Гельдерлін та майбутнє

злотистим димом від надгробків по святім,

Хоч ми і так у всьому маєм сумнів.

Але епоха розлуки богів і людей, незважаючи ні на що, пам’ятає їхнє світло. Навіть у нашому безбожному світі не бракує знань про богів. Хліб і вино, запорука християнської вірности, є для поета даром богів, і живе ще тиха вдячність за ці дари. Хліб і вино мають у собі благословення гармонії між землею і сонцем, вони відомим чином залежать від могутніших від нас сил, від розбуджених стихій, і це призводить до того, що вони стають запорукою якоїсь форми переживання світу, котра, на жаль, є для теперішніх людей незрозумілою. «Потім дух та велич між людей до радости доростає». Природа радости полягає у тому, що вона є «духом». Передусім це означає, що вона є спільною і породжує цю радість. Справа полягає не у тому, що іншим уділяється щось, що уже було де того радістю — радість власне і постає у акті ділення з іншими:

…ніхто не терпить жити у самоті,

І благо тішить, як його розділиш, розділиш з другом,

І лише тоді воно й для тебе у щастя обернеться…

Окрім того, радість не є сліпим задоволенням, але і готовністю брати: є свідомою «радістю духу», вона знає, що є спільною власністю. Таке переживання світу, яке у своєму власному бачить і шанує дар, було загальнопоширеним у давнину, але тепер серед людей уже не трапляється. Щось від того переживання ще все-таки збереглося — як гадає поет — у хлібі та вині — і лише там. Поза тим люди звикли оцінювати все з практичної точки зору. Але дух праґматизму відчужує людей. Полохлива турбота за власні інтереси приносить лише неволю і самотність. Це «нічний дух» присмеркової епохи. Така ситуація прикликає гесперійського поета, який повинен берегти та передавати вістку про божественне. Важко бути поетом у часи безплідні, і Гельдерлін скаржиться: «Солодко передчувати, але це супроводжується стражданням». Перед ним не розквітають слова, у яких народ міг би побачити себе і світ. «Часто ми змушені мовчати; не знаємо святих імен. Серця б’ються, але чи вистачить нам мови?» І саме тому самотня праця поета не є даремною.

Ти кажеш священними жерцями бога виногрон є ті,

Що з краю у край блукають під покривалом священної ночі.

(«Хліб і вино»)

Місією поета є те, що він повинен виспівати майбутнє. Поет оспівує те, що буде. Пам’ять перетворюється у чекання, оповідання — у обіцянку.

Тут відкривається ще одне розуміння ночі. Ніч є не лише темрявою, яка зберігає дещо від дня минулого — у її тіні відпочиває дух, під її охороною готується майбутнє. Гесперійська ніч є часом охорони і зосереджености. Боги живуть тепер далеко, «в іншому світі»:

…так сильно шанують нас мешканці неба,

Але не завжди може охопити їх таке крихке начиння,

Людина лише деколи всю повноту знести їх може,

Сном про ті хвилі є усе життя. Але блукання

Допомагає деколи, немов дрімота, біда і ніч нам сили додають.

(«Хліб і вино»)

Сміливі нічні подорожі поета утверджують його у переконанні, що ця присмеркова епоха є святою ніччю, знаком неминучого повернення богів.

Згадай, що протікала пісня древніх