Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Увага до себе передбачає практику аналізу свідомості, яку, до речі, знаменитий чернець Антоній радив своїм учням здійснювати письмово: «Нехай кожен занотовує дії та рухи своєї душі так, ніби він хоче познайомити з ними інших»[745]. Це важлива психологічна деталь: терапевтична цінність іспиту сумління буде більшою, якщо її екстеріоризувати за допомогою письма. Нам соромно помилятися публічно, письмо створить враження перебування на публіці: «Нехай письмо заступає місце погляду іншого». Як би там не було, іспит сумління має бути дуже частим і регулярним. Дорофей з Гази[746] рекомендував аналізувати себе кожні шість годин, а також підводити загальний підсумок свого душевного стану щотижня, щомісяця, щороку.

Увага до себе та пильність передбачають також, як ми це бачили, вправи думки: йдеться про медитацію, про пригадування, про те, щоб завжди мати «під рукою» принципи дії, підсумовані, наскільки це можливо, у коротких сентенціях. Саме цій потребі у монастирській літературі відповідають «Апофтегми» і те, що називають «Кефалаєю». «Апофтегми»[747] — це знамениті та влучні висловлювання духовних вчителів, сформульовані за певних обставин, на кшталт висловлювань профанних філософів, зібраних Діогеном Лаертським. «Кефалая» (головні пункти) — це зібрання відносно коротких сентенцій, згрупованих найчастіше сотнями. Як і у профанній філософії, розмірковування над прикладами та сентенціями мають бути постійними. Епікур та Епіктет рекомендували вдаватися до них вдень та вночі. Дорофей з Гази[748] також радить невпинно розмірковувати, щоб у потрібну мить завжди мати під рукою принципи дії, якими можна буде «скористатися в усіх подіях», тобто знати, що потрібно робити за обставин будь-якої з них.

Увага до себе виражається у володінні собою, у контролі над собою, які можуть бути досягнуті лише завдяки наполегливості та призвичаєнню до аскетичних практик, покликаних забезпечити перемогу розуму над пристрастями аж до їх радикального знищення. Йдеться про застосування усієї терапії пристрастей. Шлях, що веде до цього повного подолання (apatheia), проходить через звільнення від предметів (aprospatheia), тобто через поступову відмову від бажань, що мають своїми предметами байдужі речі. Подібно до стоїка Епіктета, а також до платоніка Плутарха, який писав трактати, що рекомендували стримувати цікавість і балакучість, Дорофей з Гази рекомендував починати звикати до відмови від малих речей — марної цікавості, зайвих слів, для того, щоб потрохи підготуватися до більших жертв[749]. На його думку, завдяки таким практикам егоїстична воля — власна воля, воля, що шукає задоволення в предметах, буде поступово знищена:

У такий спосіб він досягає, зрештою, того, щоб не мати більше власної волі, а все, що трапляється, задовольняє його, так, ніби все це йде від нього самого.

Той, хто не має власної волі, завжди робить те, чого хоче, все, що стається, задовольняє його, і що б він не робив, він завжди робить із власної волі, оскільки не хоче, щоб речі були такими, як він хоче, а хоче, щоб вони були такими, як вони є[750].

Тут легко розпізнати відлуння відомої восьмої сентенції «Підручника» Епіктета:

Не намагайся щоб те, що стається, ставалось так, як ти хочеш, а бажай, щоб те, що стається, ставалось так, як воно стається, і ти будеш щасливим.

Як і стоїк, чернець, таким чином, щомиті хоче того, що є.

Згідно з іншою порадою традиційної філософії[751], початківці намагаються подолати пристрасть, наприклад, до розкоші, протилежною їй пристрастю, наприклад, турботою про добру репутацію, перед тим, як отримати змогу подолати її безпосередньо, практикуючи протилежну їй чесноту[752].

На Евагрія Понтійського, який був учнем Георгія Назіанзина, впливають швидше платонічні та неоплатонічні концепції, як, наприклад, тоді, коли він використовує платонівський потрійний поділ душі, щоб визначити стан доброчесності:

Розумна душа діє згідно з природою, коли її жадаюча частина (epithumêtikon) бажає доброчесності, коли її войовнича частина (tumikon) бореться за доброчесність, а її розумна частина (logistikon) досягає споглядання сущого[753].

