своїми ж благами. А скільки таких, для кого багатство — великий тягар! А скільком псує кров красномовство й щоденне хизування своїм розумом! Скільки-то люду виснажується у постійних насолодах! А скільки таких, кому й дихнути не дають натовпи клієнтів{10}! Та, врешті, переглянь їх усіх, знизу й доверху: той шукає адвоката, той вже зайняв його місце; того звинувачують, той захищає, а той судить; ніхто ж — себе для себе не відсуджує, кожен не на себе, а на щось інше розтрачує своє життя. Поцікався тими, чиї імена не сходять з уст — і побачиш, чим вони такі примітні: той опікується тим, а цей тим, ніхто ж — собою.

Є ж і такі, — а це вже справжнє божевілля, — які обурюються тим, що вельможі погорджують ними: не знаходять хвилини часу, щоб їх прийняти, нехтують їхньою просьбою. Треба ж мати таке зухвальство — нарікати на чиюсь гординю, коли сам для себе не знаходиш часу! На тебе, який вже ти є, хай звисока, він колись таки гляне, таки зволить вислухати, допустить до себе, — ти ж ніколи не спроможешся приглянутися до себе, вислухати себе. Що ж тоді дорікати комусь неувагою до себе: ти ж домагався її від інших не тому, що хотів з ними побути, а тому — що з собою не міг.