Розділ «Частина четверта і остання»

Всі чесноти людина з заздрощів відібрала в найдикіших, наймужніших звірів: тільки так вона стала — людиною.

Саме ця мужність набула врешті духовної та душевної витонченості, ця мужність з орлиними крилами та зміїною мудрістю нині, гадаю, зветься...

— Заратустрою! — в один голос гукнули всі присутні й зайшлися реготом, що ніби навис над ними важкою хмарою. Навіть штукар засміявся і хитро сказав:

— Гаразд! Мій злий дух щез! А хіба я сам не застерігав вас від нього, коли казав, що він дурисвіт, дух облуди і брехні!

А надто коли показується голий. Хіба ж я можу опиратися його хитрощам? Хіба я сотворив і його, і світ?

Гаразд! Повернімося знову до доброго гумору й добра! І хоч Заратустра вже зло позиркує на мене,— погляньте лише на нього! Він гнівається!

Та перш ніж настане ніч, він знову мене любитиме й хвалитиме: довго без таких дурниць він не може жити.

Він — любить своїх ворогів, на цьому мистецтві він розуміється краще за всіх, кого я знаю. Але за це він мститься — своїм друзям!

Так казав старий штукар, і вищі люди нагородили його оплесками,— отож Заратустрі довелося обійти всіх, з люттю й любов'ю потискуючи руки своїм друзям, неначе перед кожним він хотів щось загладити й за щось вибачитися. Та коли Заратустра підійшов до дверей печери, йому знову забаглося на свіже повітря до орла та змії,— і він уже лаштувався вислизнути.

СЕРЕД ДОЧОК ПУСТЕЛІ

1

— Не покидай нас! — сказав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню.— Будь з нами, бо знову запанує давня гнітюча скорбота.

Той старий штукар уже найкращим чином почастував нас найгіршим, що мав, і подивися, доброму побожному папі на очі навернулися сльози, він знову ладен вирушити в море туги.

А королі, мабуть, удають, що нічого не сталося: адже сьогодні вони від нас найкраще навчилися прикидатися! Та, закладаюся, не будь перед ними свідків, ми б побачили, як їхніми обличчями пробігають

повзучі хмари, волога туга, похмуре небо, украдене сонце, зойки осінніх вітрів!

Всі наші голосіння й крики про порятунок: будь з нами, о Заратустро! Тут іще багато прихованих злиднів, що прагнуть здобутися на слово, багато сутінків, хмар і задухи!

Ти почастував гострими чоловічими стравами й міцними висловами — не допусти, щоб на десерт на нас знову напосілися розпещені, розбещені духи жіночності!

Тільки там, де ти, повітря ясне і чисте! Хіба є де на світі таке свіже повітря, як у твоїй печері?

Багато країн я бачив, мій ніс різне повітря вдихав і оцінював, але тільки біля тебе мої ніздрі зазнали найвищої насолоди!

Окрім... окрім,— о, вибач мені один давній спогад! Вибач мені одну стару застільну пісню, котру я колись склав серед дочок пустелі.