Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Краще скажи про те, наскільки це відповідає природі нашого розуму — сягати в незмірні обсяги всесвіту, бо ж дух людини — це щось велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі […] його вітчизна — все те, що, кружляючи, замикає найвищі обшири Всесвіту…

Душа сягає повноти та довершеності щастя, які приступні людським можливостям, коли вона піднімається високо і спускається всередину надр природи […] вона насолоджується польотом поміж зірок […] Дібравшись туди, вона живиться і зростає: звільняючись від своїх пут вона повертається до власних витоків.

[Душа] обігає цілий Всесвіт, і порожнечу, що довкола нього, і його обрис; і простягається у безкрай вічности, і охоплює й обмислює кругобіжні відродження Цілого…

Поглянь на біг зірок — і біжи немов разом з ними; а ще — завше май на умі взаємоперетворення елементів. Уявивши це — очистишся від бруду земного життя.

Постійне уявлення про цілу вічність і ціле єство[640].

У платонівській традиції, де домінує спогад про «Державу», «Федр» та «Теетет», політ душі в космічних просторах є однією з дуже поширених тем:

Прагнучи життям миру та спокою, вони споглядають природу і все те, що в ній є […] вони супроводжують думкою місяць, сонце, еволюції інших зірок, рухомих чи стабільних; їхні тіла, безперечно, залишаються на землі, але вони окриляють свої душі, щоб підносячись в ефір спостерігати сили, які там вирують, як і належить людям, які стали громадянами світу[641].

Астроном Птолемей, у якого ми зустрічаємо відлуння платонівського, стоїчного та аристотелівського вчень, у епіграмі, що приписується йому з достатньою правдоподібністю, також описує враження, яке він отримав, прилучившись до божественного життя під час ширяння думкою в небесних сферах:

Я знаю, що я є смертним і прийшов на один день. Але коли я спостерігаю, як рухаються по колу щільні ряди зірок, мої ноги вже не торкаються землі, я йду поруч із самим Зевсом, живлячись амброзією, як і боги[642].

В усіх школах, які її практикують, ця вправа думки та уяви, зрештою, полягає для філософа в усвідомленні свого буття в Цілому у якості найменшої точки малої тривалості, здатної водночас розширитись в широкому полі нескінченного простору та осягнути однією лише інтуїцією цілісність реальності. Я переживає таким чином подвійне відчуття — відчуття своєї мізерності, коли воно спостерігає свою тілесну індивідуальність загубленою в нескінченності простору й часу, та відчуття своєї величі, коли переживає свою здатність осягнути цілісність речей[643]. Можна також сказати, що тут йдеться про вправу з відсторонення і дистанціювання, покликану навчити нас бачити речі безстороннім та об’єктивним чином. Саме це в модерну добу назвуть точкою зору Сіріуса. Ренан напише у 1880 році:

Коли переміщуєшся в точку зору Сонячної системи, наші революції здаються розміром заледве з амплітуду коливання атома. А з точки зору Сіріуса — ще меншими[644].

Немає потреби говорити, що таке раціональне та універсальне бачення не має нічого спільного з так званим трансом шамана.

ПОГЛЯД ЗГОРИ

Філософ кидає погляд з висоти, на яку підноситься думкою, на землю та на людей і оцінює їхню справжню вартість. Як говорить текст китайського філософа: «Він бачить речі у світлі Неба»[645]. Бачення всеосяжності буття та часу, про яке говорить «Держава» Платона, веде до зневаги смерті. А в «Теететі» для філософа, який осягає увесь обшир реальності, всі людські справи є дріб’язковими та нікчемними, і він бачить жадання людей мізерними, оскільки звик «охоплювати поглядом всю землю»[646].

Ця тема повторюється у знаменитому «Сні Сципіона», в якому Цицерон розповідає, як Сципіон Емільян побачив уві сні появу свого предка Сципіона Африканського. Перенісшись на Чумацький Шлях, звідки він спостерігав увесь світ, він бачив згори Землю, яка здавалася йому настільки малою точкою, що він соромився мізерних розмірів Римської імперії. Його предок звернув його увагу на існування величезних пустель, щоб дати йому відчути, наскільки малим є простір, на який поширюється слава, що їй надають такої цінності[647].

Під впливом неопіфагорійського джерела Овідій наприкінці своїх «Метаморфоз» поміщає в уста Піфагора такі слова:

Мило між зорі високії злинути; мило покинувши землю — оселю сонливу, — в хмари промчать […] звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду, люд, то туди, то сюди, й переляканий видивом смерті[648].

Епікурейці та стоїки також рекомендують цей підхід. З висоти місць спокою Лукрецій кидає свій погляд на людей і бачить, як «життєву свою стежку всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає»[649]. Для Сенеки душа філософа, піднесена до зірок, кидає з висоти неба погляд на Землю, яка здається йому точкою. Вона сміється тоді з розкоші багатих. Війни за кордони, які ведуть між собою люди, здаються їй смішними, а армії, які спустошують території, є лише мурашками, що кишать на крихітних територіях.

Саме так мислить кінік Меніп — персонаж блискучого оповідання Лукіана під назвою «Ікароменіп»: досягнувши Місяця він бачить людей, що безглуздо сперечаються за кордони якоїсь країни, і багатих, що пишаються своїми землями, які, каже він, є не більшими за один атом Епікура. Він також, дивлячись згори на людей, порівнює їх з мурашками. В іншому творі під назвою «Харон» перевізник померлих Харон дивиться з величних висот на життя людей на Землі і на їхні дії, які виглядають безумними, якщо пам’ятати про те, що вони скоро помруть.

Те, що цей спостерігач є перевізником мертвих, зовсім не стороння обставина. Дивитися згори означає бачити речі в перспективі смерті. В обох випадках це означає дивитися на речі відсторонено, на відстані, з дистанції, об’єктивно, бачити їх такими, якими вони є самі по собі, поміщуючи їх в обшир всесвіту, у цілісність природи, не надаючи їм тієї хибної цінності, якої їм надають наші пристрасті та людські умовності. Погляд згори змінює наше судження про цінність речей. Розкіш, влада, війна, кордони, турботи про щоденне життя стають смішними.