Гельдерлін та майбутнє

Бо не любить він те варварство…

І саме тому ніяке потрясіння основ, навіть найвідчайдушніше зухвальство бунтівників ніколи по-справжньому не загрожують батьківській владі Бога:

Я зовсім не хочу сказати,

Що боги втрачають силу,

Коли починається бродіння.

(«Титани», 1)

І лише у момент найбільшої загрози, коли «йдеться уже про самого Отця»,—

Незрівнянний він вибухає у гніві.

Це є ніби останнім попередженням, яке поет може прочитати по знаках. Власне ніч, цей наріст «предвічного хаосу», приносить безпосереднє пророцтво майбутнього. Знаки неба, побачені поетом як ознаки повернення богів, не є якими-небудь усім зрозумілими «актами землі». Ні, їх знає лише поет, тобто вони проявляються лише у словах, котрі складаються у поета у пісню.

Міт про титанів є настільки актуальним, що навіть поетові-тлумачеві загрожує спокуса і небезпека бути проклятим через звинувачення у титанізмі. Поет відчуває небезпечну спокусу забігати вперед, судити, слухаючи «голосу власного гніву», «звитись до висот», щоб «у неспокої й потребі» наблизитись до достатку божого столу. Такій спокусі протистоїть переконання, що віра у те, що надійде божий порядок, який посоромить збунтованих титанів, є недоказовою. «Адже розумний Бог не любить невчасного розквіту». Тоді поет говорить сам собі, що він покликаний не завдяки своїй «вартості, а для навчання», натомість те, що слова укладаються йому в пісню, від нього не залежить. Поет не може висловити цього словами і тому пісня стає знаком:

Тоді, як і тепер, приходить час,

На пісню час, і скіпетр тої пісні

На землю вказує…

Скіпетр пісні — паличка, яка є знаком рапсодів, — повинен будити померлих, «котрих ще не поглинув хаос». Ці слова криють у собі двоякий сенс. Пісня є лише порухом палички, вона будить і вибирає лише декого — «бо ніщо не є всім доступним»; але вона володіє цією пробуджуючою силою, вона водночас і визволяє, і зв’язує: витягає з хаосу та варварства, але й зв’язує, бо сковує загальнообов’язковістю слова і завдяки їй зберігає і доносить до всіх те, що переповнювало «замкнуті у мовчанні груди» обранців. Свідченням божественної природи вина для поета було уже те, що присвячені йому пісні співалися «серйозно», тобто їх джерелом була не завчена мітологія, а відчуття живої сили вина, що визволяє і розпалює дух.

Однак можна запитати, чому те, що слова укладаються у пісні, є свідченням близького повернення богів? Звичайно, це думка не лише поета, а воля вищої інстанції. Але чому воно повинно бути свідченням загальної зміни світу? Мова, наш колективний набуток, звичайно, є сама собою тоді, коли вона не висловлює поглядів якогось індивіда, а стає у своїй поетичній структурі самостійною і, виходячи з самої себе, визначає спосіб, яким би її слід сприймати. Як структура, не залежна від індивіда, поетична мова є буттєвою дійсністю, вищою від нього, це ж стосується і митця; вона є не просто чарами, а спадком минулого. Але це піднесення буттєвого порядку світу на рівень вищий від людської свідомости, власне, і є поверненням втраченого зв’язку богів та людей, про який говорить поезія Гельдерліна. Тому пісня не є знаком у тому сенсі, що вона вказує на щось інше, якесь майбутнє, якийсь план, — власне, у ній самій і постає майбутнє.

Це можна проілюструвати фраґментом, що походить із пізнього періоду творчости:

…Є отвором вікна у небо

На волю випущений ночі дух,

Котрий штурмує небеса, і котрий

Омовив край наш безліччю своїх мов