Аскеза також часто розуміється у Платоновій манері як відокремлення душі від тіла, що є попередньою умовою бачення Бога. Ця тема постає уже у Климента Александрійського, для якого «справжнє благочестя перед Богом полягає у незворотному відокремленні від тіла та від своїх пристрастей: ось чому, можливо, філософія справедливо була названа Сократом «вправлянням у смерті»»[754]. Потрібно відмовитися від використання почуттів, щоб пізнати справжню реальність. Григорій Назіанзин дорікає хворому другові, що жаліється на своє страждання як на щось нездоланне, та втішає його:

Потрібно натомість, щоб ти філософував [тобто щоб ти намагався жити як філософ — П.А.] у своєму стражданні, це найкращий момент для очищення твоєї думки, для того, щоб піднятись над тими зв’язками, які тебе утримують [тобто від тіла — П.А.], щоб побачити у твоїй хворобі «педагогіку», яка вестиме тебе до того, що є корисним для тебе, тобто до зневаги до тіла і тілесних речей, а також до всього, що з них випливає і що є джерелом тривоги та псування, для того, щоб ти міг повністю належати тому, що нагорі […] перетворюючи життя тут, як казав Платон, на вправляння у смерті, звільняючи таким чином свою душу — настільки, наскільки це можливо, — або від тіла (sôma), або від могили (sêma) — якщо говорити мовою Платона. Якщо ти філософуватимеш у такий спосіб […], ти багатьох навчиш філософувати у стражданні[755].

Щодо учня Григорія, Евагрія Понтійського, то він розвиває ту саму тему у відверто неоплатонічних термінах[756]:

Відділити тіло від душі може лише Той, хто їх поєднав; проте відділити душу від тіла належить якраз тому, хто прагне доброчесності. Адже наші Отці називали анахорезою [чернечим життям — П.А.] вправляння у смерті та втечу від тіла.

Порфирій писав[757]:

Те, що природа зв’язала, вона розв’яже, але те, що душа зв’язала — розв’яже душа. Природа зв’язала тіло з душею, душа сама себе зв’язала з тілом: отже, природа відділяє тіло від душі, а душа сама відділяється від тіла.

Відтак, він протиставляє природний зв’язок тіла з душею, який оживляє тіло, афективному зв’язку, який прив’язує душу до тіла, та який може бути настільки сильним, що душа ототожниться з тілом і турбуватиметься тільки про тілесні задоволення. Згідно з Евагрієм, смерть, у якій вправляється філософ, тобто чернець, є повним знищенням пристрастей, які прив’язують душу до тіла, з метою досягнути досконалого відокремлення від тіла, що забезпечує apatheia, відсутність пристрастей.

Християнство та антична філософія

Християни змогли використовувати грецьке слово philosophia для позначення досконалого християнського життя, тобто чернецтва, оскільки слово philosophia позначала саме спосіб життя і, таким чином, «християнські філософи» неминуче привносили у християнство практики та настанови, успадковані від профанної філософії. Цьому не варто дивуватися: профанне філософське життя та чернече життя мали, зрештою, чимало аналогій. Безперечно, античний філософ не рятувався у пустелі, не зачиняв себе у келії, скоріше, навпаки — він жив у світі, в якому подекуди навіть провадив політичну діяльність. Проте, якщо це справді був філософ, він мав навернутись, сповідуючи філософію, зробити життєвий вибір, який зобов’язував його трансформувати все своє життя у світі, та який, у певному сенсі, відокремлював його від світу. Він входить у спільноту під керівництвом духовного наставника, у цій спільноті він повинен шанувати основоположника школи, брати участь у спільних трапезах з іншими членами школи; він повинен аналізувати своє сумління і, можливо, навіть визнавати свої помилки, як це практикувалося, наприклад, в епікурейській школі, вести аскетичне життя, відмовлятись від будь-якого комфорту та багатства, якщо він був кініком, дотримуватися вегетаріанства, якщо він належав до піфагорійської школи, присвячувати себе спогляданню, прагнути містичного єднання, якщо він був неоплатоніком.